Є люди, які неймовірно надихають. Те, що вони роблять для інших людей, жертвуючи собою, викликає захоплення. Однією з таких для нас стала і Алла Льовушкіна – найстаріший хірург. Цій тендітній тілом, але сильної духом жінцы в травні виповнилося 92 роки, а вона ще не збирається кидати хірургію і має намір надалі допомагати людям.
Ми вважаємо, що про таких людей потрібно говорити, тому ділимося з тобою історією цієї неймовірної жінки.
Робота в санітарній авіації, висадки в оточенні вовків, шлях на роботу верхи на коні, тисячі операцій і врятованих життів – все це було в житті Алли Льовушкіною і про все це ми тобі ще розповімо. Але давай по порядку.
Льовушкіна не завжди мріяла стати хірургом, в дитинстві її більше захоплювала геологія. Алла Іллівна згадує:
«Батько у мене був лісоводом, багато часу я проводила в туристичних походах. Любила природу, тварин, квіти. Хотіла займатися пошуком і оцінкою корисних копалин, освоювати нові території ».
А потім в руки дівчини потрапила книга Вересаєва «Записки лікаря», після чого і почалося її захоплення медициною.
Після закінчення школи Алла поїхала вступати в Москву. Ось тільки з ходу з’ясувалося, що в столичний інститут беруть тільки з московською пропискою. Після цього вона подалася в Дніпропетровськ, але й там ніхто не чекав іногородню дівчинку. Додому поверталася на підніжці поїзда, адже грошей на квиток не було.
Щоб не втрачати рік, Алла поступила в педагогічний інститут на природничий факультет. В одній групі з нею вчилася Віра, дівчина з Москви, яка, як виявилося, теж мріяла стати лікарем. Віра весь рік жила в родині Льовушкіної, а на наступний рік батьки Віри прописали Аллу в своїй московській квартирі. Шлях до інституту був відкритий.
Конкурс був позамежний, кандидатів багато. За спиною чулося: «А це “село” що забула тут?», але Алла була ще тим олов’яним солдатиком, її таким не проймеш. Дівчина впоралася зі вступними іспитами, набрала необхідні бали і потрапила в список студентів. А ось її подрузі балів для вступу не вистачило.
У будинок Віри після цього повертатися дівчині було ніяково. Льовушкіна згадує:
«Як було після цього повертатися в будинок Пономарьових? Стала ночувати на вокзалі. Одного разу в залі очікування зустріла знайому своєї мами, та, зглянувшись, запросила жити до себе. А у неї самої була лише невелика кімнатка ».
Так Алла і тулилася в куточку, поки не вибила собі кімнату в гуртожитку.
Не можна сказати, що студентство було легким: війна тільки закінчилася, жили впроголодь, їжі часто не вистачало. Алла Іллівна згадує, як міняли спирт, виданий за талонами, на хліб.
Уже нас третьому курсі Алла Льовушкіна стала відвідувати гурток по хірургії, який вів академік Борис Петровський – майбутній міністр охорони здоров’я СРСР. Про нього в Алли Іллівни збереглися найприємніші спогади. Борис Васильович прекрасно розумів, наскільки бідно живуть студенти, тому частенько платив за своїх учнів в трамваї, а іноді навіть підгодовував тістечками.
Алла Іллівна розповідає:
«Пам’ятаю, зібралися зі студентами, всі хотіли допомагати легендарному хірургу. Я стою – маленька, хоч і на підборах, але тоді високі підбори ще не носили. У мене ковпак, жодного волоска не видно, і халат з засуканими рукавами. Він так нашу компанію подивився і каже: “Сьогодні асистувати мені будете ви!” Принесли мені підставку, і я встала до операційного столу.
На тій операції з видалення раку молочної залози я стояла другим асистентом, першим асистентом студентів не ставили. Кров бризнула мені в обличчя, і академік Петровський жартома сказав:
“Ну ось, я охрестив вас в хірурги. Тепер дороги назад немає “. Таке не забувається ».
І коли прийшов час вибирати спеціалізацію, Алла Льовушкіна вже не сумнівалася: єдина зі своєї групи вона вибрала хірургію. Її залишали на роботу в Москві, але дівчина відмовилася і поїхала працювати в далеку Туву разом зі своєю подругою Ольгою Кокорін. Як розповідає сама Алла Іллівна, поїхали туди, тому що дурні були. Вона каже:
«Нам здавалося, чим важче, тим краще. Оля хотіла поїхати на Алтай, а я – на Далекий Схід, підійшли до карти, побачили, що посередині знаходиться Тува, туди і поїхали ».
Тува – це справжня глибинка. Гірські хребти змінюються безкрайнім степом, навколо тільки природа і тварини. Ні автомобілів, ні залізниць, звичайно ж, не було. Ось і їздили дівчата на роботу верхом. Але і досі жінка згадує цей час із теплом, адже в Туві відбулася її перша самостійна операція.
Після ординатури дівчина повернулася працювати в Рязань, в обласну лікарню імені Семашка, одночасно Алла працювала в санітарній авіації. Медики вилітали на найскладніші випадки і рятували хворих в екстрених умовах. Платили мало, але сама Алла Іллівна каже, що це було хорошим досвідом, адже оперували на полі, під дощем, в стайні. А це безцінний досвід.
Жінка згадує:
«Багато літала. Якось пілот довго кружляв, ніяк не сідав. Каже: “Там вовки. Вони ж зжеруть вас, доктор “. А я: “Ну і що? Саджай “. Вовки, по-моєму, дуже приємні тварини. Мені їх завжди шкода – їх вбивають ні за що. Сіли, машина під’їхала прямо до літака, я швиденько перескочила в неї ».
Після 10 років роботи прийшов час набирати новою висоту. Все змінила путівка на курси по проктології, яка обійшла всю область, але так і залишилася без уваги. Аж надто спеціальність вважалася непрестижною. У Рязанській області жодного проктолога, а ось пацієнтів багато. Коли жінка дізналася про путівку, зрозуміла, що треба їхати.
Після чотирьох місяців навчання, в 1961 році, Алла Льовушкіна стала єдиним проктологом в області і почала проводити операції. Вона бралася за, здавалося б, неоперабельні випадки, справлялася з запущеними хворобами, пов’язаними з пухлинами.
Жінці довелося нелегко. Сам поміркуй, як сприймалася маленька і крихка панянка зростанням 152 сантиметри. Ось тільки це ніяк не завадило їй добитися успіхів, адже крихкість компенсувалася гострим поглядом і твердою рукою. Зараз Льовушкіною цінують і поважають всі, молоді лікарі йдуть до неї за порадою, а вчитися у неї – велика честь.
Для молодих хірургів вона – королева хірургії. Адже мало хто може похвалитися 68-річним стажем і 10 тисячами операцій. Зараз лікаря 92, але про вихід на пенсію Алла Іллівна і не думає. Вона веде прийом в поліклініці і досі оперує.
День її розписаний по хвилинах і вона цьому тільки рада. На всі питання про втому і вік відповідає одне:
«Я як скаковий кінь: йду в лікарню, ледве ноги волочу, але, як тільки входжу в операційну, тут же отримую заряд енергії. Під час операції взагалі не втомлююся ».
Такі люди, як Алла Іллівна, заслуговують на повагу і захоплення. Завдяки своїй відданості справі вона рятує життя і допомагає людям . Ми всією редакцією бажаємо жінці довгих років життя, а також сил і натхнення в її нелегкій роботі!
За матеріалами Неймовірно.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини