Леонтія Бебешко в Україні знають під псевдонімом Левко Дурко, і сам він у свої 71 такого амплуа не соромиться: “Дружина мене називає Заслужений Дурко України. А чим погано?” Артист, чий хіт No Problem у 90-х наспівувала вся країна, досі пише оптимістичні тексти – за 30 років творчості їх назбиралося понад 300. І хоча в кінці 90-х Левко Дурко зник з екранів ТБ, трагедії з цього він не робить: його пісні вже увійшли в історію і залишилися в пам’яті українців
Про це передає Апостроф.
Леонтій перетворився на Левка Дурка з легкої руки молодшого брата – звукорежисера та продюсера Володимира Бебешка. На той момент йому було вже 40 років, за плечима – солідний досвід роботи музикантом і з десяток союзних республік, які він об’їздив з концертами. Всі необхідні для кар’єри навички брати успадкували від батька – керівника художньої самодіяльності, який з раннього дитинства залучав їх до музики.
“Батько Володимир був людиною веселою, знав багато пісень, міг поставити танець, керувати хором. Ми з молодшим братом цьому вчилися і допомагали йому як “оркестр Бебешка”: батько на акордеоні, я – на піаніно, а брат – на барабанах. Виступали з 5-6 класу, репетиції були вдома. Мама Гєна (Євгенія) була просто весела від природи жінка, яка підтримувала все, що ми робили, – згадує Левко. – Проживши чимале життя, ми досі дивимося на все з оптимізмом. І не тільки собі, а й іншим даруємо надію – в піснях, музиці, якихось проектах”.
До 1990 року брати Бебешко грали в клубах, ресторанах і на весіллях. У 1979 році їх вперше запросили до Калінінграду грати у філармонії та на секретних військово-морських базах. Гастролі продовжилися в Казахстані, Узбекистані, Таджикистані та Москві, але коли дирекція спробувала відправити їх до Сиктивкару в січневі -50 °C, музикантам довелося написати заяву на звільнення. Після короткого перепочинку братів запросили до Йошкар-Оли, а потім – до Горького (Нижній Новгород), де вони два роки працювали разом із вихідцем зі Львова Юрієм Варумом – батьком співачки Анжеліки Варум.
“Ми повернулися додому і робили все, що могли. А в 1989 році в Чернівцях пройшла перша “Червона рута”, і з неї все почалося – “Брати Гадюкіни”, Андрійко Скрябін. Кожен робив програму, концерти проводили по всій Україні, на стадіонах”, – згадує Бебешко.
Саме в 1989 році Леонтій несподівано для себе самого почав складати веселі тексти. Дебютна пісня “Їду в Югославію”, записана разом із братом, одразу стала хітом. Секрет успіху Бебешко бачить в добрій іронії та злободенній тематиці, зрозумілій кожному українцю.
“Тоді люди всім колгоспом їхали в Югославію, везли продукти, а звідти – долари, відеомагнітофони, машини. А я не їздив, був зайнятий. Мене друзі весь час підколювали: “Ми вже по два рази з’їздили, заробили, а ти тут сидиш, граєш на своєму інструменті”. Я відповідав: “Та їдьте вже в свою Югославію!” Ось тоді мені прийшов текст: “Мене учили в школі усім допомогати, я їду в Югославію голодних рятувати. Везу їм ковбаси и сиру, трошки масла, чотири банки шпротів, що мама їх припасла. За тую ковбасу комп’ютер привезу, чотири банки шпротів міняю на Тойоту, лишилось масло й сир, віддам – хай буде мир. Не жаль мені провізії, священна наша місія”, – наспівує Бебешко. – Пісні, які після цього створювалися, всі були гротескні, з зерном правди. І брат назвав мене Левко Дурко, адже я дуркую, жартую – як скоморох”.
У 1992 році Левка помітили в Америці, і артисту вдалося не тільки заробити, а й вчасно роздивитися підводні камені еміграції, до якої тоді прагнули багато людей в його оточенні.
“У Філадельфії давав концерти в суботній українській школі, і директор запитав, чи не збираюся я залишатися. Я відповів, що мені і в Україні нормально. Пропонували гарну характеристику, пожити років сім, а потім на громадянство подавати. Але залишатися і починати з нуля я не хотів. Там всі в боргах живуть, у всіх кредити і праця-праця-праця. Праця це добре, але жити без роботи для них страшно, – згадує Левко. – Туди треба їхати в 25 років, повним сил і енергії, мати купу спеціальностей не в мистецтві. Музикант? Кому він там треба! Це тимчасово, на фестиваль. А потрібен там ремонт двигуна автомобіля – якщо добре його знаєш, будеш мати роботу навіть без знання мови. Дуже важко там прижитися, а зараз і поготів”.
Повернувшись до України, брати Бебешко розділилися: Володимир почав працювати в Києві, а Леонтій повернувся до рідного Стрия – писати смішні коломийки та їздити з концертами по горах. Вдома розповіді про його американські пригоди були такими ж популярними, як і пісні. “Починаючи з війни з сільської місцевості багато хто виїхав, і бабусі питали: “А ви там мою сестру не бачили? Чого вона мені не пише, я вже скучила!” Я кажу: “Бачив! У Філадельфії вона, напише обов’язково!” – сміється Леонтій. – Я хоч і не бачив, але треба ж підтримати стареньких, які тут залишилися”.
На початку 2000-х Бебешко з дружиною спробували вкоренитися в Києві, але в столиці йому погано писалося: не вистачало натхнення і “підказок з вулиці”. Коли в Стрию захворіла мама співака, він вирішив повернутися на батьківщину, яку з тих пір надовго не залишав. Тоді ж свою творчість він переформатував на дитячу аудиторію, і без роботи не сидів: разом з дружиною Левко Дурко виступав у школах, дитячих будинках, на святах і фестивалях. Іноді завдання приходили дуже незвичайні, наприклад, провести концерт для глухонімих дітей.
“Привозять мене в інтернат глухонімих. Я кажу: “Алло, я ж співаю, як це буде?” Директорка мені відповідає: “Пане Левко, до нас ніхто не їздить, ви вже якось, я вас прошу!” Кажу: “Добре, щось придумаємо”. Поставили апаратуру на підлогу: вона коли грає, по підлозі трохи йде вібрація. Знайшли дівчинку, яка трохи чує, посадили її на перший ряд, і вона іншим своїм перекладала. Уявіть, починається концерт, я щось говорю поволі, ми з дружиною співаємо, дівчинка швидко переводить, а ритм б’є по підлозі. Так що дітки трохи заводяться, вже можуть не сидіти в кріслах, розуміють сенс пісні і хихикають. Хоч і з запізненням, але весело їм. І так ми прекрасний годинний концерт провели”, – згадує артист.
Подібних концертів Левко Дурко провів багато, за що в 2002 році отримав звання “Заслужений артист України”. Тепер воно дає йому 200 грн надбавки до пенсії, і сам він ставиться до нього скептично. “Заслужений-застужений, спекуляція якась. Знаю, що хтось собі купував, щоб на афіші було написано. Але ти б краще показав майстерність виконання на сцені, а не понти гнав! – вважає він. – Багато хто купував, хоча ніхто прямо говорити про хабарі не буде. Але я нікого не звинувачую і не суджу. Треба дивитися за собою і бути зразком – для дітей, для дорослих, для свого глядача та слухача”.
Сьогодні Левко Дурко живе у Львові і продовжує створювати пісні. Не всі з них жартівливі: з початком війни в 2014 році в його репертуарі з’явився й інший матеріал. “Я маю данину віддати як артист, як громадянин. Загибель генерала Кульчицького, якого підбили на вертольоті [в Слов’янську], дуже мене вразила. Писав і про донорство крові. Я не афішую, не кричу, який я патріот, але маю ці пісні для себе, і коли потрібно де-небудь, можу їх заспівати”, – пояснює він.
Часи “Території А”, коли пісні та кліпи Левка Дурка були в ротації, брати Бебешко згадують як світлі та щирі. Нинішній стан шоу-бізнесу в обох викликає гіркі почуття. “Тиск російської попси був дуже серйозним, і комусь було дуже невигідно, щоб українська пісня розвивалася. Тому, я думаю, хтось зробив все, щоб “Територію А” прикрити, – вважає Володимир Бебешко. – Відтоді шоу-бізнес у нас так і не розвинувся повноцінно, весь час щось заважало: то економіка, то війна, то коронавірус. Люди слухають “Шльопки” і “Ніно”, і їм цього цілком вистачає”.
Леонтій більше стурбований відсутністю майданчику для старшого покоління артистів, у яких немає можливості пробитися на ТБ і радіо.
“Немає доступу відомим виконавцям, вони вже розчаровані, у них криза, депресняк – Іво Бобул, Василь Зінкевич… Має бути якийсь канальчик, щоб старші включили, а там наша українська естрадна музика, – каже він. – Хтось скаже, що це старий нафталін, але ж це наша українська традиція. Це повинно підтримуватися державою і бути доступним, а зараз – спробуй його знайди”.
Бебешко добре знає про розчарування, яке спіткало згаслих зірок 90-х. Не зумівши реалізуватися, багато хто з них змінював професію, втрачав здоров’я і життя. Сам він цієї долі уникнув завдяки родині і особливому погляду на світ.
“Коли музикантам вже не цікаво, вони нічого нового не шукають в музичному плані: вивчили програму і поїхали на гастролі, від концерту до концерту. А в готелі бардак, п’янка, жінки. Ми ж із братом і ще одним гітаристом Леонідом Борисовим завжди трималися разом, все віддавали музиці. Нас звали випивати, але ми норму знали і завжди намагалися бути при формі. Тому і музика далі пишеться, – розповів він. – А деякі музиканти змінювали країни, сферу діяльності. Багато спилися від депресняка, багато хто помер. Я ж ніколи навіть сигарети в руках не тримав, бо дим дуже впливає на голосові зв’язки. Веду здоровий спосіб життя, чисто символічно можу випити грам 20. Намагаюся в своєму віці підтримувати форму і настрій”.
Ресурси для оптимізму артист досі черпає з дитинства: унікальний погляд на світ йому подарувала мама. “Вона вміла бачити таке, на що інші люди не зважають: як сонечко в траві копошиться, як птаха ходить. І дійсно, є люди, які ніколи прекрасного навколо себе не бачать. Вони обділені, позбавлені натхнення, – каже він. – Ми на цій планеті короткий час, як іскра. За цей час потрібно хоч щось залишити. Нехай воно не оціниться ніким, нехай ти в стіл засунеш те, що написав або намалював. Коли-небудь його час прийде. Або не прийде, але ти все-таки створив! Ти на землі не просто для того, щоб дихати, їсти і спати, а щоб щось створювати. Залишити після себе людинку, а якщо ні, то хоча б спогад про цей світ”.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини