Відверта розмова з відомою українською актрисою Русланою Писанкою — про творчість, дієту і особисте життя.
Вона давно стала легендою. Де б не з’явилася Руслана Писанка, проєкт «приречений» на успіх. Але навіть у затребуваних акторів бувають «простої». Бо, як зізнається Руслана, не вміє за себе просити. Вперше за останні кілька років колоритна українська актриса Руслана Писанка зіграла у новому серіалі. Актриса отримала роль судмедексперта у детективній мелодрамі каналу «Україна» «Філін». Її героїня Зоя Модестівна Кавун — жінка з гумором, яким природа наділила і саму актрису. Про те, чи може жінка бути щасливою, творчий застій та коханого чоловіка Руслана Писанка розповіла журналістові «ВЗ».
— Мені раніше не доводилося грати такі ролі, — каже актриса. — Спробувала знайти у собі ту частку цинізму, якою наділені медики. Моя героїня працює в поліції, тож завдяки своїй професії вона холоднокровна, але водночас дуже комунікабельна. Бо вважає, що краще бути цинічною, ніж слабкою. Зоя Модестівна така собі «залізна леді», але з м’якою душею. Моя героїня — уважна і шукає найменші дрібнички, щоб допомогти слідству і запобігти новому злочину. Вона — самотня жінка, яка повністю реалізується у роботі.
— Останнім часом ви майже не знімалися у серіалах…
— Це правда. Не було пропозицій. А сама я не можу себе пропонувати. Я — горда, не хочу нічого ні в кого просити. Якось, під час гастролей Німеччиною, побачила у соцмережах на сторінці кастинг-директора запрошення на кастинг у детективний серіал. Серед героїв була і моя колоритна Зоя Модестівна, і я написала: «Може, ви б мене попробували?». І вже через місяць зустрілася з продюсером і отримала роль.
— А як щодо великого кіно?
— Взагалі не бачу себе у нашому новому українському кіно. Не розумію, кого можу зіграти і у якому жанрі — комедії чи трагедії? Те саме стосується і телебачення. Талант-шоу у моєму житті вже були. Не уявляю себе у ролі ведучої, скажімо, соціального ток-шоу або проєкту про схуднення (сміється. — Г. Я.).
— Акторська професія — непередбачувана. То завали, то суцільний застій. Як використовуєте вільний від роботи час?
— За усе моє творче життя, яке стартувало 1995 року, застій був лише один, у 2009 році. Тоді вісім місяців я була не затребувана. Саме тоді вирішила використати той час з особистою метою — шукати свою половинку. І знайшла! Завжди на майстер-класах і на творчих зустрічах кажу, що втрата роботи не повинна стати стресом. Навпаки — це має підштовхнути до самореалізації і відкриття у собі приспаних талантів. Скажімо, коли я залишилася без роботи і грошей, та ще й з боргами, позичила певну суму і пішла на курси у школу дизайну інтер’єрів. Це така професія, якою можна заробити не лише на хліб з маслом. А сьогодні я — як білка у колесі. Для творчої людини це дуже класно, хоча зараз все актуальнішим стає питання про відпочинок, який ми з Ігорем наразі дозволити собі не можемо. Коли повертаюся додому після важкого дня, годину мовчу — відновлюю голосові зв’язки. Вдячна Ігореві, який годує мене смачною вечерею і відновлює мої сили домашнім затишком.
— Не дорікає?
— Ігор мовчить. А коли я його питаю, чи погоджуватися мені на чергову пропозицію, завжди відповідає: «Згоджуйся, я тебе підтримаю». Після гастролей часто готую йому борщ. Знаю, що його можна зберігати в холодильнику 3−4 дні. Тобто коли я поїду знову, у чоловіка буде основна їжа. А решту він вже сам собі приготує. Він розуміє, що нам удвох їздити на гастролі було б дуже складно. Ігор залишається у Києві працювати і чекає мене вдома.
— За вісім років шлюбу з чоловіком чого навчилися і як змінилися?
— Найголовніші зміни, які відчуваю у собі, — я перестала контролювати деякі моменти. Раніше про все думала, але чоловік взяв під свою відповідальність багато моїх справ. Я відчула, що мені стало легше жити не зважаючи на те, що у мене все одно забитий графік.
— Свого часу ви брали участь у проєкті для тих, хто бажає схуднути. Зараз дотримуєтеся певної дієти?
— Суворої — ні. Майже не печу пиріжків, як це робила колись, але й не сиджу на дієті. Іноді ми з Ігорем можемо дозволити собі млинці з якоюсь начинкою, але з’їдаю лише кілька штук, а не цілу тарілку, як це було колись. Роблю не більше чотирьох штук. Їм все, але малими порціями. Краще з’їсти тістечко і на пів року про нього забути, а не постійно про нього думати. Я вийшла з дівчачого віку, тому розумію, що різко худнути не можна. Побачила, що з’явилися зморшки, і вирішила: краще я буду трохи в тілі, але з гладеньким обличчям. Я не ходжу у спортзал, зате обожнюю масажі і усілякі спа-процедури. Окрім того, у мене є вистави, у яких доводиться стрибати дві години по сцені. Після таких гастролей повертаюся додому з накачаним пресом. Я танцюю, співаю, віджимаюся і навіть можу сісти на шпагат. Давно змирилася з тим, що худесенькою ніколи не буду, і подобаюся собі такою, яка є. Пригадую, коли скинула зайві кілограми, жоден продюсер не зателефонував з пропозицією. Дійшла висновку: худа я нікому не потрібна.
— Можете назвати себе щасливою жінкою?
— Я народилася щасливою. Колись мені здавалося, що лише кохання може зробити мене такою. Але згодом зрозуміла, що нещаслива жінка не може притягнути до себе кохання. Тому наказала собі: буду щасливою. І кохання мене знайшло.
— Якось прочитала, що вас на вокзалі хотіли пограбувати. Якби не Ігор, невідомо, чим би все закінчилося…
— О, це була жахлива історія. Відчула, що мій рюкзак «відкривається». Ще секунда — і рука рома була б у ньому. Я так різко вивернулася, що не втримала рівновагу і впала. Все, що було у рюкзаку, випало. А далі з юними грабіжниками вже спілкувався Ігор.
— У вас є вистава «Клітка», у якій ви і актриса, і вперше режисер. Чому вибрали собі таку роль у «Клітці»?
— Для мене це такий перший досвід режисера. За фахом я — режисер кіно і телебачення. Але театр — це зовсім інша атмосфера, зовсім інша мова спілкування з глядачами. А найскладніше було домовитися з авторами. Скажу так: з Шекспіром легше домовитися, ніж з нинішніми авторами. Я їх часто просила щось переписати і змінити. Сучасний спектакль — це колективна творчість. Я дуже багато сил витратила на те, щоб створити цілісну картину. Працювала близько двох-трьох місяців. А репетицій у нас було мало, тому що Ярослав Левінзон (актор. — Г. Я.) живе в Ізраїлі, і щоразу викликати його на репетиції було дорого. Тому ми відрепетирували спектакль у цілому за два тижні. Граю роль досвідченої проститутки. Мені не було ані страшно, ані соромно, бо це — робота. Акторам доводиться грати і диктаторів, яких всі ненавидять. Моя героїня — вокзальна «шмара», нещасна жінка, яка віддала цій професії усе своє життя. Це — комедія, після якої хочеться філософствувати, що у житті правильно, а що — ні.
— Звідки набиралися знань про цю професію?
— Поспілкуватися з дівчатами, які торгують тілом на вокзалі, на жаль, не вдалося. Але прочитала багато літератури на цю тему, додала трохи фантазії… Тут не треба було показувати ази, а лише характер моєї героїні. Вона — сильна жінка, яка вирішила присвятити життя чоловікам, яким допомагає, бо вважає їх нещасливими.
— Вважаєте себе більше театральною актрисою чи кіношною?
— Найголовніше у театрі — глядач бачить реальних артистів на сцені тут і тепер. А для артистів — немає другого дубля, немає фонограми. Якщо ти помилився, це вже твій промах. Якщо забув текст, доводиться імпровізувати. Зі свого боку, я відчуваю емоції людей, бачу їхні очі. І мене це надихає, бо розумію, що можу разом зі своїм колективом донести глядачам емоцію, яку всередині пережила. У театрі ти розповідаєш історію з самого початку і до кінця. А в кіно можуть знімати найпершою фінальну сцену. Як у мене було під час зйомок «Вогнем і мечем», де в перший знімальний день довелося зіграти смерть героїні — відьми Горпини. Ось вам і кіно — спочатку тебе вбивають, а потім ти повинен розповісти всю історію. Тобі потрібно тримати сюжетну лінію в голові, і це дуже важко. Кіно і театр — зовсім різні світи. Я тепер більше виступаю в театрах. А ще погоджуюся на участь у різних проєктах, куди мене запрошують. Можливо, у мене це просто такий принцип життя. Але я вибаглива до пропозицій. Якщо мені подобається матеріал — погоджуюся на співпрацю, якщо ні — відмовляюся.
— Попри те, що вас люблять глядачі, ви і досі не маєте звань…
— Знаменита Баба Яга часів Союзу Георгій Мілляр казав: «Звань не дають, звання беруть». Для багатьох — це якась відзнака, як в армії чи у поліції, коли отримують чин за чином. Мабуть, я настільки самодостатня, що у нікого навіть такої думки не виникало.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини