Вночі 19 березня 2022-го командир 18-ої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського запитав у офіцера Миколи Любарця: “Полетиш у Маріуполь?”.
Летіти потрібно було з Дніпра, щоб доставити зброю, засоби зв’язку та медикаменти гарнізону оборони, забрати важкопоранених бійців із заводу “Азовсталь”.
На той момент Маріуполь вже перебував у російському оточенні. Військові та цивільні потерпали від гуманітарної катастрофи та постійних ударів із суші, повітря, моря.
Льотчик, не вагаючись, відповів: “Полечу”.
“Це був квиток в один кінець, тому командування шукало добровольців. На “валідольні” задачі охочих небагато”, – розповідає УП Любарець.
Він мав і особистий мотив летіти в Маріуполь. У підвалах “Азовсталі” працювала його дружина – військова анестезіологиня Юлія. Зв’язок із нею обірвався дуже швидко. Залишився один варіант переконатися, що його жінка жива – полетіти в оточене місто.
Після нічної розмови між комбригом і офіцером розпочалася підготовка до повітряної спецоперації в заблоковане місто, яку згодом усі називатимуть “першою успішною”. Загалом вдалих місій було сім.
Проте спершу в успіх маріупольської операції ніхто не вірив. У бойовому розпорядженні був зазначений лише виліт двох бортів із Дніпра в Маріуполь. Про повернення не було ні слова.
Навіть командири екіпажів Микола Любарець і Олексій Гребенщиков сумнівалися, що вдасться виконати задачу і повернутися живими. Та зрештою 21 березня вдалося і вантаж доставити, і вісьмох поранених евакуювати.
31-річний Герой України, підполковник 18-ої бригади армійської авіації Микола Любарець розповів “Українській правді”, як летів у оточений Маріуполь на “пороховій бочці”, чи побачився на “Азовсталі” з дружиною, який талісман після “валідольної” задачі йому подарував Герой України Андрій “Джус” Пільщиков.
Ми також поспілкувалися про перший політ Миколи на вертольоті в 4 роки, прагнення бути цивільним льотчиком, “дебільні порядки” у військовому виші та “лайтові” операції в Конго.
Розповідаємо історію підполковника Любарця.
Перший політ
Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х над будинком Любарців у Новому Калинові на Львівщині постійно пролітали вертольоти. Поблизу міста був розташований військовий аеродром. Маленький Микола задивлявся в небо й уявляв, як сам літатиме, коли виросте. Але на цивільному гелікоптері. Адже за часів його дитинства “армія в Україні розвалювалася”, а служити “було неперспективно”.
– Мій батько – бойовий льотчик. Він брав участь у миротворчих місіях в Югославії, Африці. Тоді армійська авіація набиралася досвіду і трималась на плаву лише за рахунок миротворчих місій. Всі, хто не їздив у відрядження за кордон, не мали такого рівня професіоналізму, – розповідає Любарець.
Перший раз батько взяв Миколу на аеродром у 4 роки. Хлопець був у захваті від побачених гелікоптерів, особливо від величезних Мі-26.
“Я тоді був розміром з колесо”, – жартує Любарець.
Того дня Микола вперше піднявся в небо. Десантники стрибали з парашутами, а хлопець дивився, як це відбувається.
“Було прямо вау”, – згадує підполковник свій перший політ.
Батьківський приклад і дитячі мрії підштовхнули 17-річного Любарця вступити в Харківський національний університет Повітряних сил. Але “дебільні армійські порядки” швидко відбили в нього бажання вчитися.
Із часом у навчальній програмі зʼявилися професійні дисципліни та підготовка до польотів – Миколі стало цікавіше. В 2013-му він уперше за період курсантства піднявся в повітря. Відтоді жодного разу не сумнівався у своєму виборі.
Війна вдома і миротворча операція в Конго
Коли росіяни вторглися в Україну в 2014-му, українські льотчики вперше за часи незалежності брали участь у боях вдома, а не за кордоном. Це тривало недовго. Мінські домовленості 2014–2015 років забороняли бойове застосування авіації.
Микола Любарець тоді був курсантом. Він приєднався до 18-ої бригади армійської авіації після випуску з університету в 2016-му. Став командиром екіпажу вертольота Мі-8.
– Багато льотчиків мають свої забобони і традиції, – ділиться Микола. – Я обов’язково перед польотом вітаюся з вертольотом. Техніка відчуває тебе, а ти – її.
Передпольотний огляд – обов’язково. Пройти навколо вертольота і подивитися, чи все з ним окей – вже як традиція; а можливо, це через стан техніки і обладнання.
Ми літаємо на техніці 70–80-х років. Авіаційні заводи роблять ремонти, але дорогі і, як на мене, дуже неякісні. Після такого “ремонту” над бортом працюють інженери бригади. Вони доводять наші вертольоти до більш-менш нормального стану.
Любарець виконував різні завдання в АТО/ООС: евакуював поранених, доставляв вантажі, перевозив бійців для десантування. І чекав своєї черги на участь у миротворчій місії ООН. Охочих було багато – усі льотчики намагалися вирватися у відрядження за кордон, щоб набратися досвіду і заробити грошей.
Микола вирушив у Конго в 2019 році. За попереднім планом ротація мала тривати пів року, але через COVID-19 затягнулася на 11 місяців.
Задачі в льотчиків-миротворців у Конго були приблизно такі самі, як в Україні – патрулювання, евакуації, перевезення іноземних бійців, які виконували наземні операції.
Любарець згадує часи в Конго з усмішкою на обличчі: “Це лайтові польоти, чисто покайфувати”.
Після приїзду в Україну він повернувся до навчань на полігонах і ротацій в ООС. Так було аж до осені 2021-го.
– В жовтні – листопаді почали з’являтися попередні дати російського вторгнення. Пізніше в інтернеті з’явилась інформація, що на “навчання” збройних сил РФ в польові госпіталі привезли кров. На навчання кров просто так не завозять, бо зберігати її – складний процес. У 18-ій бригаді почали готуватися до “повномасштабки” більш ретельно, – пригадує Любарець.
Всередині грудня комбриг “вісімнадцятки” перевів військову частину на казармене положення. Бійці постійно чергували на пунктах постійної дислокації (ППД). Зброя, боєкомплекти, інструктажі, “тривожні” сумки – усе було підготовлено до можливого бою.
– Ми чекали, що повномасштабна війна почнеться на Новий рік. Але в ніч на 1 січня 2022-го нічого особливого не сталося, окрім того, що росіяни посилили тиск на лінію бойового зіткнення, – каже льотчик.
“Сталося” майже через два місяці після Нового року.
Ввечері 23 лютого 2022-го воїни 18-ої бригади провели в Полтаві останні тренувальні польоти перед повномасштабним вторгненням.
Готовність № 1: повномасштабне російське вторгнення
Приблизно о 4-ій ранку 24 лютого 2022 року Миколі Любарцю зателефонували з частини – сповістили про тривогу: “Готовність № 1”.
Перший наказ – виводити борти з полтавського аеродрому на визначений майданчик у полі. Наступний – частині льотчиків перебазуватися на південний напрямок, щоб виконувати завдання на Миколаївщині, Херсонщині, у Запорізькій області.
Через стрімке просування російської армії на півдні все робилося “на льоту”, а задачі весь час змінювалися.
Наприклад, уранці 25 лютого група з 12 вертольотів мала перевезти особовий склад із полігону на Миколаївщині в район Антонівського мосту в Херсоні. Десант був готовий сідати у вертольоти, але задачу скасували – міст уже був під контролем окупантів.
– У перший тиждень на південному напрямку я взагалі не бачив наших наземних військ. Окрім розрахунку С-300, який був у районі Нової Каховки. І то, я не зрозумів, чи вони тільки розгортаються, чи вже згортаються, – розповідає Любарець.
Основною розвідкою в перші дні “повномасштабки” були місцеві мешканці. Від них льотчики отримували інформацію про пересування російських колон.
– Сусід, кум, сват, брат подзвонив: “Колона йде звідти і туди”, скинув відео, фото. Ці дані ми передавали по командній лінії наверх і чекали наказу летіти чи не летіти. Якщо летіти – де потім заправитися? Це була основна проблема в перший місяць. Росіяни перебили склади паливно-мастильних матеріалів (ПММ), доводилося по максимуму економити паливо.
По офіційній лінії інформація про пересування не встигала доходити вчасно. Запізнення було на пів години, але тоді це був дуже великий термін, – пояснює льотчик.
В березні екіпаж Любарця “переїхав” виконувати бойові завдання на Київський напрямок. Саме там командир і запропонував льотчику полетіти в Маріуполь.
Квиток в один кінець, або Місія “Маріуполь”
Деталі “валідольної” місії в Маріуполь – прямою мовою льотчика Миколи Любарця.
– Нам вдалося прорватися в Маріуполь, бо операція планувалася не лише силами армійської авіації, а й представниками ГУР. Були добре продумані маршрути завдяки більшому масиву інформації.
Готувалися до вильоту в Маріуполь кілька днів, хоча мали вилетіти майже одразу. Спочатку перебазувалися з Київщини на аеродром у Дніпрі. На заході сонця 19 березня мали виконати політ. Але через витік інформації операцію перенесли.
Наші вертольоти вилетіли в Маріуполь 21 березня 2022-го. На першому борту був Олексій Гребенщиков, на другому – ми з Романом Дрогомирецьким. З нами на бортах були представники спецслужб.
Ми летіли, як на пороховій бочці. Зброя на борту лежала насипом. Без ящиків, щоб більше корисного вантажу доставити гарнізону.
Летіли дуже низько – колесами по землі терлися. Чим нижче, тим краще, бо більше шансів, що тебе не “побачать” радіолокаційні станції та ППО ворога. Щільність російської протиповітряної оборони в Маріуполі зашкалювала.
Звичайно, було страшно, я ж здорова людина. Якщо не боїшся втратити життя, то це вже діагноз.
Коли приземлилися, в мене була ейфорія, бо вдалося долетіти і допомогти бійцям на “Азовсталі”. Час розвантаження був 12 хвилин. Вони тягнулися як ціла вічність.
Адреналін бив, нерви грали. Я розумів, що росіяни нас бачили по-любому. Місто було під постійним вогнем – як артилерії, так і авіації. В будь-який момент поруч міг впасти снаряд і вивести техніку з ладу, і можливості повернутися назад різко зменшаться.
Я підганяв хлопців, кричав: “Швидше, швидше!”. Вже після повернення до мене дійшло, що вони й так працювали на межі можливості – в повній амуніції після безсонних ночей. Мені соромно за те, що намагався їх пришвидшити.
Зрештою ми розвантажилися. Забрали важких поранених. Наступна задача – повернутися. Командир казав – живими.
Через особливості місцевості ми з Олексієм Гребенщиковим не могли сісти в одному місці на “Азовсталі”. Між нами не було прямої видимості, тому наш екіпаж пішов перший, а Олексія – через кілька хвилин. Інтервал був десь 5 кілометрів.
Коли перетнули лінію бойового зіткнення, РЕБ противника вже не був ефективний. Ми зв’язалися по радіо і з’ясували, що все добре. Але заспокоїлися вже після посадки на майданчику в Дніпропетровській області.
Я тоді одразу написав командиру, що ми всі повернулися, задачу виконали. Це одне з найприємніших SMS, які набирав у житті.
Після посадки на майданчик заправки побратими підбігли до мене, почали запитувати, чому не поспішаю до борта Олексія. Я коротко відповів, що підійду, коли виключать двигуни й вийде екіпаж. Тоді мені сказали, що в нього на борту моя дружина.
Я не повірив! Прийшов і побачив. Юлія супроводжувала поранених на борту Олексія Гребенщикова. Я не знав про це до останнього.
Коли шукали добровольців летіти в Маріуполь, я сказав командиру: “Якщо мені дадуть дозвіл її забрати звідти, вважайте, що я вже там”. Але усвідомлював, що навряд хтось дозволить посадити її на борт.
Я сподівався хоча би побачитися. Не знав, що моє прохання пішло по вертикалі і буде виконане так скоро. Завжди буду вдячний за такий подарунок від старших командирів, які були до цього причетні.
До речі, на початку травня 2022-го ми з Романом Дрогомирецьким знову мали летіти на “Азовсталь”. Але 8 травня цю задачу зняли остаточно, бо вже неможливо було безпечно приземлитися. Екіпаж підполковника Олександра Шемета виявився останнім, кому вдалося виконати маріупольську місію й успішно повернутися.
Можливо, було би набагато більше успішних рейсів у Маріуполь, якби деякі цивільні, які не мали до місій жодного відношення, про них не знали.
Буквально наступного дня після купи “ура-повідомлень” від деяких блогерів у соцмережах та медіа про одну з успішних операцій ми понесли дуже великі й болючі втрати. Один екіпаж не повернувся з чергової маріупольської місії, за ним на порятунок полетів пошуково-рятувальний вертоліт – його екіпаж також загинув.
***
Президент присвоїв Миколі Любарцю звання Героя України 26 березня 2022-го. Льотчик дізнався про це перед вильотом на бойову задачу на Харківському напрямку.
Через кілька місяців після присвоєння звання Микола зустрівся з давнім знайомим, військовим льотчиком Андрієм Пільщиковим.
– За що “зірку” дали? – цікавився Джус.
Любарець поділився своєю маріупольською історією. Тоді Пільщиков почав розпитувати про обладнання, уніформу, підготовку вертольотчиків.
– Я сказав, що ми в основному всі задачі виконували в звичайній військовій формі, а не в спеціальній льотній, подекуди і в цивільному одязі, без шоломів. Андрій здивувався: “Як – без шоломів?”. А в нас їх просто не було. Або були “совкові”, через які не чути екіпаж.
Шоломів західних зразків у нас було вкрай мало. Вони використовувалися в основному на “валідольні” задачі. Джус був шокований. Десь у серпні 2022-го мені прийшло сповіщення від нової пошти про посилку від нього. В коробці був шолом, – розповідає Микола.
Він донині літає в шоломі, який подарував Джус.
Одна з основних задач армійської авіації зараз – збивати російські безпілотники. Українським льотчикам вдалося знищити тисячі “Шахедів”, “Гербер”, “Орланів” та дронів інших типів.
– В перші дні “повномасштабки” ми знищували колони росіян з горизонтального польоту практично в упор. Зараз дальність (удару – УП) надзвичайно велика. Знищення ворога з відстані 1000–1500 метрів здається фантастикою, ніби це було в часи динозаврів.
Окупанти закопуються в землю в 2–3 поверхи. Наші НАРи (некеровані авіаційні ракети – УП) стають неефективні. Тому ми на знищення дронів переключаємося. З ними ще можемо потягатися на обладнанні, яке маємо, – пояснює Микола.
Нових вертольотів західних зразків армійська авіація наразі не має.
– Країни-партнери передавали Україні Мі-8, Мі-24. Вони новіші, ніж українські, але все одно – технології минулого століття. Скільки “Жигулі” не тюнінгуй, “Бентлі” не вийде, – додає Любарець.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини