Маріуполець Артур з початку повномасштабної війни став на захист свого міста. Група захисників, де перебував чоловік, потрапила в оточення.
Про це повідомили в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. Вони розповіли історію Артура (ім’я змінене) з Маріуполя, передає 24 канал.
Чоловік потрапив у полон, коли суміжний підрозділ залишив позиції. Тоді групі, де був Артур, наказали здатися. Він повернувся додому 4 лютого під час обміну військовополоненими. Українці можуть пам’ятати фото, де Артур цілує рідну землю.
Ми здавалися невеликими групами, людей по 50. Здаватися було страшно: думали, що нас відразу почнуть убивати. Але нас “приймали” так звані “денеерівці” і їм росіяни наказали нас не чіпати. Тому спершу нас навіть не били, – пригадав чоловік.
Умови полону
Після потрапляння в полон українців намагалися дізнатися ім’я, підрозділ, посаду. Це називали “прийомкою”. За словами Артура, коли людина починала розповідати, то росіяни одразу били палицями. У неволі давали дуже мало харчів й змушували їсти дуже швидко. Продукти переважно були зіпсованими.
Артур розповів, що наглядачі забороняли читання. Не давали й дивитися телевізор чи слухати радіо. Українців намагалися переконати, що вдома їх ніхто не чекає, а Росія виграє війну.
“Нам постійно казали, що нас ніколи не поміняють, що Україні ми не потрібні. Брехали, що Україна вже впала, а нас повезуть до Сибіру ліс валити. Наглядачі розважалися тим, що змушували нас, наприклад, вибігати вночі з матрацами наче пожежа почалась”, – сказав чоловік.
Повернення додому
Перед обміном українцям замотали голови пакетами й привезли на аеродром. Артур пригадав, що полонених везли в автозаках, не давали підіймати голови. Чоловікові здалося, що його везуть в іншу колонію, але згодом почув українську мову.
“Хлопці, підіймайте голови, все добре, ви вільні!”. Українською! Спершу думав, що росіяни хотіли так пожартувати, вивчили кілька слів українською. Потім бачу – шеврон український, нашу форму, наш прапор! У мене на очах виступили сльози”, – сказав Артур.
Він почав переконувати побратимів, що полон позаду, але ті були дуже налякані. Навіть коли люди їхали в бік України, то все одно не могли в це повірити.
Виходимо на вулицю – а там молоді дівчата, хлопці, посміхаються, обіймають нас! Усі всім допомагають. І я підняв голову, щоб подивитися на небо – у полоні нам забороняли навіть підходити до вікон. Я не бачив неба 10 місяців! І просто впав на коліна і розплакався. Цілував сніг і плакав, не міг стримати емоцій, – розповів Артур.
Що давало надію у неволі
Маріуполець зазначив, що у полоні він та інші українці намагалися дізнатися про події. Новини про успіхи давали надію. Артур знав, що його рано чи пізно обміняють.
“У полоні нам робити було нічого, ми по 16 годин просто сиділи. Працювати нам не давали, і щоб мозок не деградував, я почав в голові писати пісні. Навіть одну написав про полон. Також одну написав про те, як ми воювали. Я планую в майбутньому записати в студії”, – ділиться планами Артур.
Він додав, що допомагало не падати духом спілкування з іншими полоненими, плани на майбутнє і віра про повернення додому.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини