Про зустріч дружини з Італії

Стою я якось в аеропорту Львова, зустрічаю дружину з Італії…
Літак затримується, за повідомленнями, вже години на три, я тихо звірію… Поруч звіріє ще один чоловік інтелігентного вигляду з кейсом… Підходить він до мене і просить постерегти його кейс пару хвилин поки він в туалет збігає. Я людина по натурі незлобна – погодився, взяв і стою…
Півгодини… годину… півтори… Я вже не озвірілий – оскаженілий… Нарешті, підходжу до чергового сержанта аеропорту і описую ситуацію з кейсом. Він просить мене пройти з ним. Приходимо в службовий пункт, починаємо оформляти кейс, протокол, як годиться, мої паспортні дані… Нарешті дійшли до опису вмісту кейсу… Відкриваємо… Мама моя рідна! Щоб мені добре було! Кейс по самісінький верх набитий великими євро-банкнотами в банківських упаковках! Я мало бороду свою єдиним ковтком не зжер від розуміння того, що я собі не привласнив! Відчуваю себе останнім бовдуром, навіть сили немає на себе лаятися! Дивлюсь, а протокольчик так тихенько зіжмакали люди у формі і сором’язливо так переглядаються між собою і кейсом… Тут їх як зірвало, кинулися вони до нього і давай собі пачки ці пхати в усі кишені, а я стою слину ковтаю… Але сержант зглянувся і каже:
– Чого стоїш, годувальник ти наш! Собі набирай, що ж ми, зовсім вже?
Кинувся я до кейсу, забувши про все на світі, і почав теж набирати собі гроші… набираю, набираю, набираю, набираю… Прокидаюся – вся ковдра в труси заправлена..

Comments

comments