«Батьківські збори в дитячому саду схожі на зліт кокаїнових білок-істеричок. Так я собі цей зліт уявляю.
Пам’ятайте, в школі обов’язково є така людина – жо*а класу. Так, фіксація на фактурі тілесного низу обов’язкова. Це ж про школу. Так ось. Така людина, яка, не може сприймати спокійно навіть звичайні і усталені дрібниці.
– Відступили чотири клітинки, креслимо поля.
– А можна три клітинки? А можна не креслити? А у мене листок в лінійку. А можна, я не буду писати контрольну? А можна я крейда в вухо засуну?
Він не двієчник, не хуліган і не талант з нестандартним мисленням і невмотивованим асоціативним рядом. Він просто pain in the ass. Безглузда істота, якій катастрофічно не вистачає уваги.
У всіх був такий в класі.
Але в класі він був один. І мені здавалося, що це явище взагалі типове тільки для підліткового періоду. На батьківських зборах у дитячому садку такі всі.
Усміхнена вихователька в строгому платті поставленим голосом говорить:
– Для занять фізкультурою дітям необхідно мати в шафці чешки (пам’ятаєте це прекрасне взуття?), Чорні шорти і білу футболку без малюнка.
– А можна з малюнком?
– Малюнок відволікає дітей. Для занять фізкультурою краще, щоб всі діти були в простих білих футболках.
– А можна сіру футболку?
– Краще білу.
– Зрозуміло. А ось у нас є біла з малюнком. Підійде?
– Краще купіть білу.
– Зрозуміло. А ось є з довгим рукавом. Можна, можливо?
– Краще з коротким.
– Сіру, значить?
– Краще білу.
– А чешки потрібні так?
– Так, чешки потрібні.
– А можна ось гумові в’єтнамки?
– У гумових капцях дітям буде незручно займатися. Буде добре, якщо ви купите чешки.
Справді, чешки, біла футболка і чорні шорти продаються набором в будь-якому дитячому магазині.
– А можна в кросівках?
– Чешки – оптимальне рішення.
– Зрозуміло. А ось у нас є зелені сандалі.
– Краще чешки.
– Зрозуміло. А шорти білі потрібні?
– Краще чорні.
– А білі підійдуть? Або сірі краще?
– Краще чорні.
Я дивуюся терпінню і витривалості цієї чудової виховательки – справжній титан духу. У неї гарне обличчя, виразна міміка, чарівна усмішка. І ще вона дуже любить дітей. І розуміє їх. Це ні з чим не сплутаєш.
Хтось надіслав на збори дев’яностолітню глуху бабусю.
– Що вона говорить? – дев’ять разів на хвилину повторює бабуся скрипучим голосом звертаючись до оточуючих.
Вибрали, ну як вибрали, просто помовчали, строго кажучи, батьківський комітет у складі трьох гіпервідповідальних жінок, яким я, чесно сказати, дуже вдячний за те, що вони взяли на себе цю працю. Жінки тут же почали голосно рахувати, скільки буде потрібно зібрати грошей. Прийшли до такого висновку:
– Загалом, ми порахуємо, а потім скажемо.
– Що вони говорять? – перепитала бабуся.
– А давайте, ви порахуєте, скільки потрібно грошей, а потім скажете, – раптово запропонував хтось із батьків.
– Ми спочатку порахуємо тоді, а потім всім скажемо.
– А ось у мене в школі був випускний і збирали по чотири тисячі. Але там багато чого входило в ці гроші. Автобус, алкоголь.
– При чому тут випускний?
– Ну, я просто говорю. Багато входило.
– А ми порахуємо і скажемо.
– Так, ви скажіть, будь ласка. Порахуйте тоді і скажіть.
– Так, просто, порахувати ж потрібно і тоді відразу скажемо.
– Що вона говорить?
І так півтори години.
А за вікном осінні сутінки і жовте листя на мокрому вітрі. »
За матеріалами Неймовірно.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини