“Ні розведенню військ!” Під Офіс Зеленського вийшли з новим протестом (фото, відео)

У понеділок, 14 жовтня, в Києві під Офісом президента України Володимира Зеленського влаштували протест із закликом відмовитися від розведення військ на Донбасі.

Фото і відео з Банкової з’явилися в соціальних мережах, передає Обозреватель.

Перед Офісом президента побудували стіну з 134 цеглини. Як пояснив у Facebook Георгій Тука, кожна з них символізувала населений пункт, який повинні залишити ЗСУ.

У рамках акції протесту були заплановані виступи активістів і жителів Донбасу, зокрема зі Станиці Луганської.

“Ми проти будь-яких відводів військ з української землі. Ми проти залишати наші міста і села в сірій зоні в жертву ворогові”, – прокоментував у соцмережі волонтер Мирослав Гай.

Активісти розмістили під ОП також плакат Руху опору капітуляції. Учасники акції тримали синьо-жовті прапори, кожному з них наклеїли на руку жовтий скотч.

Перед Офісом Президента: кожна цеглина – населений пункт, який мають залишити ЗСУ!

Gepostet von George Tuka am Montag, 14. Oktober 2019

Зараз розпочинається акція під офісои Президента Захисти Україну – Рух Опору КапітуляціїВиступатимуть громадські…

Gepostet von Myroslav Hai am Montag, 14. Oktober 2019

Акція "Ні капітуляції" під Офісом Президента

Gepostet von Невідомий Патріот am Montag, 14. Oktober 2019

Зараз розпочалась акція: Захисти українців Донбасу, біля АП. Сьогодні день захисника України. Символічно, що саме…

Gepostet von Semen Kabakaev am Montag, 14. Oktober 2019


«Проста на украінскам разгаварівают толька в сєлє» – 11-річний школяр вразив своєю заявою вчительку

Анастасія Рудніцька, яка навчалася у Київському університеті ім. Грінченка, а зараз допомагає вивчати українську мову іноземцям, була вражена заявою одного із київських школярів, яку почула від нього під час уроку.

Хлопець заявив, що українською розмовляють тільки у селі, а україномовні, на його думку – то нижчий сорт.

Дівчина була вражена ще й тим, що так вважає більшість однокласників цього учня. Вона опублікувала на своїй сторінці у Facebook пост незгоди із таким сприйняттям рідної мови з боку багатьох українців. І з жалем зазначила, що сьогодні іноземці, які проживають в Україні, мають більше бажання вивчати українську, аніж місцеві…

“УКРАЇНСЬКОЮ СПІЛКУЮТЬСЯ ТІЛЬКИ В СЕЛІ.
Ось таке відкриття для мене зробив 11-річний школяр. За кілька років роботи з дітьми я чула і бачила багато: драматичні історії про кавалера від 8-річної пані, лизання колін (не моїх)) 3-річною леді з поясненням «це я котик». Однак це здивувало найбільше)

Ми спокійно грали в асоціації, і тут на моє «українська мова» я чую: «СЕЛО».

Ступор. Просто ступор. Я не знаю, як іще описати це відчуття. Відразу я навіть не зрозуміла, що він має на увазі, і само собою, перепитала, у чому ж зв’язок. І краще б не питала) «Проста на украінскам разгаварівают толька в сєлє». п.с. Із подальшої розмови і реакції він пояснив, що українська і україномовні у його розумінні – “найнижчий сорт”.

Я не знаю чому, але після цих слів було таке враження, ніби образили мою дитину. Сильно образили. Дали ляпас.
Судячи з наступної розмови я зрозуміла, що так думають багато дітей у його класі. І це лякає найбільше) Зараз прозвучить дуже пафосно, але за цими дітьми – майбутнє. А яке майбутнє у нації, яка соромиться своєї мови? Правильно – ніякого.

Тут можна довго говорити/писати, однак виділю одне: насамперед (принаймні у цій ситуації) – це вплив батьків. Отож, шановні «карєнниє кієвлянє», українською говорять не тільки в селі)) Та і намагання принизити село – дуже кепська ідея. Але це вже «зовсім інша історія».

Українською говорить еліта нації (не та «еліта» у вигляді 450 дармоїдів – не плутати). Костенко, Жадан, і цей список можна продовжувати і продовжувати.

А зараз буде «куля в лоб») Уже півроку я допомагаю росіянину вчити українську) І неймовірно від цього кайфую. Колись запитала, чому ж він почав учити мову, на що почула: «Я повинен знати мову країни, де я живу. Як мінімум розуміти, в ідеалі – розмовляти».

Більше того, він (на відміну від наших політиків з їхніми «кровасісямі») уже знає, що НА ПРОТЯЗІ можна застудитися, а ПРОТЯГОМ години можна відпочити. І поки деякі батьки учнів (українці) мені пишуть «Настя, здравствуйтє», він пише «Анастасіє, доброго дня!».

Нонсенс)

І наостанок нагадаю схожу історію: ніґерієць Леонардо Ободоеке за 1,5 року вивчив українську мову. ІЗ ПОВАГИ ДО УКРАЇНИ. Соромно, коли люди з інших країн знають нашу мову краще, ніж «еліта» нації… ”

Скріншот

Роксоляна Панич для Україна Неймовірна


10 замків України, які має побачити кожен

Цей матеріал було опубліковано на сайті “Новое время” і писався він спеціально для нього.

Є в Україні замки та фортеці, якими можна захоплюватись й пишатись. Величні твердині, потужні мури яких вистояли не одне століття.
Замки — чи не найцікавіші об’єкти з тих, які залишила Україні бурхлива історія. Загалом їх більше сотні, але таких, які відповідають уявленню більшості про замок, залишилось небагато – решта у стані руїни. Одні впали у бурхливих військових баталіях, інших – не пошкодували людина та час. Скільки підмурків сільських хат на Поділлі складено бутом із величних фортець… Скільки доріг вибрукувано й тинів змуровано… Деякі замки настільки понівечені, що без реконструйованого зображення важко вгадати, якими вони були колись.

Але є в Україні й такі замки та фортеці, якими можна захоплюватись й пишатись. Величні твердині, потужні мури яких вистояли не одне століття й ще століттями будуть дивувати наших нащадків, заслуговують на те, щоб бути побаченими. Цей рейтинг – своєрідна рекомендація стосовно того, які замки та фортеці України варто подивитись першочергово. Отже, починаємо з кінця.

10. Збаразький замок (місто Збараж, Тернопільська область)

Більше замків, ніж на Тернопільщині, немає в жодній іншій області України, але більшість з них, на жаль, не у найкращому стані. Одні дуже поруйновані, інші — перебудовані й на замки не схожі зовсім: психлікарні, тублікарні, СТО…
Замок у Збаражі – це, безперечно, найкраще збережений і відреставрований замок найбільш «замкової» області нашої неньки. Хоча бастіони Збаразького замку поки що «безголові», але це вже неабияка атракція – на додачу до ефектних ровів і мурів, тут є ще й виставки та музеї, а проект замку, на хвилиночку, розробив всесвітньовідомий італійський архітектор Вінченцо Скамоцці.

9. Ужгородський замок

Знаходиться в самому серці поліетнічного міста, яке нині є центром Закарпатської області. Ще одна відома назва Ужгороду, Унгвар, прийшла до нас із далекого Х століття, коли угорська орда розбила тутешніх слов’янських господарів, білих хорватів, і захопила Закарпаття.

Замок прекрасно зберігся. Хоч він і не має височезних мурів та башт, але залишається одним із найбільш відвідуваних туристичних об’єктів Закарпаття. Сюди йдуть, щоб відчути дух вікових традицій білих хорватів, мадярів, австріяків, німців, чехів, словаків, і, звичайно, русинів-українців, які господарювали в Унгварі. Ідуть, сподіваючись, зокрема, побачити привид стандартної для більшості замків Білої Діви. Нині у замку діє музей. Яка ж неймовірна колекція карпатських музичних інструментів тут представлена… Казковий розпис домової церкви також не залишить нікого байдужим. Як і винні льохи.

8. Меджибіж (село Меджибіж, Хмельницька область)


З-поміж великих ефектних замків, Меджибізький до Києва — найближчий: через Житомир, Бердичів і Хмільник до нього 315 км. В Бердичеві, до речі, теж є ефектна фортифікація, але то все-таки монастир.
У 2001 році Меджибізький замок включили до історико-культурного заповідника, щоправда, це не допомогло врятувати бічну стіну замкового палацу. Замок взагалі перебуває, м’яко кажучи, не у кращому стані, але його розміри, помножені на колорит (можливо, зумовлений саме облупленістю мурів), роблять цю історичну твердиню між річками Південний Буг і Бужок прекрасним туристичним об’єктом. Особливо зважаючи на те, що нині Меджибіж є всесвітнім центром хасидів – тут же поховано легендарного Бешта.

7. Свірж(Перемишлянський район, Львівська область)


Свірзький замок, що розташований на пагорбі під назвою Белз, в оточенні ставків і боліт, привертає увагу не лише мандрівників. Ще в радянські часи від став відомим об’єктом кінозйомок. Зокрема, тут знімалося немало сцен із блокбастера «Д’Артанян і три мушкетери», і саме тут прожила останні дні нещасна Констанція Бонасьє, яку отруїла Міледі. «Констанція, Констанція», – співав у Свіржі закоханий і розбитий горем герой Боярського.

Бетюнський монастир, житло ката, маєток Д’Артаньяна в Гасконі та бастіон Сен-Жермен у Ла-Рошелі – відразу чотири ролі віддали тоді Свірзькому замку. На жаль, теперішній статус цієї казкової будівлі не відповідає її красі та величі. Можна сказати, що він стоїть пусткою, хоч в ньому й збиралися відкрити будинок відпочинку Спілки архітекторів

6. Олеський замок (Олесько, Львівська область)


Понад шість століть минуло з того часу, як виник на високому пагорбі у Олеську замок. Ймовірно, його збудував князь Юрій Данилович, але точно цього ніхто не може сказати.
Що можна сказати про замок точно, так це те, що він є одним із найвідоміших на Львівщині, а ще – одним з найменших за розмірами, але найкраще доглянутих замків України. Крім музею, тут функціонує дуже престижний ресторан із відтвореними середньовічними інтер’єрами, розрахованими не лише на українських, але й на польських гостей. І поляки їдуть сюди, адже у замку народився найвідоміший їх король – Ян ІІІ Собеський, переможець турків під Віднем.
Неабияким бонусом при відвідуванні Олеського замку є монастир капуцинів із парком скульптур.

5. Луцький замок


Цю твердиню було побудовано на місці дерев’яних укріплень руських князів. Розпочав будівництво литовський князь Любарт (саме тому замок і носить його ім’я), а продовжували Вітольд і Свидригайло.

Чи не найяскравіший представник середньовічної оборонної архітектури на території України складався колись з двох частин: Верхнього і Нижнього замку. Нижній, значно більший за площею, розчинився серед пізніших будівель – від нього лишились лише деякі відрізки мурів та одна башта. Зате Верхній досить непогано зберігся. Височезні башти та мури замку Любарта ховають цікавезні музеї та підземелля. Та й на башти підніматись можна: з них видно ще дві вражаючі луцькі пам’ятки – монастир єзуїтів та кірху.

4. Білгород-Дністровський, Аккерманська фортеця (Одеська область)

Фортецю над Дністровським лиманом, на руїнах античного міста Тіра, заклали генуезці у ХІІІ столітті – від них залишився замок, який пізніше виконував функції цитаделі.

Основну частину найбільшої в Україні середньовічної фортеці збудували молдавани. В молдавський період місто називалося Четятя Албе (Біла Фортеця) – воно було одним із головних торгових полісів Північного Причорномор’я. Фортеця тоді мала 34 башти й була неприступною твердинею, але все одно не встояла перед велетенською армією турків і татар. У XV столітті останні стали господарями міста, й назвали його Аккерманом (знову Біла Фортеця, але вже тюркською). Саме в османський період фортеця набула майже сучасного вигляду.

3. Замок Паланок (Мукачеве, Закарпатська область)


Посеред широкої рівнини, якою є долина річки Латориці, в південно-західній частині Мукачевого, одиноко височіє гора. Верхівку гори увінчують башти старовинного замку. Небагато в Україні пам’яток, подібних до цієї.
Русини-українці, угорці, валахи, австрійці та інші народи протягом майже тисячі років історії фортеці проливали піт та кров у її могутніх стінах. Сотні штурмів та облог пережив Паланок. Безліч разів змінював він своїх власників, добудовувався і перебудовувався. Із кінця XVІІІ століття Паланок виконував функції австрійської в’язниці, а у радянський період тут було ПТУ.
Нині це, безперечно, один із найвідоміших українських замків – доглянутий, музеєфікований, із купою сувенірних лавок, кав’ярнями та винними підвалами.

2. Кам’янець-Подільський (Хмельницька область)


Найвідоміший замок України розташований у місті, яке і назву свою отримало через нього – Кам’янець-Подільський (хоча другу половину назви давно варто б відкинути, зважаючи на відсутність в Україні інших «Кам’янців»).
Середньовічна фортеця, розташована на крутому скелястому пагорбі над каньйоном річки Смотрич, не одне століття зачаровує своїм масштабом та неймовірною казковістю. Це еталон замку, який ми малюємо в своїй уяві. А якщо поглянете на замок і фортецю із каньйону Смотрича, то взагалі не повірите, що це Україна.

1. Хотин (Чернівецька область)


Це замок-кінозірка – головний середньовічний замок радянських фільмів. Ла-Рошель, Торкілстон, Мот – чим він тільки не був у кіно. Радянський суперекранізатор Бортко вирішив зробити його Дубенським замком, оскільки справжній Дубенський замок не настільки кіногенічний. Тому козаки в «Тарасі Бульбі» штурмували «польський» замок, який насправді був молдовсько-турецьким. Хотин же козаки ніколи не штурмували, але захищали його героїчно, на чолі з великим гетьманом Сагайдачним.
Як і Аккерманську фортецю, Хотинську розбудували молдавани, які мали її два століття за резиденцію своїх господарів. Штефан Великий (він на усіх молдовських купюрах) зробив Хотинську фортецю такою, якою ми її бачимо нині – неймовірною неприступною твердинею. Таким замком могла б пишатись будь-яка країна, і ми пишаємось, що він український.

Джерело: vsviti.com.ua
Текст та фото Романа Маленкова


Ілля Муромець народився недалеко від Києва – в Морівську під Черніговом, а не в російському Муромі

Коли я вперше потрапила в печери Печерської Лаври і почула, що тут покояться чудотворні мощі Іллі Муромця, то не повірила своїм вухам. Не може бути! Той самий Муромець – герой народних казок і билин? Хіба це не міфічний і збірний образ руського богатиря, захисника руських земель?

Мені важко було уявити, що Ілля Муромець – не міф, а реальна людина, історична особистість. Однак печери Лаври зберігали наочне тому підтвердження.

Сенсаційні дослідження

У 1988 році Міжвідомча комісія провела дослідження мощей Преподобного Іллі Муромця. Результати виявилися вражаючими. Це був сильний чоловік, який помер у віці 45-55 років, високого зросту – 177 см. Справа в тому, що в XII столітті, коли жив Ілля, така людина вважався досить високим, тому що середній зріст чоловіка становив 165 см. Більш того, на кістках Іллі вчені виявили сліди багатьох битв – множинні переломи ключиць, зламані ребра, сліди від удару списа, шаблі, меча. Це підтверджувало легенди про те, що Ілля був могутнім воїном, учасником жорстоких битв.
Але найбільше вчених вразило інше: вони стверджують, що, в повній згоді з народними переказами, Ілля дійсно довгий час не міг ходити! За висновком дослідників, причиною тому було важке захворювання – туберкульоз кісток або поліомієліт. Це і стало причиною паралічу ніг.

Народився Ілля Муромець приблизно між 1150 і 1165 рр. А загинув він у віці близько 40-55 років, як припускають, під час взяття Києва князем Рюриком Ростиславичем в 1204 р, коли Печерська лавра була розгромлена союзними Рюрика половцями. Причиною смерті став, мабуть, удар гострого знаряддя (списи або меча) в груди.

Прокляття і чудесне зцілення

У народі з уст в уста передавали таку історію. Нібито дід Іллі Муромця був язичником і, не визнаючи християнство, одного разу розрубав ікону. З тих пір прокляття впало на його рід – всі хлопчики будуть народжуватися каліками.
Через 10 років народився Ілля, і здавалося, прокляття виповнилося: хлопчик з дитинства не міг ходити. Всі спроби вилікувати його не увінчалися успіхом. Але Ілля не здавався, наполегливо тренував руки, розвивав м’язи, стаючи все більш сильним, але, на жаль, ходити як і раніше не міг. Йшли роки, і, напевно, не раз йому здавалося, що потрібно змиритися з долею: він назавжди залишиться калікою.

Але коли Іллі виповнилося 33 роки, відбулося щось незрозуміле. Настав день, який круто і назавжди змінив його життя. У будинок увійшли віщі старці – каліки перехожі (жебраки мандрівники), і попросили хлопчика подати води. Він пояснив, що не може ходити. Але гості наполегливо повторили прохання, яка прозвучала вже як наказ. І Ілля, раптово відчувши небувалу силу, вперше встав на ноги …

Що це? Чудесне зцілення? Можливо. Але як дивні гості зуміли зцілити, здавалося б, безнадійно хворого? На цей рахунок існують різні припущення. Наприклад, що мандрівники були волхвами і магами і знали секрети давніх змов.
А інші вчені вважають, що це був випадок самозцілення, пояснити який наука поки не в змозі …
Як би там не було, Ілля встав на ноги після 33 років нерухомості. І вчені, що проводили дослідження мощей, підтверджують, що кісткова тканина цієї людини дивним чином відновилася. Більш того, за їх висновками, після тридцяти років він вів активний спосіб життя, що повністю відповідає билин.

Муром або Морівськ?

З приводу місця народження Іллі також існують різні версії. Найпоширеніша – що відбувається він з села Карачарово, поблизу міста Мурома. Це село, розташована на березі Оки, існує і сьогодні.
Але деякі дослідники стверджують, що Ілля народився недалеко від Києва – в Морівську (Моровійськ) під Черніговом, який в давнину називалося Муромськом. Оскільки в переказах говориться, що до Києва Ілля дістався дуже швидко, за один день (що навряд чи можливо в разі міста Мурома, який знаходиться приблизно в 1500 км від Києва), ця версія дуже правдива. Так, але ж згідно билин, Ілля походив з села Карачарово? Виявляється, недалеко від Чернігова був древнє місто Карачев. Більш того, недалеко від Карачева протікає річка Смородина, а на березі її знаходиться древнє село Дев’ятидуб ‘я. Місцеві старожили вказують на те місце, де нібито було розташоване гніздо Солов’я-розбійника. І тепер на березі Смородини знаходиться величезних розмірів пень, який за переказами, зберігся від дев’яти дубів.

Подвиги давньоруського Геракла

Після чудесного зцілення Ілля Муромець, як і належить богатирям і героям, робить численні подвиги. Найвідоміший його подвиг – перемога над Солов’єм-розбійником.
Дослідники вважають, що Соловей-розбійник – не казкове чудовисько, а теж реальна історична особистість, розбійник, що промишляв в лісах по дорозі до Києва. А Солов’єм цього розбійника прозвали за те, що він сповіщав про свій напад свистом (або, можливо, давав свистом сигнал своєї банди до нападу). В подальшому Ілля Муромець зробив безліч інших подвигів, брав участь у боях, захищаючи від ворогів землю руську. Сучасники відзначали його неймовірну, нелюдську силу, тому в пам’яті людей він залишився, напевно, самим великим руським богатирем. Досить згадати картину «Три богатирі», на який Ілля Муромець зображений в центрі – як найсильніший і могутній.

У билинах і легендах три богатирі – Ілля Муромець, Альоша Попович і Добриня Микитич – часто разом здійснюють подвиги. Але насправді вони ніколи не зустрічалися. Їх розділяли століття – Добриня Микитич жив в 10 столітті, Альоша Попович – в 13 столітті, а Ілля – в 12-му столітті. Але коли легенди століттями передаються від одного покоління до іншого, вони обростають новими подробицями, знамениті персонажі починають здійснювати нові подвиги, а тимчасові рамки поступово розмиваються і змішуються. Всупереч легендам, Ілля Муромець ніколи не служив князю Володимиру Великому. Вони просто не могли зустрітися, тому що жили в різні століття. Ілля служив князю Святославу, захищаючи Русь від половців.

Але якщо це дійсно так, і Ілля Муромець – історична особистість, то чому про нього немає ні слова в літописах? По-перше, від тих часів збереглося не так багато письмових джерел, що цілком природно, якщо згадати, яку бурхливу історію пережила Русь. Орди завойовників не раз спалювали і повністю руйнували міста. В одному з пожеж одного разу згоріли і книги Печерської Лаври.

А по-друге, існують згадки в зарубіжних джерелах. Наприклад, в німецьких епічних поемах, записаних в ХIII столітті, але заснованих на більш ранніх переказах, згадується великий богатир Ілля Руський. Легенда говорить про те, що в одному в жорстокому бою Ілля мало не загинув, але дивом залишився живий і дав обітницю піти в монастир, присвятити себе Богу і більше ніколи не брати в руки меч. Ілля прийшов до стін Лаври, зняв з себе всі військові обладунки, але не зміг кинути меч і взяв його з собою. Він став ченцем Печерської Лаври і всі свої дні проводив в своїй келії в молитвах.

Але одного разу вороги підступили до стін монастиря, і Ілля своїми очима побачив загибель настоятеля Лаври, убитого смертельним ударом. І тоді Ілля, незважаючи на обітницю, знову взяв у руки меч. Але відчув, що ноги знову відмовляються йому служити. Він ще встиг сховатися рукою від смертельного удару списом, але сили вже покидали його

Чи так це було насправді? Навряд чи ми коли-небудь це дізнаємося. Але безсумнівно одне: вчені встановили, що Ілля дійсно загинув в результаті удару списом в груди і що він, мабуть, намагався зупинити спис на льоту, і це трохи послабило удар. Але отримана рана так і не зажила і врешті-решт стала причиною загибелі Муромця.

Життя після смерті

Ілля Муромець – один з небагатьох людей, кому вдалося пережити свою смерть, залишивши помітний слід в пам’яті людей і мали величезний вплив на наступні покоління.
Але від Іллі залишилася не тільки пам’ять. Тіло Іллі Муромця, як і останки багатьох інших ченців, похованих в печерах Лаври, нетлінне і знаходиться в стані муміфікації. Але, на відміну від тіл єгипетських фараонів, воно стало таким не завдяки обробці спеціальними складами, а з невідомої науці причини. У православ’ї вважається, що якщо тіло не розкладається, а перетворюється в мощі, це – особливий дар Бога, який дається тільки святим.
Потрібно відзначити, що православна церква, на відміну від вчених, ніколи не сумнівалася в дійсності мощей. Ілля Муромець був зарахований до лику святих вже в 1643 році і став одним з 69 угодників Києво-Печерської лаври.
Хто ж такий Ілля Муромець насправді? Міф чи реальна людина, ще за життя став легендою? Людина, який зумів переломити свою долю і встиг робити так багато?
Кажуть, мощі Іллі Муромця здатні зцілити тих, хто страждає хворобами хребта і у кого паралізовані ноги. Ілля і після смерті продовжує своє служіння людям…

Автор: Світлана Тригуб

Фото з відкритих джерел

Джерело: ukrmir.info


“Люди дивні” – чоловік 8 років фотографував міське дивацтво

Фотограф Трой Холден 8 років фотографував диваків на вулицях Сан-Франциско.

“Мене підсвідомо тягне до цікавих перехожих на вулиці. До людей, які поводяться дивно, до надзвичайних моментів і цікавих контактів”, – розповідає Холден,-  пише Газета.юа.

Фотограф 8 років знімав міських диваків

Чоловік опублікував свої роботи в книгах “Люди дивні” і “Барвисті вулиці”. Він настільки захоплений знімальним справою, що наступні 30 років планує присвятити саме фотографуванню міста.













Від козаків до кіборгів: українські воїни всіх часів (фото)

Українці у всі часи та понад усе цінували свою свободу. І значною мірою через це воювати нам доводилось багато і часто. Доводиться і нині. Захищати себе від нападників і не допустити завоювання території. Хто б міг подумати, що брати до рук зброю українцям доведеться й у третьому тисячолітті.

Які вони — українські воїни Х, ХVІІ, ХХІ століть? Змінювались обладунки, зброя, воєнні тактики та способи формування військ. Та незмінним залишився волелюбний дух, незламність і здатність до саможертовності, яка дивує увесь світ. Не раз ми воювали і боролись. Переможемо і цього разу. Бо славні справжні герої були завжди і не перевелися досі в Україні.

Дружинники Київської Русі
ІХ – ХІІІ століття

У час існування Київської Русі військовому мистецтву надавалось особливого, великого значення.
Воїни були добре тренованими та готовими у будь-який час іти в бій. Армія могутньої держави була оснащена всіма сучасними засобами для оборони та наступу. Основними ворогами Київської Русі, як відомо, були монголо-татари, раніше – половці та печеніги.

Особливістю українських військ цього періоду було те, що воєнні формування складали окремі роди русичів. Дружинники були не тільки воїнами, а й радниками князя. Велике значення тоді мало народне ополчення, яке, власне, і називали словом «воїни».
Цікаво, що ще у давній період Русі існувала незвичайна традиція — «постриги».Хлопчики вже у віці 3-4 років ставали на шлях воїнів. У давніх переказах українські воїни зображені як надзвичайно хоробрі і вірні своїй Батьківщині. Разом із підлеглими у бій завжди ішов князь і також вступав у битву з ворогами.

Основною зброєю того часу були короткі списи, мечі, луки і ножі-скрамасакси. Щодо обмундирування, то шоломи у русичів були гостроверхими, тіло і навіть обличчя захищала кольчужна сітка. А щити були дерев’яними. Спорядженню верхового коня теж надавалось великого значення.

Характерним було те, що перед початком бою військо завжди молилось. Такі відомості подані вже з часу, коли народ був похрещеним. Основу князівських збройних загонів складали дружинники-лицарі. Чи були це лицарі у нашому з вами сучасному розумінні? Мабуть, так, адже лицарство як явище, поширене у середньовічній Європі, було і у нас. Наприклад, князь Святослав, за свідченнями літописців, був дуже хоробрим, понад усе цінував честь воїна, рівність побратимів та був готовий до самопожертви. «Святослав був хоробрий, легкий на ходу як барс, у поході не возив а собою ні казанів, ні наметів… і як ішов із ким воювати, то посилав перед себе своїх послів, щоб вони оповістили при те ворогів, кажучи: «Іду на ви».

Руси здобули собі славу відважних і вправних воїнів. Відомо, що їхні загони не раз перемагали кількісно переважаючі сили ворогів. Візантійський літописець Лев Діакон так писав про них: “…роси, що здобули славу переможців у сусідніх народів, вважаючи за величезне лихо втратити її і бути переможеними, билися відчайдушно“.

Козаки
XV – XVIII століття

Українців називають козацькою нацією, за звичаями, традиціями, за духом. То що ж означає насправді цей козацький дух?

Варто зауважити, що період козаччини сам по собі був дуже насичений і про козацтво як про єдине збірне поняття говорити важко. Козаки були різними і боротьба їх була різноплановою: ці воїни захищали українські кордони від турецько-татарських завойовників і самі нападали на територію Османської імперії; вони служили гетьманам і були вільними; воювали у королівських військах і провадили національно-визвольну боротьбу. Та тим не менше, козаки навічно прославились як надзвичайно розумні, хитрі і вправні воїни. Вони були сильними і витривалими.Боронити християнську віру від невірних було їхньою ідеологією.

Із виникненням Запорізької Січі про козацтво почали говорити як про організоване військо з чіткою воєнною структурою. Верховним воєначальником був гетьман, далі йшли полковники, сотники і десятники. Всі посади були виборними. Паралельно із запорізьким розвивалось і реєстрове козацтво.

Козаки дуже добре володіли фортифікаційним мистецтвом: оточували себе валами і ровами, перейти які було неможливо. А якщо доводилось розкладати табір – розставляли довкола вози. Французький військовий інженер Боплан так писав про це: «500 татар не наважуються атакувати 50-60 козаків, якщо ті йдуть під захистом табору, а 100 козаків за табором можуть відбитися і від тисячі поляків». У козаків були добре розвинуті кіннота, піхота та навіть флот. У XVII столітті їхню піхоту вважали найкращою в Європі. Вміло стріляли з рушниць, мушкетів та володіли холодною зброєю. А ще характеризувались неабиякою спритністю та вмінням виходити зі, здавалося б, безвихідних ситуацій. Бо ж кажуть, були серед них навіть характерники.

«Ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, їх не брали». Так говорили про легендарних характерників. Вважали, що вони знають таємну силу речей, знають майбутнє та вміють те, що звичайному воїну не під силу. Письменник Андрій Чайковський пише про них: «Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити».

Опришки
XVI – XIX століття


Опришки були воїнами-повстанцями. Вони боролись проти панського гніту: польської шляхти, австрійських та угорських панів, молдавських бояр. Тих, хто поводився зверхньо та несправедливо із простими людьми. Таких вони грабували, нападаючи зненацька і знову тікаючи у свої засідки. (А скільки є легенд про награбовані і досі незнайдені скарби опришків). Збирались у ровти і жили в горах майже цілий рік. Опришки діяли у довколишніх територіях Карпат: від Галичини до Закарпаття.

Опришки самі походили з селян і відповідно мали неабияку підтримку мешканців довколишніх поселень. Місце перебування опришків завжди трималося у найсуворішій таємниці і ніхто з людей не міг видати її. В опришках були вишколені бійці, загартовані фізично і стійкі морально. Юнаки наполегливо вчились бойових прийомів у старших, опановували мистецтво володіння зброєю.

Одягались опришки насправді просто, у сорочки та сукняні плащі. Зброя їхня змінювалась із розвитком техніки військової справи. Спершу стріляли з луків, далі – з рушниць і пістолів. Та улюбленою їх зброєю були дуже гострі топірці – бартки.Ця особлива зброя була ще й красивою: ширшу частину прикрашали найрізноманітнішими орнаментами, а вужчу або закручували у ріг, або витісували у формі коника, тощо. Кажуть, обряд посвячення в опришки проходив із демонстрацією вміння володіти топірцем, на цій зброї навіть складали присягу. Бартку використовував і сам очільник опришків – Олекса Довбуш. (А застрелений він був, за легендою, срібною кулею).

Деякі історики зазначають, що опришки – дуже малочисельні загони. Та це не зовсім так. Відомо, що вони воювали разом із гайдамаками на Великій Україні. У різні часи опришки штурмували і заволоділи королівським замком у Новотанці, замком у Сяноку, захопили Богородчанську фортецю та фортецю Пнів. Тож це були досить потужні військові формування, які залишились у народній пам`яті легендарними месниками, непереможними героями.

Січові стрільці
ХХ століття (1914-1920 роки)


«Ой у лузі червона калина
Похилилася.
Чогось наша славна Україна
Зажурилася.
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну,
Гей, гей, розвеселимо!»

Так звучить відомий у народі гімн січових стрільців. То були справді важкі для України часи – Перша світова війна. З одного боку Росія, з іншого Австро-Угорщина, та січові стрільці боролись за свою – Українську державу. Стрілецький рух почав формуватися ще задовго до війни. Національно свідома молодь була об’єднана у організації «Сокіл» та «Січ», де плекалась мораль національної єдності, проводилась хороша фізична підготовка.

Січові стрільці фактично стали підрозділом Армії УНР. Добровольча військова формація згодом стала організацією на засадах регулярного війська. Перші січові стрільці були сформовані із галичан. Не секрет, що входили вони до складу австрійського ландштурму. Та важливо, що організація була сформована з українців, на чолі який стояли теж українські командири.

Австро-Угорська імперія сама остерігалася військової потуги українства, тому з кількадесят тисяч добровольців відібрала лише 2,5 тисячі. Згодом військовополонені, що вийшли з австро-угорської армії, утворили 1-й курінь. Курінь січових стрільців мав за мету захищати Центральну Раду від більшовиків.

Окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією. У вирішальному бою наші таки перемогли гетьманських дружинників.

Січові стрільці мали свої полки піхоти та артилерії, кінний полк. Військовий вишкіл у них називався муштрою. Та головною все ж була самодисципліна. Одягали стрільці характерні «мазепинки» та червоно-чорні стрічки на верхній одяг. Використовували кріси, багнети, гранати. Цікаво, що для навчання військової справи спеціально було видано близько десятка україномовних підручників. Писали їх українці самостійно, часто й від руки.

Січові стрільці були чудово організованим формуванням національно свідомих, думаючих людей, носіїв високих ідей і благородних ідеалів. Ідеологією січових стрільців була єдина і незалежна Україна зі всіма своїми територіями. Важливо, що УСС були першою спробою створити українську національну армію для захисту Української держави не лише від східного ворога, а й від західного. Вони відчайдушно боролись за волю України.

Вояки УПА
1942—1954 роки

фото: Нескорений32

«Якби у французької армії був такий дух, як в УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію» – сказав колись Шарль де Голь. Перші загони УПА організував отаман Тарас Бульба-Боровець. Підпорядковуючись уряду Української Народної Республіки, Українська Повстанська Армія боролась проти радянських і німецьких військ. Протягом всього існування УПА німці намагались її знищити: це були масові акції, зокрема розстріли. Більшовики теж не відставали: влаштовували засідки та великі бої. Росіяни діяли підло: перевдягаючись у форму українців, нападали на місцеве населення, щоб посіяти ненависть до наших воїнів.

УПА, яка була партизанським формуванням, ділилась на 4 групи – Північ, Південь, Захід, Схід (дуже малочисельна). Це була кавалерія та артилерійські загони. Армія не була регулярною, тому не мала постійної амуніції. Нерідко одягали трофейну німецьку чи радянську. Та коли шили форму самостійно (вона була зеленою) –зображали на ній тризуб. Відомо, що пряжки виготовляли із відстріляних гарматних гільз. Медикаменти, їжу, побутові предмети, навіть зброю для вояків збирали самі селяни добровільно. Колишні вояки розповідають, що їм було заборонено щось вимагати від людей, та й потреби такої не було, ті самі віддавали, що могли. Солдатам доводилось переховуватись у лісах та хащах. Купались у річках, там і прали одяг. У час, коли не було боїв, вдосконалювали свої навички. Розпорядок дня був чітко розпланований: підйом, молитва, руханка, умивання, сніданок, військові заняття і т.д.

Хоч солдати УПА не володіли достатнім запасом озброєння, вони все ж мали хорошу військову підготовку. Ці хлопці відзначались надзвичайно сильним патріотичним духом, вірою в ідею української соборності, аж до готовності самопожертви заради неї. У своїй присязі кожен з них обіцяв: «В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України».

Самооборона, «укропи», кіборги
Наш час

Захисники Донецького аеропорту. фото: Роман Бочкала

На час здобуття Україною незалежності наша армія була однією з найбільших в Європі, до того ж, оснащена ядерною зброєю. Та практично за 10 років число військових скоротилося більш як на половину, у рази зменшилась кількість військової техніки та озброєння. Україна відмовилась від ядерної зброї,отримавши гарантії суверенітету і безпеки (від Росії зокрема), вірячи у мирне майбутнє. І ось, коли Росія вже почала впроваджувати свій підступний план нападу на незалежну державу, Збройні сили України виявились не зовсім готовими до війни. Ніхто не сподівався нападу “дружньої” сусідки.

Та він стався. Саме у час, коли інша частина українського військового потенціалу була добре сформована і готова до всього. Це були добровольці. Ті, хто пройшов Майдан, хто захищав Крим, ті, хто розумів, що відбувається насправді. В Україні почали формуватись добровольчі батальйони. Вони укріпили сили військовослужбовців. Українці, як ніколи єдині в ідеї незалежності і цілісності держави, стали консолідувати сили у допомозі армії. Крім техніки, зброї та обмундирування, які надає солдатам держава, всім потрібним забезпечують їх і волонтери. Люди шиють маскувальні сітки, бронежилети, купляють автомобілі і новітню техніку.


Сучасні українські воїни користуються приладами нічного бачення, артилерійськими установками різного типу. У розпорядженні армії сучасні бронебійні машини та реанімобілі, безпілотн літальні апарати, тощо. Українське військо сильне фізично, та головне – морально. Вони відчайдушні та незламні, наче кіборги.

Кіборгами почали називати захисників Донецького аеропорту. За надзвичайну витривалість, сміливість та безстрашність. Адже вони, на великий подив усіх, перебуваючи у нерівних позиціях з російськими військовими, тримались до самого кінця, так і не здавши позицій ворогові. Ще одне слово, яким нарекли наших військових росіяни – “укропи”. Зневажливе у їхньому розумінні, похідне від “Український Опір”, це слово стало сприйматись у нас як позитивне. Українці самі називають себе “укропами”, вірячи у добру силу правди, що, наче зелена рослина, відганяє злих духів. Сучасні українські воїни – це знову ті, хто взявся за зброю, щоб захистити державу. Їх називають воїнами світла, бо вони світлі і воюють за правду. Вони сильні, як ніколи. Вони продовжують боротись, бо ми мусимо премогти.

Фото з відкритих джерел

Джерело: Всвіті


Червоне та чорне – ідеологія одного прапора

Мешканці Галичини вже давно звикли до добросусідства двох прапорів на вулицях своїх міст – синьо-жовтого та червоно-чорного. А ось для більшої частини українців з інших регіонів від моменту визвольної боротьби на Майдані в Києві червоно-чорні стяги в оточенні Правого Сектору нагадали вже, можливо, й призабуті радянські “страшилки про бандерівців”.

Нажаль, навіть на галицьких землях далеко не всі знають значення та походження даного прапору. Варто розуміти, що вважаючи його виключно “бандерівським”, “ОУНівським” чи “прапором УПА” людина демонструє лише власний брак історичних знань.
Тож, давайте зазирнемо в минуле та пошукаємо відповіді на запитання – а про що ж він насправді цей червоно-чорний прапор?

ДНК кольорів

З прадавніх часів у представників різноманітних культур та цивілізацій по усьому світу активно використовувались червоний та чорний кольори. Це пояснюється легкістю отримання таких барвників з природних матеріалів. В різних куточках світу їх наділяли своєрідними значеннями, енергетикою. Але в більшості ці характеристики збігались. Чорний колір здебільшого означав тривогу – адже давні люди боялись темної ночі, чорних проваль та морських глибин і через те “населяли” в них усіляких злих духів та богів. От і досі в багатьох традиціях чорний колір – це символ смутку, страху, страждань, смерті, зла. Але, у випадку нашого піддослідного червоно-чорного прапору не слід шукати відповідей стосовно його ідеології у тих найдавніших часах. Відповідь значно ближче, та про це дещо згодом…

Що ж стосується червоного, то значення цього кольору зазнало найрізноманітніших інтерпретацій. У часи Древньої Греції він асоціювався з війною та хоробрістю, в Римській Імперії – з владою, імператорським богонамісництвом. З появою християнства червоний вважався кольором крові Ісуса Христа, тож і ніс у собі послання страждань та любові (любові через страждання та навпаки).

А от у деяких племен індіанців, у індусів, іудеїв та гуцулів з давніх-давен речі червоного кольору вважались захисними, оберегами від злих духів та людських помислів. Традиційна вишивка червоно-чорними нитками наділялась здатністю оберігати від злого та насичувати енергією до життя. Але ближче до нашого часу люди знаходили більш зрозумілі та простіші значення, що добре ілюструє текст пісні “Два кольори” – “…сорочку мати вишила мені червоними та чорними нитками. Два кольори мої, два кольори. Оба на полотні, в душі моїй оба. Два кольори мої, два кольори. Червоний – то любов, а чорний – то журба”.

Іспанський слід

Сучасні історичні згадки про червоно-чорні стягу у різних варіаціях (горизонтальні, вертикальні, діагональні) відносять нас до 1890-х років та до таких країн, як Італія та Мексика. Не залежно від того, що дані країни знаходяться на різних половинах земної кулі, майже одночасно там відбулись повстання громадян проти ущемлення їх прав та свобод під знаменами червоно-чорних кольорів. Дослідники цих історичних подій зазначають, що на боротьбу виходив нижчий робочий клас (оскільки середнього вже майже не існувало). Саме на їхніх стягах чорний колір означав пряму дію (мітинги, стачки, протест), а червоний – робітничий рух. В радянські часи усі добре знали поняття “рохінегра” зі шкільних підручників – саме так називався прапор мексиканського повстання. Як зазначає дослідник Дональд Ходжес, “на прапорі мексиканського Дому робітників світу червона полоска символізує економічну боротьбу проти класів власників, а чорна – повстанську”. Дуже ілюстративним є і дане визначення поняття анархізму – “Свобода індівіда та соціальна співпраця всього громадянства” (P.Kropotkin. Act for Yourselves. P.102). Під такими ж стягами пройшла і революція в Іспанії в 1936 році. Отже, можна підсумувати, що червоно-чорний прапор прийшов в Україну з інших європейських країн та Мексики. Він давав натхнення людям, котрі змучились від рабського існування, несправедливої тотальної бідності та свавілля багатіїв.

Від славетних козаків до сучасних героїв

Чому в години смутку та в години радості ми завжди піднімаємо стяги? Наші предки слов’яни обожнювали свої знамена та вірили, що у часи військові вони стають святішими за ідолів. Ця традиція була відроджена Запорізьким козацтвом. Свій прапор там мали всі куріні й сотні. А також був загальний прапор Запорізького козацтва. І ось, докази того, що червоно-чорний прапор став побратимом жовто-блакитного вже в ті далекі та неспокійні часи – на своїй шедевральній картині “Запорожці пишуть листа…” Ілля Репін зобразив два прапори – жовто-блакитний та червоно-чорний! Ці стяги зображені не мимохідь, на них робиться своєрідний акцент, адже вони дублюються по обидві сторони від центру полотнища.


Прапори змотані, адже бойові дії не відбуваються. Якщо згадати, що консультантом Іллі Репіна під час написання даної картини був сам Дмитро Яворницький – відомий історик, дослідник українського козацтва, то стає зрозуміло, що помилка неможлива.

Вдруге червоно-чорний прапор починає активно використовуватись в Україні під час повстанської боротьби за незалежність членами ОУН та воїнами УПА. Часто відбувається підміна понять і завдяки старанням комуністичної номенклатури донині безліч людей вважає, що на ОУНівському прапорі чорна полоса має значення “смерть”, а червона – “вороги”. Це хибне трактування. Насправді ж однодумці Бандери та Шухевича вважали, що чорний колір зображує рідну землю, а червоний – кров борців, які захищають свою родючу чорну землю. Тобто, важливо – власну кров, а не кров ворогів чи “москалів”. В такому контексті стає зрозуміло, що даний прапор не можна вважати екстремістським, а тим паче забороняти у сучасному суспільстві його використання.


В світлі революції, котра підняла на боротьбу українське суспільство сьогодні, червоно-чорний прапор знову замайорів на флагштоках по всій державі та на Майдані Незалежності. І все більше людей починають шукати правильні відповіді на важливі питання власної історії. Розуміння істиної ідеології червоно-чорного стягу робить нас на крок ближчими до самоусвідомлення себе як великої української нації. Червоно-чорний прапор – це прапор країни, яка охоплена боротьбою! В даний час він надзвичайно актуальний.

Джерело: UAMODNA


14 жовтня – Свято Покрови Пресвятої Богородиці: історія та сьогодення (традиції, звичаї, легенди)

На Покрову в Україні відзначають аж чотири свята! Адже 14 жовтня – це День Покрови Пресвятої Богородиці, День Заснування Української Повстанської армії, День українського козацтва та День захисника України.

Чому всі ці події святкуються в один день? Чи не правильніше було б розподілити їх на інші дні? Це просто неможливо, адже вони поєднані не лише датою. Те, що чотири свята відзначаються саме у цей день – не випадковість, а сплетіння української історії та традицій, які ми продовжуємо підтримувати й сьогодні.

День Покрови Пресвятої Богородиці – це найдавніше свято на 14 жовтня. Воно вважається одним із найбільш шанованих у християнстві та має за собою досить цікаву історію. За легендою, у цей день вороги мали напасти на Константинополь, але у місто прийшла Пресвята Богородиця та вкрила усіх містян покровом свого одягу, захистивши їх від нападників. Навколо міста здійнялась така буря, що вороги навіть не змогли до нього наблизитись. Саме тому у цей день традиційно моляться про захист своєї оселі, своєї родини та рідної землі.

А оскільки українські козаки надзвичайно шанували християнські традиції та вважали Покрову одним з найбільших свят, то і для цих захисників 14 жовтня виявилось визначною датою. Саме у цей день вони святили свою зброю, яку шанували не менше ніж національні традиції.

Християнська віра, шанування традицій та прагнення понад усе захистити рідну землю – саме ці якості були властиві українським повстанцям. Тож 75 років тому вони символічно обрали 14 жовтня датою створення Української Повстанської Армії. Армії, котра боролась за збереження самостійної України і з якої сьогодні беруть приклад наші захисники.

У 2014 році з початком нової російсько-української війни, в Україні не лише зросло число призовників до армії. Утворилась велика кількість добровольчих формувань. До їх лав стали саме ті, у чиїх жилах тече кров козаків та повстанців, сучасні захисники рідної землі. Добровольці, які у сучасному світі все ще не забули про важливість традицій, славу воїнів-предків та обов’язок ставати на захист своєї країни, своєї оселі, своєї родини.

Свято Покрови Пресвятої Богородиці переросло у чотири визначні для України події, які роз’єднані часом, але поєднані спільним сенсом. Це день захисника. Тієї людини, яка покладає усі свої сили аби захистити найдорожче.

Традиції та звичаї на Покрову:

Християни у цей день обов’язково відвідують церкву та моляться про захист оселі, міцне здоров’я та щасливу родину. Раніше, до Покрови усі мали закінчити роботу на полях, зібрати та укласти в комори урожай та починати готуватись до зими. Ця традиція має дохристиянське коріння, її часто приписують до язичницьких обрядових звичаїв. Також цей час вважався найкращим для одружень.

Для козаків Покрова була найбільшим святом, додались і свої традиції. У цей день було притаманно обирати нового отамана, вирішувати питання щодо будівництва нової церкви за кошти козаків. Також у цей день вояки святили свою зброю.

Повстанці так само вважали обов’язковим відвідування церкви та святили у цей день свою зброю. Покрова святкується в нас не тільки як народно-релігійне, а й національне свято.

“Покрова накриває траву листям, землю – снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем”. В українських селах до сьогодні дотримуються давньої народної традиції грати весілля після Покрови. Шлюбна пора в Україні – від Покрови і до початку Пилипівки. До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої.

Дівки, яким надокучило дівувати, молилися: «Свята мати Покровонько, покрий мені головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою», «Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду».

А на Поділлі дівчата казали: «Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку, чи в онучу — най ся дівкою не мучу!»

У Карпатській Україні до Покрови поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки.

Для того, щоб усі члени сім’ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над іконою Богородиці, і розвішувала його над вхідними дверима.

В народі збереглося повір’я, що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили: “Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром”.

Народні прикмети:

  • Яка погода на Покрову, такою буде і зима.
  • Якщо лист з берези та дуба на Покрову впаде чисто – до легкого року, а нечисто – до суворої зими.
  • Якщо у вишні листя опаде до 14 жовтня – зима буде тепла, якщо ж вишня зелена – зима буде люта.
  • Якщо до цього дня не спадає з вишень листя – на теплу зиму, а звільниться – на сувору.
  • Зранку вітер з півдня, а по обіді із півночі – початок зими буде теплим, але згодом похолодніє.
    Якщо вітер з півдня низовий – зима буде теплою, з півночі горішний – холодною, із заходу – сніжною; коли ж протягом дня вітер змінюватиме напрямок, то і зима буде нестійкою.
  • Якщо в цей день сніг не покрив землю – не покриє в листопаді та грудні.
  • На Покрову вітер – весна буде вітряна.
  • Відліт журавлів до Покрови – на ранню зиму.
  • Якщо на Покрову сніг – буде багато весіль.
  • Хто сіє по Покрові, не має дати що корові.
  • На Покрову віє вітер з півночі – зима буде холодна і з великими снігами, з півдня – буде тепла зима.
  • Якщо на Покрову випав сніг, то буде він і в Дмитрів день (8 листопада).
  • Відліт журавлів до 14 жовтня – бути ранній зимі.
  • Білка до Покрови змінить шубку – зима буде добра.

Сьогодні ж 14 жовтня святкують так масштабно, як ніколи. По всіх містах зберігся звичай ходити в церкву в цей день. Окрім того, деякі українські воїни до сих пір підтримують традиції та святять у цей день свою зброю. У кожному містечку організовуються концерти, ярмарки, змагання та багато іншого. Звісно ж, за обсягами випереджає усіх столиця. Традиційно щороку проводиться марш вшанування українського війська. Після маршу організовується святковий концерт з українською музикою. Паралельно відбуваються і ярмарки, і гуляння, і звісно ж – силові змагання.

Цей рік не став виключенням – у Києві вже анонсовано марш 14 жовтня. Всі жителі та гості столиці збираються о 16:00 у парку Шевченка. Ввечері також буде концерт. Де виступлять українські гурти, котрі поєднують традиційний та сучасний стилі музики. Силові змагання в цьому році вийшли на новий рівень6 вперше в Україні цього року проводяться міжнародні змагання MilitaryCamp 2017 у яких будуть брати участь саме українські військові.

Власне, кожен, хто ототожнює себе з українською нацією, знайде у цей день для себе заняття до душі та вшанує наших захисників.

Вікторія Демидюк для vsviti.com.ua


День створення УПА: що повинен знати кожен українець

14 жовтня в Україні святкують День створення Української повстанської армії. Факти ICTV підготували коротку довідку про те, що вам потрібно знати про УПА та це свято.

Що таке УПА?

Українська повстанська армія – це озброєне крило ОУН (Організація українських націоналістів. – Ред.), яке діяло на території України протягом 1942-1953 років.

Бійці УПА воювали одразу проти двох режимів – гітлерівського (нацистського) та сталінського (радянського).

Головною метою для ОУН УПА була незалежність України.

Неоднозначна постать, український націоналіст Степан Бандера є одним з провідних членів ОУН УПА.

Чому святкуємо 14 жовтня?

УПА була заснована навесні, але у 1947 році Українська Головна Визвольна Рада визнала 14 жовтня Днем постання руху. Та після занепаду УПА свято масово відзначати припинили.

Традицію відновив третій президент України Віктор Ющенко, який у 2005 році запровадив святкування річниці створення УПА 14 жовтня.

Чому відношення до УПА – неоднозначне?

Деякі історики звинувачують Українську повстанську армію та Степана Бандеру у співпраці з гітлерівською Німеччиною для ефективної боротьби з радянським режим на території України.

Зокрема, є твердження, що бійці УПА були антисемітами та ксенофобами – дозволяли собі так звану “ліквідацію небажаних поляків, росіян та євреїв”. Мета для виправдання – вільна та незалежна Україна.

Окремої уваги заслуговує Польща, у якій є до сих пір багато негативу до Степана Бандери та ОУН УПА через Волинську різню – зачистку поляків на українських територіях.

Як святкуватимуть?

У Києві в День захисника України, 14 жовтня, відбудеться Марш слави Української повстанської армії (УПА).

Згідно із заявкою київської міської організації ВО Свобода, анонсовані також мітинг і концерт до 75-ї річниці створення УПА.

Джерело: ICTV


Чому День захисника України – на Покрови: від Ярослава Мудрого й козаків – до УПА й АТО

З 14 жовтня 2014 року українці вшановують своїх бійців, військові традиції та героїчні подвиги народу. Цей день офіційно визначено святковим та неробочим Указом Президента від 5 березня 2015 року.
Відтак Укрінформ підготував інфографіку про історію свята Дня захисника України.

День захисника України відзначають на церковне свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке здавна є одним із найулюбленіших українських свят. У Київську Русь свято Богородиці прийшло з Візантії, це сталося після запровадження християнства. За однією з версій, блаженний Андрій був удостоєний явлення Богородиці в Константинополі. На ту пору місто було оточене чужинцями. Вона з’явилася і вкрила людей своїм покровом. Невдовзі ворог відступив, і місто було врятоване від знищення. Відтоді Покрова асоціюється з заступництвом і захистом від ворога – як видимого, так і невидимого.
Особливо шанували Богородицю-Покрову запорізькі козаки. Вони мали на Січі церкву в Її честь, а також ікону «Козацька Покрова». На свято Покрови козаки проводили ради, обирали кошових, старшин, гетьмана.
Українська повстанська армія вважала Покрову опікункою українського війська, тому символічним днем створення УПА також вважається 14 жовтня.
День захисника України відзначають з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, сприяння зміцненню патріотичного духу в суспільстві тощо.