Що станеться, якщо сьогодні два незнайомця, українець і росіянин, зустрінуться випадково і почнуть говорити один з одним? Розмовляти про погоду і абстрактні речі не вийде. А розмови про політику та історію швидко перетворяться на справжнє поле битви.
Військовий пенсіонер Ігор Кириленко спілкується з росіянами в чат-рулетці – на сайті, де в режимі онлайн рандомно пропонують співрозмовників з різних країн, передає Українська правда.
Одесит записує відео цих випадкових зустрічей і викладає їх в YouTube. На словесний гачок полковника у відставці потрапляють і громадяни України, які залишилися на окупованих територіях і з радістю прийняли “русскій мір”.
Військовий інженер Ігор Кириленко половину свого життя провів у Середній Азії – Узбекистані, Киргизстані та Туркменістані. Віддавши 25 років армії, обіймаючи керівні посади, на пенсію офіцер пішов без ностальгії за СРСР.
У 90-ті зайнявся бізнесом, в 2010-му балотувався в мери Одеси.
Окупацію Криму і війну на Донбасі, Ігор Кириленко, як і багато російськомовних українців, порівнює з ударом ножем у спину. В 2018-му він зайнявся блогерством, щоб боротися з
кремлівською пропагандою. Записав 1 500 роликів, які набрали сумарно мільйони переглядів.
Словесні баталії Кириленка з росіянами про політику, історію, Степана Бандеру, НАТО – як темна безодня, в якій не видно дна і в яку людині зі слабкими нервами краще не заглядати.
Яким був шлях від радянського офіцера до українського патріота і блогера? Які основні міфи росіян про Україну? Що роблять спецслужби в чат-рулетці? І чому росіяни прирівняли
Зеленського до Порошенка? Про все це розповідає автор каналу “Одеська хунта”.
Дім
Я народився в Кривому Озері Миколаївської області в 1959 році, провів два дні в пологовому будинку і повернувся до Одеси. З’явився на світ, коли мама, студентка медінституту, була на літній практиці.
Мої предки були зі Слобідки. Коли мені кажуть, що Одесу заснувала Катерина і місту 227 років, я відповідаю, що нашому будинку 300 (посміхається). Він досі стоїть, вріс у землю на розі Слобідської та Бадаєва (зараз Петра Івахненка – УП). Скажімо так: “культурний шар” дістався до вікон першого поверху.
Цей будинок належав нашій родині, його перебудовували. Мій батько семирічною дитиною збирав квартплату. Раніше там була каретна майстерня, з кузнею.
Мій дід нагороджений Орденом Червоної Зірки, медалями “За відвагу”, “За бойові заслуги”. Отримав звання “Заслуженого будівельника”. Якось його викликали до Ленінського райкому партії на Пересипу: “Микола Григорович, ви що – володієте двоповерховим будинком? А не хочете володіти землянкою на Далекому Сході?”.
Наступного дня дід узяв документи, пішов віддавати будинок державі. Залишилася одна квартира, де мене зробили, перепрошую за тонкі подробиці (сміється). І ще дві квартири – у його братів. Але житло вже було державним.
Пам’ятаю, на кухні дорослі плакали, коли мамин батько розповідав татовому, як у Голодомор, в зиму 1932-1933 років, його три доньки померли. Тоді я був маленьким і не розумів, чого вони плачуть.
Я був антирадянщиком, але став ним не відразу. У восьмому класі ще був комуністом в душі. Вважав, що наша радянська батьківщина – краще за всіх. А якщо американця побачиш, одразу його треба застрелити (сміється).
У комсомол вступив, коли навчався в школі в місті Навої в Узбекистані, в 1975-му. До цього ми жили в Киргизькій РСР, в місті Ош. Туди за розподілом потрапила мама, лікар-педіатр.
Там я пішов до першого класу, в школу №98.
Пам’ятаю, як їздив сам на уроки 12 зупинок на автобусі! А все тому, що мамі сказали: там гарна вчителька, Зоя Іванівна. Я її досі не поважаю. Що не так – відразу била лінійкою!
Всіх била в класі.
“Дружба” народів
У 70-х батьки повернулися в Одесу, в дідівську квартиру на Слобідці. Я закінчив політехнічну школу №116. Працював слюсарем на гарнізонній станції техобслуговування автомобілів, а потім поїхав навчатися в Ленінград.
Хотів потрапити на будівельний факультет військового інституту імені Можайського (мені сподобалася назва), але барани у військкоматі на Пересипу переплутали і відправили в будівельне училище.
Як виявилося потім, я опинився в правильному місці, воно було одним із кращих серед таких навчальних закладів у СРСР. В 1982 році я випустився в званні лейтенант-інженера. За розподілом поїхав з Ленінграда в Туркестанський військовий округ.
Розмови про “дружбу народів” у СРСР – брехня. Азербайджанці билися з вірменами, киргизи – з росіянами. Росіяни билися з грузинами, абхазами. Стінка на стінку. Для нас, офіцерів, головним завданням було, щоб земляцтва не побилися між собою.
Після 12 червня 1990 року, коли РРФСР прийняла “декларацію про суверенітет”, почалися загострення. Туркмени заборонили компартію. Назвали її “демократичною” і почали продавати партійні квитки по 8 тисяч рублів (сміється). Місцеві, які хотіли бути начальниками, їх купували.
Туркмени забороняли своїм продавати нашим дружинам їжу. Навіть пучок цибулі не ми могли купити. Перекривали воду, електроенергію для військового містечка.
Наш гарнізон поставив Сапармурату Ніязову (тодішній керівник Туркменістану – УП) ультиматум, висунули низку вимог. Цей ультиматум у письмовому вигляді я йому особисто возив як представник гарнізону. Був тоді майором, але нахабство моє не мало ніяких кордонів. Від слова “зовсім”!
У 90-х, коли повернувся до Одеси, кілька років працював головним інженером Одеської Квартирно-експлуатаційної частини, потім її начальником, а потім в.о. начальника Квартирно-експлуатаційного управління. Віддавши 25 років службі, пішов на пенсію і став бізнесменом, займався будівництвом.
Ворог
Блогером я став зовсім випадково. Побачив в YouTube ролики Андрія Полтави, Андрія Луганського (популярні учасники чат-рулетки – УП). Сиджу, дивлюся, злюся: “Йолки-палки! Обидва плавають у військовій тематиці”. Хотів їх знайти, щоби проінструктувати. Але не знав, як з ними зв’язатися. Вирішив сам спробувати. Викликав додому комп’ютерника, він показав, як це працює.
Перше відео виклав в YouTube 11 листопада 2018 року. До того півроку просто записував розмови з росіянами, тренувався: підбирав риторику, підганяв свої знання з історії. І ось відкриваю блог, а під першим же відео Луганський пише: “Це нове слово в нашій справі. Бажаю успіхів!”.
Той перший ролик набрав 100 тисяч переглядів. Там був один військовий РФ, підполковник-морячок. Я йому сказав: “Не дай бог, сунетесь на нас відкритою війною, три-чотири Чорнобиля ми вам влаштуємо! Причому на вашій території. Тобі розповісти, що може зробити диверсійна група на АЕС?”.
І пішло-поїхало потихеньку.
Зараз у чат-рулетці мене багато хто знає. Один азербайджанський блогер провів опитування глядачів з РФ. Виявилося, що мене найбільше ненавидять. Я для них – ворог. Чому? Тому що показую, що вони являють собою насправді.
Якщо говорити про збірний образ росіян, з якими доводиться спілкуватися, то він залежить від віку. Майже 100% зовсім молодих – проти російсько-української війни. Вони прекрасно розуміють, що на Донбасі є війська РФ. Розуміють, що вони винні, але зробити нічого не можуть.
Якщо говорити про людей середнього віку, то 30% все знають, але бояться щось робити і потрапити до в’язниці. Решта 70% говорять: “Да, мы отжали Крым. И чо?”.
Серед людей мого віку дії Кремля засуджують буквально одиниці. Інші стверджують: “Ми вас дотиснемо! Повернемо Радянський союз “. Вони досі думають: повернеться СРСР – і у них хрін стояти буде і цицьки ось так стирчати! Вони про молодість мріють. Про те, що їм віднімуть 40-50 років і друге життя почнеться.
Міфи
Один із головних міфів, з яким стикаюся, спілкуючись з громадянами РФ: держава Україна припинила своє існування в 2014 році (сміється). Ось втік Янукович і все – немає держави, немає Конституції! Переворот!
Я кажу: “Ну, добре. Коли у вас танки шмалялі по Білому дому в 1993-му, ваша держава теж перестала існувати?”.
Ось ще один міф: “України ніколи не було! Її Ленін придумав”. Придурки! Навіть у Російській імперії в 1824 році в Харкові видавали “Український журнал”. Хоча його потім швидко прикрили. Як і “Український вісник” до того.
А бандерівці? Вони для росіян – найголовніші вороги радянської влади і всі вони, звісно ж, працювали в гестапо. І в РФ все одно, що, за німецькими даними, в вермахті служили близько двох мільйонів росіян, і це без урахування поліцейських. А “від України” там була тільки дивізія “Галичина”, через яку з усіма ротаціями пройшло близько 44 000 чоловік.
У свідомості росіян Бандера – мало не організатор гестапо.
Мені багато хто говорить, що Бандера так чудово сидів в Целленбау, що він там сина зачав (сміється). Так, Бандера був одним із найцінніших бранців. Дійсно, йому давали два побачення з дружиною. Але його син народився 16 травня 1946 року. Досить відняти 9 місяців, і стане зрозуміло, що до його зачаття німці капітулювали, а Бандеру випустили на свободу.
Гачок
Окупація Криму для мене стала абсолютним ударом, цілковитою несподіванкою, дурістю. Поки там готували “референдум”, я забрав доньку – у неї були будинок і швейна фабрика на півострові. Вивіз обладнання. Стало зрозуміло, що це – окупація. Який же я був злий!
Коли зараз говорю росіянам, що “наш Крим знаходиться на спецзавданні”, то тролінг тут до певної міри. Вважайте це моєю конспірологічної версією, моїми припущеннями, ні на чому не заснованими. Думаю, Турчинов отримав від американців вказівку не смикатися. Йому сказали: “Крим обов’язково повернеться, але пізніше”.
Американцям потрібно було, щоб росіяни заковтнули гачок. А Крим був наживкою. Крим – привід, який дозволить роздрібнити на шматки цей уламок недоімперіі. Потихеньку вона розсмокчеться, а ядерну зброю знищать за гроші США.
Я наводжу росіянам приклад мавпи, яку ловлять за допомогою глечика з вузьким горлом і бананом всередині. Мавпа туди лапу засовує, хапає банан, а витягнути не може, тому що не відпускає. Так і у росіян не вистачає мізків відпустити Крим.
Сьогодні суспільство в Росії не здатне змінити ситуацію. Немає критичної маси, немає революційної ситуації. Телевізор перемагає холодильник. Навіть якщо Путін зречеться престолу на користь Шойгу, Іванова або когось ще, це нічого не змінить.
Зовсім молодим росіянам я розповідаю про історію, як викладач або як дідусь онукам. Вони кажуть: “Ніфіга собі! Ми за 10 років навчання в школі дізналися менше, ніж в розмові з вами за десять хвилин”. Я багато чого не викладаю в YouTube, щоб не підставляти їх. Щоб там, в Росії, у школі, в університеті, не було в них проблем.
Українобот
Росіяни досі ненавидять Порошенка. “Порох” же з літака не вилазив, санкції їм організовував. Коли він програв вибори, росіяни раділи: “Ось прийшов Зеленський і зараз нам здасться!”. А потім вже почали Зеленського з Порошенком порівнювати.
Чесно кажучи, прем’єр-міністри при Зеленському дуже слабкі. Гройсман на їх фоні – професор академії. Вважаю, що і Зеленський, як президент, – теж дуже слабкий. Молода, недосвідчена людина, яка тільки вчиться, вчиться і вчиться.
Прибрали три канали, а Медведчука чому не заарештували? Чому ОПЗЖ не заборонили? Зробити це – тьху! Майно російських бізнесменів націоналізовано? Ні! Вони скуповують і знищують, зупиняють заводи. Думаєте, просто так? Росія виділяє гроші під цю справу.
Яка проблема націоналізувати майно РФ в Україні? Я б це зробив швидко! Так, Кремль може забрати об’єкти українського бізнесу там, але ми можемо компенсувати це об’єктами, які націоналізуємо на нашій території.
На жаль, нас зараз виручить тільки Піночет. Я знаю тільки одного такого Піночета – це я (посміхається).
У 2014-му в “Одноклассниках” я сперечався з однією жінкою, з якою ми знайомі ще по ленінградському училищу. Написав їй: “Якщо на Одесу нападе РФ, то за три дні зберу роту старших офіцерів, і ми підемо в окопи”.
Якимось чином цю мою фразу поширили в “Одноклассниках”, потім у “ВКонтакте”. У мене телефон був червоним тиждень. Телефонували люди, просили записувати їхні дані. У зошиті з того року близько 400 прізвищ. І все це – офіцери Одеського військового округу.
У порівнянні з 2014 роком обстановка в Одесі сильно змінилася. Раніше ходили з російськими прапорами, кричали “Росія! Росія! Росія!”. Зараз до багатьох дійшло, від якої біди вони врятувалися.
Якщо би була “Одеська народна республіка” і “Бесарабська народна республіка”, як планував Путін, вийшла б та сама біда, що в Донецьку і Луганську. Хоча залишаються і ті, хто цього не розуміє. Особливо літні люди.
Полювання
Коли я спілкуюся з росіянами, емоції бувають різні. Але, з огляду на мій величезний досвід на керівних посадах, я не злюся. У мене серед підлеглих багато було дурнів. Нервова система натренована достатньо, сплю добре – очі закрив, раз-два-три і вже заснув.
До лайок на свою адресу ставлюся так: “Щось там про мене говорить мій ворог. І хрін з ним – нехай говорить!”.
Мене запитують: “За что вы так ненавидите русских?”. При чому тут руські?! У нас в ЗСУ половина руських (сміється). Йдеться про росіян, які окупували Крим, прийшли на Донбас. Про громадян РФ. Вони там в “руських” кого тільки не позаписували: і карелів, і удмуртів, і бурятів, і всіх-всіх-всіх.
Один раз я довів одного до того (сміється), що він зняв штани і показав в камеру дупу. Це – унікальний випадок. Таке було тільки у двох блогерів начебто – у Андрія Полтави і у мене. Ох, і насмішила мене ця людина!
У російській блогосфері є і наші громадяни, які зрадили Україну і тепер працюють на ворога.
Я зберігаю кілька неопублікованих роликів з попередженням: у чат-рулетці труться ефесбешники, які полюють саме на мене. Головне їхнє завдання – дискредитація. Кілька разів були такі. Видно, що – розумні хлопці. Але їх спроби прикинутися простачками я помічаю, і швидко спускаю їх з п’єдесталу.
Місія
У чат-рулетці я не кожен день. За один раз записую п’ять-шість роликів, впродовж декількох годин. Потім ми їх по черзі викладаємо. Є помічник Роман, який займається технічною роботою. Добре, що мене з ним звела доля. Він – великий молодець.
Я зазвичай спілкуюся з росіянами ввечері і вночі. У вихідні – теж.
Є невелика монетизація на YouTube за рахунок реклами. Гроші не великі. Мене звинувачують: “Ти гроші отримуєш!”. Так, отримую і не парюся. Я звик, що за будь-яку працю платять. Я ж не краду.
Я вже записав близько 1 500 роликів. Найбільше переглядів одного відео – 500 000. YouTube якось заторбив мій канал. Довелося викладати старий матеріал на новий канал. Наші вороги таке витворяють, просто закидають скаргами! Через них українських блогерів гасять.
Ефесбешників у мене в чат-рулетці було скільки хочеш. Конторських я миттєво розпізнаю: за інтонаціями, постановкою мови, поведінкою перед камерою. У офіцера мова специфічна. Мене, як офіцера, теж можна вирахувати. Миттєво!
Наших спецслужб у чат-рулетці, на жаль, немає. Від слова “зовсім”! Нашим на це на-чха-ти! У мене тільки одне пояснення: спецслужби України перебувають у періоді становлення і до них ще до кінця не дійшло, що війна йде і в інформполі теж, у тому числі в YouTube.
Те, що я роблю, – не розвага. Я сприймаю це як серйозну місію. Поки на Донбасі йде позиційна війна, я абсолютно свідомо включився у війну інформаційну.
Я прекрасно розумію, що мені можуть намазати двері “новачком”, на снайпера можу нарватися, на нібито хулігана з ножем. Все може бути. Але залякати мене неможливо.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини