Володимир Зеленський в інтерв’ю РБК-Україна розповів про своє ставлення до заборони в’їзду російським артистам, закону про мову і мовні квоти на телебаченні і радіо, можливий розпуск парламенту, готовність до політичних союзів, ставлення до Володимира Путіна і своє бачення народовладдя у країні.
У день першого туру виборів президента України, перед оголошенням результатів екзит-полів у штабі Володимира Зеленського йшов міні-турнір з настільного тенісу. З переможцем повинен був зіграти кандидат. Турнір виграв кореспондент РБК-Україна, і перш, ніж почати партію, лідеру президентської гонки було запропоновано зіграти на інтерв’ю для видання між першим і другим туром виборів. Зеленський прийняв цю пропозицію, і програв за тенісним столом. Інтерв’ю відбулося у середу, 17 квітня.
Всю президентську кампанію Зеленського критикували за закритість – він віддавав перевагу спілкуванню з виборцями за допомогою відеозвернень, а на численних політичних ток-шоу за нього відбували представники штабу. Українці не чули відповідей лідера гонки на найбільш гострі питання, що турбують суспільство. Чинний президент Петро Порошенко розгорнув цілу кампанію з приводу необхідності дебатів кандидатів у президенти перед другим туром, намагаючись витягнути свого конкурента у публічну площину. Третій тиждень вся країна стежить за розвитком цього сюжету.
Складалося враження, що Зеленський свідомо уникає передвиборчих обіцянок, віддавши широку комунікацію на відкуп своїй команді. У зв’язку з цим дуже показова ситуація, що сталася перед початком запису цього інтерв’ю. Кандидат у президенти запитав, чи дадуть йому текст на узгодження. Ми заперечували, аргументуючи це тим, що один з членів його команди, нардеп Сергій Лещенко подавав законопроект про скасування норми про обов’язкове узгодження інтерв’ю. “А хто вам сказав, що Лещенко – член нашої команди?”, – спитав Зеленський. У відповідь на наше здивування, кандидат сказав: “У нас унікальна ситуація, до нас приходять абсолютно різні люди, підтримують, допомагають, спасибі їм”.
У підсумку, текст на узгодження ми домовилися не відправляти. Також штаб кандидата не запитував у редакції теми бесіди або приблизні питання. Крім того, Зеленський погодився дати РБК-Україна ще одне інтерв’ю, через півроку, у випадку обрання його президентом. Щоправда, поставив умову – після ще одного турніру з настільного тенісу.
Відео: Сергій Грішин, Валентина Балабанова
“Уряд не повинен втручатися у культурне життя і ЗМІ”
– Ви дуже багато років грали у КВК.
– З великим задоволенням.
– Брали участь у турнірах.
– Так.
– А ви ніколи не звертали уваги, що в фінал виводили певні команди. Під час карабахської кризи – “Нові вірмени” і “Хлопці з Баку”…
– Так. Це, до речі, був дуже важкий момент у залі. Всі боялися страшних зіткнень. Я просто пам’ятаю це. У всіх цих об’єднаних ігор є позитивна мета. Я думаю, що у АМІКа (“Алєксандр Масляков і компанія”, об’єднання, яке проводить офіційні ліги КВК, – ред.) була позитивна мета – об’єднання. Але це часто призводить до якихось конфліктів, на жаль. Особливо все, що стосується релігійних речей, і так далі. Але це було рішення АМІК.
– Ви ніколи не думали, що це може бути пов’язано з тим, що структура КВК була пов’язана з російською владою, з ФСБ? Ви не відчували цього?
– Я, чесно кажучи, на собі цього не встиг відчути, думаю, в силу моїх років. Я був занадто молодий, азартний. Для мене найголовніша мета була – я хочу виграти у КВК, я хочу стати переможцем, я хочу стати чемпіоном. Ми, до речі, були чемпіонами у 97-му році. І теж розділили чемпіонство. В силу, до речі, деяких речей, про які ви сказали вище. Нам говорили так: “Ну не може команда з Кривого Рогу бути чемпіонами”. І ми були чемпіонами разом з “Новими вірменами”, які потім заснували “Камеді Клаб”.
А чи стояла за цим політика? Хлопці, не знаю. Немає цих відомостей. Думаю, Олександр Васильович Масляков – досить незалежна фігура, особливо в ті роки був, я так вважаю. Все-таки команда від України була чемпіоном, це вже про щось говорить. Потім українських команд стало все менше і менше. Може бути, хтось там за ним стояв. Не знаю, немає таких даних.
Але головне ось у чому у нас велика різниця, до речі, і “Кварталу”, ми прорубали вікно – дійсно вільної комунікації з людьми, без редакторства наших реприз або текстів. Наступний етап був, ви самі знаєте, “Ліга сміху”. Вона взагалі настільки вільна… Як би то не було, як би далеко ми не були і які б не були розбіжності з багатьма квкшниками – політичні і так далі – щодо України, Криму… Ми порвали там всі відносини по цих позиціях, так. Тим не менш, у “Лізі сміху” хлопці відверто кажуть: “Ну, звичайно, у вас дихається свободою, демократією”. Це, звичайно, величезна перемога демократії в телебаченні і дійсно свободи слова. І це стосується не тільки “Ліги сміху”. Ви на собі відчуваєте, в журналістиці. Вільна журналістика в Україні або вільна журналістика в Росії? Думаю, тут ви можете дати мені цілу лекцію…
– Не доводилося в Росії працювати, слава богу. У зв’язку з тим, що ви сказали, наступне питання. Як ви оцінюєте втручання держави в культурне життя? Чи має, наприклад, держава забороняти в’їзд російським артистам?
– Дивіться, їх же теж треба розділяти. Я розумію, чому спочатку заборонили. Тому що була інформаційна війна, дуже складна, однозначно. Була інформаційна війна. І деякі російські артисти перетворилися з артистів – взяти того ж Пореченкова і Охлобистіна – у політиків. Мало того, поїхали на Донбас, стріляли по нашим пацанам. Це катастрофа.
– Ця інформаційна війна, на вашу думку, закінчилася? Чи вона триває?
– Ні, вона триває. Зараз просто зовсім інший етап інформаційної війни. Я вважаю, що до цього питання потрібно підходити вибірково. Чому? Ці люди вже не артисти. Їм, звичайно, не повинен бути дозволений в’їзд в Україну. Однозначно. Але якщо ми з вами беремо Макара… Вибачте, що так кажу, Макаревича, ми знайомі дуже близько, і багато разів зустрічалися і говорили про Україну. І, чесно кажучи, могли з ним випити по чарці коньяку. І кожній такій людині, як Макаревич, соромно за те, що робить Кремль. Розумієте? Ну як ми можемо забороняти таким хлопцям в’їзд? Або Лія Ахеджакова? Талановита акторка. Їм дуже складно.
Так, ми інформаційно захищаємо Україну, і говоримо, що Росія – агресор. А їм, таким людям як Макаревич і Ахеджакова, ще складніше. Адже вони ж там, на території Росії, і вони кажуть: Кремль – агресор, Росія – агресор, як ми могли, забрали Крим, і що на Донбасі відбувається, що це ганьба. Їм теж дуже складно. Тому до таких людей ми повинні бути відкриті. Для мене вони сьогодні великі українці, я їх такими вважаю. Тому – вибірково, список повинен бути виборчим. До всього в житті, ви ж знаєте, треба підходити вибірково. І, відповідаючи на першу частину вашого запитання, чи повинен уряд втручатися в засоби масової інформації, – ні, взагалі в жодному разі.
– І в культурне життя теж?
– І в культурне життя, взагалі не можна. Але це не той випадок, про який я сказав, коли вони (артисти, – ред.) перетворилися у політиків. Але, в принципі, засоби масової інформації повинні бути максимально вільними. Єдине, я б дуже мріяв, так як ми з вами одного поля ягоди, скажімо так, з однієї ніші, я б дуже мріяв, щоб преса була незалежною економічно, комерційно. Щоб її не можна було проплачувати – статті, видання, програмки на телебаченні. Ми думаємо про це. Думаємо з хлопцями над законопроектом, щоб телебачення було вільне. Щоб вони знаходили не тільки гроші з ринку. Поки ринок у нас слабкий, немає рекламного ринку. Я б хотів максимально шукати західні інвестиції для інвестування в свободу слова.
– Заборона російських соцмереж, в разі вашого президентства, залишиться чи ні?
– І чого ми добилися? Наші почали обходити заборону. Ви це прекрасно знаєте. Українці обходять. Я цим не користуюсь. Чесно кажучи, і до цього не користувався. Моя думка: ця ситуація – я її називаю “парковки в Києві”. У мене колись забирали машину, а зараз штрафують. Не там припаркувався, наприклад, – оштрафували. Ти мені дай парковку, а потім жорстко карай мене, коли я не виконую закон. Точно така історія і тут. Ти дай людям платформу – ось де українці, де ми спілкуємося, де у нас однаковий світогляд – і “хлопни” ті.
– Але є ж Facebook, Twitter, YouTube.
– Ви знаєте, значить чогось недостатньо людям, раз вони обходять. А якщо на тих же “Однокласниках” і так далі люди займаються політикою, займаються якоюсь агресією, якщо там є свої боти, які інформаційно впливають на українців, антиукраїнські у них гасла, тоді це вже, хлопці, кримінал, це інша справа.
У чому взагалі наша історія, в чому наша проблема? Ми нічого не доводили суспільству. Нічого. Ми не пояснюємо, чому це погано. Поясни і скажи людям: “Люди, от ви вважаєте, що це має працювати після того, що там надруковано і після інформаційної політики, яку вони введуть? Це повинно працювати?”. Все суспільство скаже: “Дякую, що ти мене запитав”. І мало того, що погодяться з закриттям, ніхто не буде знаходити обхідні шляхи. Але спочатку потрібно в будь-якому рішенні згуртувати суспільство, пояснити why (чому, – ред.), запропонувати модель, а потім закривати, тільки так. Але це моя особиста думка.
– Ви говорите про речі, які роз’єднують і об’єднують. Як ви ставитеся до декомунізації? Чи буде вона продовжена в разі вашого президентства? Адже, з одного боку, є декомунізація, з іншого боку, з’являються проспекти Степана Бандери. На вашу думку, як повинно бути?
– В цілому, я нормально ставлюся до декомунізації. Суспільство обрало, і – нормально. Є беззаперечні герої. Степан Бандера – герой для якогось відсотка українців, і це нормально і класно. Це один з тих людей, які захищали свободу України. Але я вважаю, що, коли ми таку кількість вулиць, мостів називаємо одним і тим же ім’ям – це не зовсім правильно. До речі, справа не у Степані Бандері. Я можу те ж саме сказати і про Тараса Григоровича Шевченка. Я дуже поважаю його приголомшливу творчість. Але ми ж з вами повинні пам’ятати про героїв сьогоднішніх, про героїв мистецтва, про героїв літератури, просто про героїв України. Чому ми їхніми іменами не називаємо – героїв, які сьогодні об’єднують Україну? Таке напруження в суспільстві, що потрібно робити все можливе, щоб об’єднувати Україну. Якось мене запитали, чого ім’ям Андрія Шевченка не назвали якусь вулицю? Для мене він герой, я справді так вважаю.
– Тому що у нас вулиці називають тільки через десять років після смерті.
– А я вважаю, що це неправильно. Знаєте чому? Я вам поясню. По-різному складається життя у кожної людини. І іноді діти, онуки знаменитих, видатних людей залишають нашу країну з тих чи інших причин, їдуть. І навіть не знають своїх коренів, коли там жили і вже говорять на іншій мові. А герой – він сьогодні прославив Україну.
Давайте називати вулиці іменами людей, які прославляють нашу країну, сучасниками. Всі будуть раді, всі будуть щасливі. Це колосально, коли ви робите щось, що приносить задоволення всім. Адже коли Кличко перемагав, ми ж всі були щасливі, правда? Ми всі по телеку дивилися ці перемоги. Це велике задоволення. І мені здається, що я б не грався з політичними фігурами, я б не продовжував сьогодні це робити. Сьогодні у нас один політичний герой, а завтра ми з вами дізнаємося, що він виявився такий-то, такий-то і такий-то, і ми знесемо йому пам’ятник. Є література та мистецтво для цього.
– Ви згадали про мову. Якщо ви станете президентом, і Верховна рада прийме закон про мову, на якому вона зараз застопорилася, ви його підпишете?
– Дивіться. По-перше, його треба глибоко вивчити. Потім я хочу дізнатися думку громади з приводу цього закону.
– Яким чином дізнатися думку суспільства? Референдум?
– Чому референдум? Референдум – це, в принципі, твоє відчуття, що ти постійно говориш з суспільством. Це не означає, що для цього потрібна ціла процедура. Ми зараз говоримо не про глобальні стратегічні речі. Як ми, припустимо, створювали програму “Слуги народу”, програму нашої партії? Це теж був референдум. Ми можемо з вами назвати це одним словом – розмова з суспільством. І у вас відразу ціла палітра, і ви бачите, як люди реагують, з яких куточків України, на що вони дивляться. Будь-який закон сьогодні можна онлайн з живими людьми проговорити. Хлопці, у нас є тут раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім моментів, таких-то і таких-то. Сказали, подивилися.
І я думаю, сама Верховна рада не знає відповіді на якісь питання, які турбують суспільство. Це як з медичною реформою. Це точно така ж історія. Приймають медичну реформу… Хто взагалі запитав у людей, а як ми з села доїдемо в цю лікарню? Тому що тепер швидка допомога не приїжджає, а у моєї дитини 39, а навіть якщо 37, і ця бабуся з цієї онукою, у неї серце стає, до неї не їде швидка допомога, тому що у нас така реформа.
Розумієте, хлопці, це дуже важливий момент – говорити з людьми. У нас ні Верховна рада, ні президент, ні прем’єр-міністр не є акціонерами реформ, акціонерами цієї країни, акціонерами України. Ми з вами, ну поки я ще не президент, ми всі громадяни – акціонери України. І, будь ласка, будь добрий – зі мною все обговорюй.
Чому дуже багато реформ, які вийшли чи не вийшли в інших країнах, мали різні відгуки в суспільстві і деякі хороші речі відразу не приймалися, а потім змогли їх проштовхнути через десять років? І потім вони зрозуміли – так, правильно, треба було тоді це робити. Тому що не було контакту з людьми. Я можу зрозуміти, раніше, у людей минулого покоління не було всіх джерел зв’язку з суспільством: інтернету, телебачення. Зараз багато – багато журналістики, багато блогерів, багато всього зараз можна донести людям. Яка проблема? Відкрита платформа, спілкуйтеся з людьми.
Хлопці, сьогодні ми хочемо цей закон, ми хочемо захистити українську мову, і це нормально, це мова цієї країни, це державна українська мова. Хтось, в той час, поки ви приймаєте закон, якісь купки людей розповідають: “Ви знаєте, що там за закон? Ви знаєте, що вам всім не можна буде говорити російською або татарською, чи польською, десь на Закарпатті угорською”. Ніхто нічого не пояснює. Ви розумієте?
– При вас залишаться квоти на українську мову на телебачення і радіо?
– Дивіться, я дуже добре розумію цей закон. Тому у мене є запитання до закону, про який ми говорили. Квоти залишаться. Питання, які вони повинні бути? Навіть не так. Там питання в регулюванні цих квот. Якщо ви добре розумієте, там є хитрість, додаток з цими квотами. Взагалі: більший відсоток української мови, а далі – різні мови, тому що там треба давати можливість кожній мові. Тому що у нас реально велика кількість людей говорить російською. Не можна у них забрати російськомовне телебачення. У нас є люди, які говорять і іншими мовами. Розумієте, тут велике питання з цими квотами. ніхто скасовувати квоти не буде, але є регулювання…
Ті люди, які приймали цей закон, вони не зовсім телевізійні фахівці, м’яко кажучи. Я пояснював пані Сюмар (глава комітету парламенту з питань свободи слова Вікторія Сюмар, – ред.), ми зустрічалися, що це як раз той випадок з парковками. Я вам поясню, як людина, що керує великим телевізійним бізнесом, великий платник податків. Якщо б ви знизили податки для всіх телевізійних великих медіа різних компаній, які довгі роки робили, у силу відносин в СНД, матеріали російською мовою… Якщо б ви прийшли і сказали: дивіться, хлопці, ось перед вами два фільми. Фільм, який зроблений українською мовою – податок 10%. Фільм, який робиться російською мовою – залишаємо податок який був.
Ви вважаєте, що потрібні були б квоти? Я вам відповім дуже швидко. Через рік я як бізнесмен і всі великі телевізійні бізнесмени без закону про квоти, без цих палиць, перейшли б в основному на українську мову і все. Забудьте про державні гроші. Це ж просто, вибачте мене, це подарунки. Що значить держава дає тобі гроші на кіно, а ти потім державі не повертаєш? Чому? Тому що. Це що таке, це державні гроші, це звідки?
Тому, коли у тебе такий підхід в цілому, що ми повинні підняти українську культуру, українське кіно, це має бути модним, ми повинні з вами робити, давайте з вами мирно і спокійно домовимося. Мені як телевізійнику не потрібні державні дотації, можна було мені просто знизити податок і в цьому мене переконати. Я думаю, що в будь-якому питанні завжди є цей момент. Говори з суспільством, говори з професіоналами і ухвалюй зважені рішення.
Фото – РБК-Україна/Віталій Носач
“Люди повинні в будь-який момент в телефоні поставити запитання чиновнику”
– Як ви технічно збираєтеся комунікувати з людьми, щоб їх почути? Через соцмережі?
– Так.
– Ви розумієте, що канал, про який ви говорите, релевантний для 60% людей?
– А я з вами поборюсь в цьому питанні, посперечаюся. Знаєте чому? Мені не потрібна ця статистика. Мені сказали, що до нас не прийде на вибори молодь, і я програю. Я про перший тур, я не кажу про результати виборів. Мені сказали, що ми не знайдемо контакт, тому що фейсбук і соцмережі впливають на шість відсотків суспільства. Мені сказали, що ті люди, які знаходяться в соцмережах, більш ліниві з точки зору якихось змін, не вірять у зміни. Що ті ж політики так і залишаться, і що головна аудиторія – телевізійна. Нам багато всього сказали. Далі, що ми зробили? Ми в це не повірили. Ми знайшли формат комунікації з людьми, і від шести-восьми відсотків до великого телевізора. Ми ж практично з телевізором не взаємодіяли, ну, дуже мало. А знаєте чому? Я вам відповім. Я можу ходити кожен день, мене зовуть на якісь політичні програми. Кожен божий день. Не зараз, це почалося дуже давно.
А тепер уявіть собі: а я не йду. Я вам поясню. Ваше інтерв’ю подивиться мільйон. А тепер уявіть, якщо я кожен день буду ходити, і до всіх журналістів? Поважаю всіх, не в цьому справа – це мій підхід, моя інформаційна політика. Я поставив це з самого початку. Рідкісні появи, які зводять людей разом, об’єднують їх. Я хочу, щоб мене побачили. Це як у старі часи, ще в радянський час, всі бігли: “Що сьогодні? “Сімнадцять миттєвостей весни” або там “Слуга народу”. Один раз йде ця серія, в такий-то час, і всі про це знають. Де можна її побачити? Її можна подивитися по телевізору. Не важливо, є у тебе вдома телевізор чи ні. Так було раніше – у дворі сідали і дивилися. Ти єднаєш людей. Тому, як тільки люди відчують, що з ними говорять, що їх чують, і – найважливіше – їх голос дуже сильно впливає на зміни в країні, які починаються і з законодавчих змін, повірте мені…
Що таке ролик зі стадіоном? Хороший, поганий, я взагалі не беруся оцінювати, я не займаюся історією оціночною. Я був впевнений, що буде десять мільйонів (переглядів, – ред.). Мені сказали: “Вова, буде один”. А зараз чотирнадцять. Тобто, ось ця комунікація, я вважаю, що це номер один у вирішенні будь-яких питань.
Іноді є якісь рішення в житті, коли ти знаєш, що вони правильні, і знаєш, що суспільство може відвернутися. Може відвернутися. Це серйозні рішення. І тут може бути питання: що з цим робити? Але дай людям… Чому ми говоримо про Європу, НАТО і про референдум? Коли люди будуть готові, тоді тільки референдум.
Ви ж розумієте – ми обрали напрям в Європу, однозначно, ми хочемо бути не совком, ми хочемо бути європейською державою, так, так, так. НАТО – клас, безпека, рівень армії, все зрозуміло. Але я хочу об’єднати країну. Я буду кожен день записувати відео до східних регіонів України і говорити їм: дивіться, НАТО – не звірюга, не проковтне вас. Дивіться, що це. Нехай люди думають, нехай почнуть читати про це, нехай почнуть вивчати.
Якщо ви поговорите з європейцями, не буду називати їх, щоб не кинути тінь, вони вступали в НАТО точно в той момент, коли знали, що дуже високий відсоток, у деяких країнах вісімдесят відсотків було, за НАТО. Тому що вам потрібно об’єднувати країну.
– Я вас правильно зрозумів, що якщо вас оберуть президентом, або коли ви станете президентом…
– Якщо. Давайте якщо.
– …якщо вас оберуть президентом, то такий же стиль комунікації, як у передвиборчій кампанії, ви будете сповідувати і далі.
– Я б дуже хотів. Мало того, я вам скажу, що в наших планах, я дуже хочу, щоб це збулося, – електронна країна. Ми спочатку від цієї ідеї, чесно кажучи, і вирішили йти в політику, і вирішили перші кроки комунікувати саме так, як ми комунікуємо з суспільством. Тому що я вважаю, що так комунікувати повинні всі топові менеджери країни. Люди повинні в будь-який момент в телефоні поставити запитання чиновнику. Це не важливо, там у нього може бути служба, яка дивиться, відповідає, одна людина не впорається з таким прийомом інформації. Але, якщо ти міністр інфраструктури…Я не можу знати, що на такій дорозі діра, я не можу знати, але я міністр, я дам по шапці будь-кому, у будь-якому регіоні, якщо я буду знати. Я не знаю, хлопці, доб’ємося ми всього цього за п’ять років, якщо ми виграємо. За п’ять років, тому що це моя позиція – ми приходимо на п’ять років.
– Володимире, я трошки про інше вас питав. Прес-конференцію президента України Петра Порошенка ми чекали і півтора роки…
– Він не вийшов?
– …вашу теж стільки ж чекати?
– Ні. Хлопці, я ж вам вже пояснив ситуацію. Я взагалі відкритий. Прес-конференція, журналісти. У нас був перший тур, ви були? Ви були, ми ж грали.
– Давайте про інші проблеми, які турбують суспільство.
– Давайте.
– Скажіть, ви релігійна людина?
– Я?
– Так.
– Взагалі, на тему релігії… Є речі, які ми ніколи не обговорюємо за столом у моїй родині. Так мене вчив мій батько. Я ніколи ні з ким не обговорюю. Питання релігії – номер один. Ми ніколи не обговорюємо речі, які розколюють сім’ї та суспільство. Я ніколи цього не роблю. Ні-ко-ли. Але я вірю в Бога, якщо про це питання.
– Не про це питання. Багато президентів України, політиків були показово релігійними. Наприклад, вони ходили на великодні служби в церкву, були трансляції по всім телеканалам, в різні конфесії. Ви будете ходити?
– Я вважаю, що це взагалі, чесно кажучи, моя особиста справа, моє внутрішнє. Але я це транслювати на весь світ, по телевізору, чесно кажучи, не хотів би. Тому що мою розмову з Богом я волію вирішувати тет-а-тет.
– А присягати на Євангелії будете?
– Так, так, звісно. Ну, слухайте, є речі, є традиції, які ніхто не хоче порушувати. Закон і традиції порушувати ніхто не буде. Але є речі особисті. До речі, це буде один із тих небагатьох моментів, коли я зможу побути зі своєю сім’єю без журналістів, без камер (сміється). Справа не в журналістах, без камер. Ну, не всім треба це, мені здається. Ви публічний повністю, але є якісь особисті речі.
– Зрозумійте нас правильно. Ми, коли зараз з вами розмовляємо, відштовхуємося від практики, яка була…
– Так, чому я і з питання мови так кажу. Тому що це друга тема, за якою в дуже багатьох компаніях люди сварилися. Ось тому я вам так сказав. Я вважаю, ось ці складні моменти – просто комунікуй зі суспільством. Не думай, що ти бог і цар, ти за когось вирішуєш. Або божок, знаєте, депутат місцевої ради. Не важливо, на кожному рівні чиновник. Поговори. Іноді дуже важливо, щоб люди відчули участь. Вони ж як тільки відчують участь, зрозуміють, що вони потрібні цій країні. Не все вимірюється грошима.
– Ви не боїтеся, що вся ця ініціатива закінчиться охлократією?
– З приводу страху я можу вам сказати: я живий чоловік, мої страхи залишаться в мені. Я не можу собі дозволити говорити про те, що я боюся змін…Я жива людина, я розумію, що будь-які зміни несуть як плюси, так і мінуси, як в житті, так і в суспільстві і так далі. Але коли ти боїшся, ніколи не йди на цей крок, який я зробив. Все може бути, хлопці, все може бути. Але важливо, що я хочу залишитися собою.
Я не тримаюся за посаду, я не тримаюся за посаду. Тому, до речі, один з головних і перших законів, яке чекало суспільство 28 років, і мені незрозуміло, чому його немає, у всьому цивілізованому суспільстві є закон про імпічмент. Я сам іду назустріч. Не мені пропонують депутати Верховної ради або там якісь окремі чиновні мужі. Ні, я сам цього хочу. Чому? Тому що є цивілізований шлях, як прибрати людину, яка, на думку суспільства, стала недостатньо гідною їхнього вибору.
Фото – РБК-Україна/Віталій Носач
“Про розпуск парламенту будемо думати”
– Хто буде голосувати за цей закон про імпічмент?
– Я думаю, що всі депутати будуть.
– Депутати нинішнього скликання, або будуть перевибори?
– Перевибори… Дивіться, хлопці. З перевиборами, ви ж розумієте, що є певні законодавчі терміни, ви прекрасно в цьому орієнтуєтеся.
– Ви думаєте, ви не встигнете розпустити Раду?
– Я боюся, що я не встигну. Я ламати закон не буду, не буду порушувати закон. Якщо ми встигнемо у термін за шість місяців до наступних виборів, коли ми маємо право розпустити парламент…
– Тобто, якщо встигнете, то розпустите?
– Будемо думати, так. Але ви ж розумієте, що нам це вигідно.
– Є два вигодонабувача.
– Хто?
– Ви і Петро Порошенко.
– Так, я це розумію. Але не факт, що це вигідно для Петра Олексійовича.
– Він, в принципі, може зафіксуватися в якості лідера опозиції і отримати велику фракцію.
– Ну, знаєте, він сьогодні головний лідер, і він в опозиції до народу України. Ось це найстрашніше, що є. Я б на його місці, – я слава богу, не на його місці – після такої феєричної відповіді суспільства по довірі до президента, пішов би з політики. Він людина забезпечена, він людина багата, він може забрати з собою в пам’яті ті заслуги, які він зробив для України. Я думаю, якісь речі оцінить, якісь речі суспільство не пробачить. Тому я сказав “я б на його місці”, зі своїми моральними принципами. В позитивних, порядних, демократичних країнах такі люди йдуть з політики, просто йдуть. І це правильне рішення. Я закінчу думку – він багата людина, він може дозволити собі займатися благодійністю, великим виробництвом, і так далі. У нього багато рішень у житті може бути.
Тому, з приводу розпуску – будемо робити згідно із законом. Іноді закон взагалі допомагає приймати рішення.
– Не знаєш, як вчинити, роби по закону.
– Це ж чудово. Є закон. Це зручно.
– Ви будете ініціювати кримінальне переслідування представників нинішньої влади?
– Якщо вони винні, однозначно. Є Свинарчуки і так далі, які грабували нашу армію, піднімали собі гроші на крові хлопців. Однозначно. Я думаю, що буде великою помилкою, якщо діючий президент буде заважати нам це робити. Величезною помилкою. Тому я вам і сказав, що у них там зв’язки, ви ж прекрасно розумієте, різні, товсті і тонкі. Тому я вважаю, що на його місці я б пішов з політики.
– Якщо ви не встигнете перезапустити Раду, ви ж розумієте, що ви можете зіткнутися з ситуацією абсолютно непідконтрольного вам парламенту?
– Розумію. Діяти хочу за законом. Не збираюся керувати парламентом, тому що це неправильно. Тиснути на суддів або антикорупційні органи, як це робить чинна влада просто по телефону, я цим займатися не збираюся. Ми будемо будувати державу так, як ми бачимо, як ми хочемо. Тільки за законом.
Керована Рада, некерована Рада… По-перше, вона не повинна бути керованою президентом. Чого раптом президент повинен нею управляти? Це – законодавчий орган. Тому я, маючи президентську ініціативу, можу подавати свої законопроекти, законопроекти своїх хлопців, своєї команди у Верховну раду. Я, як мінімум, буду це робити. Чесно кажучи, я розумію, що я можу втратити рейтинги, але ж суспільство побачить, що я роблю. Все, що я зможу зробити в рамках своїх повноважень, суспільство це побачить. Я думаю, воно повинно оцінити. У нас є можливість розібратися з Адміністрацією президента, як мінімум. Чим там взагалі люди займаються зараз? Чому їх так багато? Куди йдуть такі гроші? Звідки такі бюджетні витрати на Адміністрацію?
– Ви з’їдете з Банкової?
– Дуже хочу. Я сказав своїм хлопцям – шукаєте якийсь ореп space, якийсь unit цікавий… Так, я хочу. А її (будівлю Адміністрації президента, – ред.), якщо дозволить суспільство, віддав би якійсь… Не знаю… Не знаю…
– Я не можу зрозуміти одну річ. Ось я вас слухаю, і в мене виникає наступне питання: якщо ви говорите, що ви хочете проводити те, чого хоче суспільство…
– Я б хотів.
– …А який тоді в цьому сенс, якщо ви не зможете провести це через Верховну раду?
– Чому я не зможу?
– А яким чином?
– Хочете я вам поясню?
– Так, хочу. Дуже цікаво.
– Будь ласка. Я подаю законопроект про зняття недоторканності з депутатів, президента, суддів.
– Не знімають.
– Не знімають. Це бачать люди?
– Так.
– Все. Далі я зроблю таке звернення, після якого всі ці депутати побачать зустрічі з їхніми виборцями. Я не згоден, що вони не будуть приймати деякі закони. Я не згоден. Ви знаєте, яке у нас суспільство. А в чому проблема? Я не розумію.
– Будете тиснути народним гнівом?
– Всі перед законом рівні. Ми про це сказали.
– Давайте уявимо ситуацію. У вас парламентські вибори. Ви заводите фракцію. Ви готові піти на коаліцію з колишніми “регіоналами” Бойко і Медвечуком?
– Ні.
– А з Петром Порошенком?
– Ні.
– Тобто, ви будете в опозиції?
– Чому я буду в опозиції?
– Тому що, якщо порахувати останню соціологію, ті, яких ми назвали, набирають близько тридцяти відсотків.
– А скільки остання соціологія говорить, скільки набере партія “Слуга народу”?
– Двадцять п’ять.
– Це та ж соціологія, яка говорила, що я наберу шість-десять відсотків?
– Ні, це та, яка говорить, що у вас 72 відсотка (у другому турі, – ред.).
– Тобто це зараз? Тобто, зараз ми наберемо двадцять п’ять… Я думаю, що нас з вами взагалі здивує поява деяких партій у новому парламенті, якщо ми переможемо.
– Конкретизуйте.
– Ні-ні-ні. Просто вони з’являться. Люди. Просто з’являться. Як я з’явився. Просто з’являться люди. Я впевнений. Ну, чого Вакарчук же там говорив, що він хоче йти?
– Ну, давайте по-чесному. Ви ж з’явилися не вчора.
– Звичайно, хлопці, я з’явився не вчора. Звичайно. Так а Вакарчук, який говорить скрізь, що він піде (у Раду, – ред.)?
– Вакарчуку рейтинг показує півтора відсотки…
– А був?
– …в силу його невпевненості.
– Так, це проблема його невпевненості. Але я думаю, що вони підуть у Верховну раду, і може бути він зможе там пояснити своїм людям, які його прихильники, що він – демократичні сили. Потім, Гриценко ж піде? Гриценко піде, з Садовим вони підуть. Ось. І потім, я вам скажу, складний момент взагалі з ким із них об’єднуватися. Я б хотів, щоб ми набрали більшість.
– Це ми боїмося.
– Чому?
– Тому що це – узурпація влади. Ви і президент, і парламент ваш. Ми таке вже бачили.
– Такого, як я, – ви не бачили.
– Такого як ви немає, безперечно. Наступне питання: ви спілкуєтеся з главою МВС Арсеном Аваковим?
– Так, іноді.
– Як часто?
– Ну, чесно, до останніх трьох-чотирьох тижнів фактично не спілкувався. Пару раз в житті. Тема мого дуже серйозного спілкування пов’язана з безпекою. На жаль, не тільки моєю, а й з безпекою моєї сім’ї.
– Вам надходять погрози?
– Так.
– Як вам Арсен Аваков? Ви готові з ним співпрацювати? Політичний союз сформувати?
– Дивіться, мені поки рано говорити про якісь політичні союзи. Правда. Зараз, я вважаю, що, чесно кажучи, поліція і охоронна фірма – ось це ті дві структури, які реально контролюють безпеку моєї сім’ї. І я їм дуже вдячний. І це зараз не смішно, не жарти, не домисли. Ви самі бачили всі ці історії зі Службою безпеки. Я розумію, що в Службі безпеки повно супер-фахівців, повно нормальних людей. Але є різні люди, як скрізь. Тому всьому цьому протистояти я один не здатний.
– Арсен Аваков планомірно виступає за перехід до парламентської республіки…
– Це його давня ідея. Я її навіть читав, коли я не йшов у політику. Так, я чув.
– Ви за яку модель влади виступаєте: за президентську, парламентсько-президентську, парламентську?
– Ну, ми живемо в парламентсько-президентській республіці.
– Так повинно залишитися?
– Дивіться, я взагалі погано ставлюся до глобальних змін головного закону України – Конституції. Я в принципі до цього погано ставлюся. Парламентська республіка в нашій країні – це може бути, в принципі, та ж узурпація влади. Все-таки поділ влади, мені здається, в нашій країні дає цей баланс у суспільстві.
Фото – РБК-Україна/Віталій Носач
“Президентські борти – продати до бісової матері”
– Давайте кілька теоретичних питань. Ось ви стали президентом України.Де ви будете жити?
– Де я буду жити?
– Ага.
– А де я повинен жити? Я, чесно кажучи, хлопці, не знаю, де я там за цим мандатом повинен жити.
– Будете користуватися державними резиденціями?
– Хлопці, чесно, я відразу ж з цього почав…Чи я з вами про це не говорив?
– Це не з нами.
– А, це у нас був наш політичний гурток, я говорив, що нам треба робити з деякими органами нашої влади. Хлопці, нехай в цих резиденціях живуть дітки якісь. Я от не знаю, як це зараз називається. Декомунізували ж назву піонер-табір, правильно? Табір відпочинку?
– Вони якось самі собою декомунізувались.
– Так, вже давно. Ну, якісь табори відпочинку або якісь люди, яким це дійсно потрібно. А ось ці резиденції – я не бачу в них взагалі жодного сенсу. У підсумку, як ми з вами їздимо, припустимо, в Європі по екскурсіях, і ти бачиш ці старі резиденції великих королів. Ну що це зараз? Це все для екскурсій.
– Президентський кортеж у вас буде? Для нього будуть перекривати дороги?
– Ні, дивіться, не будуть перекривати дороги.
– Ви будете стояти в заторах за маршрутом слідування?
– Я буду стояти в заторах. Я не збираюся перекривати дороги.
– І світлофори вимикати не будуть?
– А що мають?
– А як же безпека?
– Ну будемо з ними говорити. Не знаю, але затори – це кошмар. Ну чому через політиків повинні страждати люди? Є два варіанти. Перший. Я перенесу туди резиденцію, де немає заторів. Просто перенесу з Києва. Ну якщо я зрозумію, якщо мені з безпеки скажуть, що так не можна. Ти тут прийшов, купа кланів хочуть тебе вбити, значить, перенесемо за місто…
– Віктор Федорович Янукович майже так і зробив.
– Ні, ну він же залишив і в центрі.
– З’являвся там рідко.
– Ну, ми ж зараз говоримо не про резиденцію, ми ж зараз говоримо про Адміністрацію. Де ти працюєш.
– Так, він там всіх приймав (за містом, – ред.).
– Слухайте, хлопці, достатньо мене тролити з Віктором Федоровичем.
– Борт “номер один” залишиться, чи будете літати рейсовими літаками?
– Наскільки я знаю, там два літаки.
– Три.
– Три? Продати. Ну, звичайно, продати до бісової матері.
– Будете літати рейсовим літаком?
– Ну, я б хотів.
– А вийде-не вийде – вже як Бог дасть, так?
– Я б хотів, правда. Я б хотів. Ну, хоч два борти можна було б продати? А навіщо їм три? А хто на них літає?
Фото – РБК-Україна/Віталій Носач
“У політичний період я не літав до Коломойського”
– З приводу перельотів наші колеги з програми “Схеми” з’ясували, що за останні два роки ви часто літали в Тель-Авів, в Женеву і часто з Андрієм Богданом. Тобто, в місця проживання…
– І що, літак прямо літав в ті місця проживання?
– …до Ігоря Валерійовича Коломойського.
– Ось туди літак прям летить?
– Ви часто зустрічалися з Коломойським?
– Ви мені скажіть, коли літав? У політичний період я літав?
– Це ви скажіть, чи літали ви в політичний період.
– Мені здається, я в політичний період точно туди не літав. Може бути, у нас були якісь виступи. У нас були. І для нього теж були.
– На його день народження, наприклад?
– Я не був у нього на цьому дні народження.
– А на минулому?
– А на минулому так. Ми виступали “Кварталом”. Ну, слухайте, ну це нормально. Це робота.
– Ви часто бачитеся з Ігорем Валерійовичем?
– Ні.
– А взагалі спілкуєтеся якимось чином?
– По бізнесу.
– Тільки по бізнесу?
– Тільки по бізнесу.
– Дзвінки? Месенджери? Як це зазвичай відбувається?
– Дзвінки, месенджери використовую. Спілкуємося по бізнесу. Ну, слухайте, ну у нас серйозна компанія “Квартал 95”. У нас багато суперечок з цього приводу. Справа в тому, що ми намагалися налагодити стосунки, спілкування менеджерів. У нас не дуже вийшло. Дійсно, були там питання. Затримки з фінансуванням і так далі. І ці функції перекладено на мене і мого основного партнера Сергія Шефіра. Або він, або я – ми спілкуємося.
– Ви не думаєте, що ваші друзі та колишні колеги можуть стати заручниками цієї ситуації? Вони ж будуть виступати на “1+1”.
– Я вам скажу чесно, ми пропозиції мали і від каналу “Україна” (ТРК “Україна” входить до медіа-холдингу Ріната Ахметова, – ред.), і від каналів холдингу пана Пінчука. Ми тільки від Петра Олексійовича не мали пропозицій. Ну, правда, якось він казав: “Якщо що – приходьте до мене”. Було, так. Ну, це, напевно, роки три-чотири тому. Ось. А чому заручниками? “Квартал 95” може йти на будь-який канал. Ну, а як? Я просто не розумію, навіщо це робити?
– Скільки, ви кажете, Ігор Валерійович вам грошей винен, як мінімум?
– Як мінімум, винен. Ну, нашій компанії винен канал “1+1”.
– І як, канал “1+1” розрахувався з вами?
– Ні. Ну не все. Ну, слухайте, ну це ж не про дві гривні йде мова. Я можу зрозуміти, що у нас з ринком відбувається. Ми йдемо на якісь поступки. Десь знижуємо ціну, і знижували, особливо після кризи і так далі. Нічого з цим не зробиш, хлопці. Іноді знижуємо, іноді якісь речі прощаємо. Іноді якісь речі залишилися в столі, скажімо так. Ти зробив, а канал сказав: “Не хочемо”.
– А кому ви винні, ви теж прощаєте?
– Кому я винен? А я не знаю, кому я винен. Просто я не знаю…
– Ви такого зазвичай не робите?
– Я просто не пам’ятаю, кому я винен. Ви просто так зараз сказали, зненацька. Я просто зазвичай ні в кого нічого не беру в борг і так далі. Так, до речі, чому не дуже радий телеканал “1+1”, але вони про це знають, ми робимо продукт і для “Нового каналу” (входить в структуру медіахолдингу Віктора Пінчука, – ред.), якщо ви подивитеся. Я можу вам сказати, і чимало. Мало того, телевізійне кіно ми робили для каналу “Україна”. Там якась серіальна лінійка. Так що працюємо.
– Тобто з Ахметовим у вас теж все добре?
– Я ніколи не спілкувався, чесно кажучи, з паном Ахметовим. Ми на парі вечірок віталися і все. Ось.
– Які у вас стосунки з Валерієм Хорошковським?
– Немає стосунків. Немає зараз стосунків. Були нормальні стосунки. Він був власником каналу “Інтер”, генеральним продюсером якого був я.
– Ви розійшлися?
– Так, ми розійшлися.
– Цивілізовано, без конфліктів?
– Я все віддав. Це, до речі, до питання “кому я винен, чи ні”. У нас все було дуже просто, ми ділили права в телевізійному продукті, разом його виробляючи. Ти завжди ділиш права з тим, хто фінансує виробництво. Чи взагалі у тебе всі права забирають. Ми з “1+1” ділимо права, з “Новим каналом” ділимо права. З Валерієм Івановичем Хорошковським теж ділили права. У якийсь момент це стало дуже незручно. Це правда дуже незручно, треба зрозуміти хто saleshouse, хто продає товар, і ми викупили всі наші права.
– Щоб закінчити тему Коломойського. Ви ж розумієте, що, як би там не було, вас асоціюють з ним. Навіть якщо це безпідставне…
– Ну чому безпідставно? На грунті бізнесу – так.
– В політичному плані. Якщо, припустимо, Ігор Валерійович, прикриваючись вашим ім’ям, буде вирішувати якісь свої питання – в “Укрнафті”, у судах. Як ви будете реагувати?
– Буду з ним розмовляти про це. Жорстко.
– Будете з ним сваритися?
– Будемо сваритися. Моїм ім’ям прикриватися, слухайте, це неможливо. Я вважаю, що це неправильно.
– Дивіться, навіть зараз деякі експерти вашої команди вже ходять по міжнародним фінансовим організаціям. Наприклад, Олександр Данилюк і Айварас Абромавічус ходять і кажуть, мовляв, ви домовляйтеся з нами, ми майбутні представники цієї влади.
– Ну ходять… Дивіться, хлопці, у мене немає факту… Я, правда, не зрозумів, як в цьому питанні закрили тему Коломойського. Я просто не знав, що Данилюк і Абромавічус мають відношення до Коломойського…
– При чому тут Коломойський? Ми говоримо про використання вашого імені.
– А, це наступний етап. А то я думав, що і вони.
– Може, й вони теж. Але ми поки не знаємо.
– Та всі дізнаються, і я дізнаюся разом з вами.
– Так все ж, яким чином реагувати на те, коли вашим іменем прикриваються?
– Хлопці, я все, що можу зробити, я можу запитати: “Ти що ходив домовлявся?”.
– А він скаже, що ні. І піде далі домовлятися.
– Домовлятися про що?
– Не знаю. “Приносите мені частку”.
– Я вважаю так. Якщо є факти, що якісь люди з моєї команди кудись пішли не просто про щось бла-бла-бла – бо бла-бла-бла не тільки в наших, а у всіх командах, дуже багато на цьому ринку бла-бла-бла – а є факт, що вони в силу якихось домовленостей обвели мене навколо пальця, наприклад, і на цьому вкрали якісь гроші, ці люди сядуть у в’язницю. Я буду першим, хто буде на цьому наполягати.
– У цьому зв’язку питання: ви готові брати на себе політичну відповідальність? Якщо у вас в оточенні знайдуть свого Свинарчука, ви підете у відставку?
– Я вважаю, що президент Порошенко повинен був посадити Свинарчука. Він сам посадити не міг, але він повинен був вийти і сказати: я прошу, звертаюся до всіх правоохоронних органів, до всіх там суддів і так далі…
– Ви підете у відставку?
– Якщо буде такий як Свинарчук, я вважаю, що президент повинен піти у відставку. Він партнер, це важливо. Він партнер зі Свинарчуком? Звичайно, у відставку і не тільки, а далі кримінальний розгляд цього питання. Але якщо в його команді був Свинарчук, і він не знав про те, що він вкрав, то він повинен був Свинарчука посадити. Ви ж розумієте, де ми живемо і що відбувається. Пролізти можуть люди.
Фото – РБК-Україна/Віталій Носач
“У Донбасу не повинно бути особливого статусу”
– Для вас Володимир Путін – ворог?
– Звичайно.
– Чи підпишите ви закон про амністію бойовиків так званих “ДНР/ЛНР”?
– Ні.
– Чи має бути в Донбасу особливий статус?
– Я вважаю, що ні. Я вважаю, що це взагалі наша велика історія, і нам доведеться довго виходити з цієї кримінальної ситуації. Ось тут, може бути, нам допоможе саме інформаційна війна. Я дуже сподіваюся інформаційно повернути цих людей в стан, що вони потрібні Україні, як Україна їм потрібна, і що вони такі ж українці. Але потрібно буде зробити дуже багато гуманітарних кроків. Багато всього.
Ви ж розумієте, що поставлено огорожу. Те, що наші політики говорять: побудувати стіну і так далі. Її збудували, але не з цегли. Її збудували ще гірше. Стіни начебто немає, але вона інформаційно страшна. Ці люди на тих територіях, які не отримують пенсії… І те, що ми з ними не говоримо – це найстрашніше. Одна з наших ідей – це окремий великий європейський медіа-портал, який віщає російською мовою, який показують у всій Європі, який говорить правдиві речі і повідомляє про події в Україні, які вони хочуть чути. Пустити цей імпульс, простягнути їм руку допомоги, сказати: ми вас чекаємо, дивіться, ви зараз в заручниках. Ось, що треба говорити. Це наші заручники там.
– Ви ж розумієте, що більшість людей, на голоси яких ви спираєтесь у першому турі, і які готові за вас проголосувати в другому – це не так ваші голоси, як голоси проти чинної влади. І от коли починають задавати запитання вашим виборцям з ключових стратегічних питань – НАТО, ЄС, мова і так далі – виходить 50 на 50. Зараз ваша компанія будується на тому, що ви нічого не обіцяєте. Ви обіцяєте приймати рішення разом з народом, але в підсумку половина ваших виборців у вас розчарується. Ви готові до того, що вас будуть ненавидіти?
– Ну, це дуже неприємно. Я вважаю, що людину ненавидять за її вчинки.
– Така традиція в українського народу – ненавидіти владу. Так вийшло.
– Мені здається, що людину ненавидять за вчинки. Якщо у людини щось не до кінця виходить, значить ти або виправляйся, або ти не здатний, поступися місцем кращим. Я не готовий поки до слова “ненависть”. Я нічого не зробив поки у своєму житті, щоб мене хтось ненавидів. Є, звичайно, інформаційна атака, є відсоток людей, що проти мене. У них є просто своя думка. Вони можуть бути проти мене, можуть вважати мене недостойним, непрофесійним і ще якихось десять причин. Але якщо людина сьогодні мене ненавидить – це дуже дивна позиція. Тому що ненавидять, коли у нього або в країни щось забрали, розумієте.
Що таке ненависть? Ненависть – це страшне почуття. Ненависть і наступний етап помста – це інша категорія відносин, це не просто антипатія. Антипатія може бути в силу різних причин. На фізичному рівні є антипатія і я впевнений, що я не подобаюся, ну просто фізично. Я багатьом не подобаюся, тому що вони сьогодні, припустимо, фанати Порошенка. Просто фанат людина, ну що я можу зробити, їм там розповіли, їх зомбували, що я такий-то, п’ятий-десятий, наркоман. Але ж це те ж саме, що людям у Донецьку кажуть, що Україна страшна, вона тебе ненавидить, бо ти донецький, хоче забрати в тебе мову. Це та ж інформаційна війна. Але ми ж з вами розуміємо, що це неправда. Ми ж з вами люди адекватні. Як можна: я просто тебе ненавиджу? Це що, ти нормальна людина? Я все ж вважаю, що це нормальна людина, але якій щось вселили. Я не готовий стверджувати, що ця людина повністю неадекватна. Тому ненависть може бути за вчинки і кримінал.
– У нас коротке бліц-опитування. Ви виступаєте, наскільки ми розуміємо, за максимальну дерегуляцію, у вас досить ліберальна програма. Є питання, які турбують багатьох лібералів, представників демократичного суспільства. Максимально коротко: так чи ні, ви за чи проти. Легалізація зброї?
– Ні. Я проти легалізації зброї. Не можна на це відповісти коротко, поясню чому. Легалізація зброї сьогодні в Україні, в країні, де йде війна, це неправильно, тому що ми прекрасно з вами знаємо, скільки зброї…
– Короткоствол для самозахисту, про це йде мова.
– Це не важливо. Я проти легалізації зброї.
– Легкі наркотики, медична марихуана?
– Медична марихуана, я вважаю, що це нормально, в крапельках вона продається. Я, до речі, консультувався з цього приводу з Євгеном Олеговичем Комаровським.
– Ви за легалайз?
– За легалайз крапельок – так.
– Проституція?
– Так це жорстко звучить.
– Секс за гроші.
– Секс за гроші? Чесно кажучи, хлопці, я думаю, що у нас є можливість, і я зараз відповім на всі попередні питання, зробити Лас-Вегас. Суспільство було б не проти, і податки би платили. Дати можливість якомусь місту, якийсь території і там все це відкрити.
– У Кривому Розі?
– Кривий Ріг – місто виробничників, там не всі чоловіки зрозуміють. Але я думаю, що в принципі потрібне окреме місто, де це все можна.
– Гральний бізнес теж?
– Так, взяти все це і перенести туди, дати там можливість. Будь ласка, там тусіть. Це ж не буде закрита територія. Можна цим самим підняти якесь місто, в яке ніхто не приїжджає і там – будь ласка.
– Аборти?
– Хлопці, я вважаю, що аборт людина обирає сама, будь ласка. Я вважаю, що забороняти не можна. Навіщо взагалі нам з вами проговорювати, що забороняти?
– Тому що в Східній і Центральній Європі дуже часто приймаються закони, які викликають суспільний резонанс. У Польщі, наприклад, були величезні акції протесту, коли хотіли заборонити аборти.
– Чесно кажучи, потрібно поменше лізти в свободу людини. Ви ж знаєте, яка в Англії свобода слова, ви ж знаєте, як вона там регулюється? Вони жартома говорять серйозно, про все, коли хочуть. Ніхто їм слова не скаже.
– В п’ятницю можуть бути дебати…
– Мабуть, я не знаю.
– …як ви вважаєте, дебати змінять думку українського народу і його вибір?
– Це думка українського народу. Чесно кажучи, я про це не думаю. Це вибір людей. Дивіться у чому суть: вибір українського народу – це не слова. Я хочу ще раз про це сказати. Це вчинки. У когось вони зроблені, і ми бачимо результат. Моя думка чітка: у нас вкрали п’ять років, я так вважаю. Я не хочу зараз нікого обзивати, ображати, топити в болоті. Просто не хочу. Ось ці п’ять років. І на дебатах ми просто побачимо двох людей. Після того, що було зроблено за ці п’ять років, я вважаю, що я можу взагалі мовчати. І повинен виграти для того, щоб дати шанс країні. Якщо я не впораюся з цим шансом, я зубами триматися не буду.
Автор: Владислав Красінський, Сергій Щербина
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини