Будинок Галлетів: помешкання, що бачило смерть своїх мешканців, угорських комуністичних лідерів та офіцерів СС (фото)

У Львові показали неймовірну квартиру, у якій останні власники зберегли старовинні меблі, сантехніку, шпалери. Сьогодні квартиру продають, а львів’яни благають владу викупити її для історії.

Вулиця Княжа, що з’єднує Кривоноса і парк Високий замок, виглядає цілком сецесійною, якби не останній, 16-ий номер, який буквально вріс в гору своєю правою частиною. Хоч за мальовничістю він не кардинально відрізняється від сусідніх, але химерні, вільно зінтерпретовані форми путті, що підтримують еркер та кришталкові орнаменти говорять про ар деко.



Характерний для стилю геометричний узор має і брама будинку. Повторений він в конструкції балкону, якою завершується еркер.

Помітний – рельєф жінки з оленем – розташований в центральній частині еркеру. Власне, ар деко ще не позбулось пишноти, декору і доволі класичних, хоча по-своєму переосмислених форм.

Отримати детальнішу інформацію про будинок було не важко, Центр міської історії вже описав цей об’єкт. Автором якого виявився відомий архітектор-модерніст Тадеуш Врублель, проектант таких споруд як теперішній будинок СБУ, палац ім. Гната Хоткевича, Будинок медичної палати. У 1928 році він виконав проект для сім’ї Зиґмунта і Анни Галлетів. Звели кам’яницю до 1930 року під керівництвом інженера Єжи Нехая. Будинок належав Галлетам. Частина будинку здавалась в оренду.

З правого боку будинку запроектований гараж, на яким надбудовано веранду в кришталкових формах. Як це виглядало автентично, можна розгледіти на архівній світлині. Зараз, на жаль, веранда перебудована, і над нею ще добудова. На фото: частина збереженої решітки та забудована тераса.

Я, працюючи над зовсім іншим проектом, знайомлюсь з однією відомою художницею, яка виявляється знайомою власниці однієї з квартир на Княжій 16. Ми йдемо в гості. Навколо будинку рідна огорожа. Подібний орнамент, але в поручнях сходів, від Тадеуша Врубеля, можемо бачити в іншій ар дековій споруді – Медичній палаті на вулиці Конопницької.

Заходимо з тильного боку, через сад, який оточує цей будинок, дорогою до під’їзду – кришталковий вхід на колишню терасу і вузькі східці.

Сходова клітина в досить доброму стані. Знайома розповідає, що син жінки, до якої йдемо, якось врятував конструкцію тамбурних дверей: злодії відкрутили латунні ручки і виставили на продаж. Він їх знайшов, купив і помістив назад.

Заходимо в квартиру і одним кроком долаємо майже сто років: інтер’єри практично не змінені з часу побудови будинку. Пані Клара, власниця квартири, поволі проводить нас всередину. Тут анфіладне планування. Кімнати запроектовані навколо холу-гардеробу. Спочатку ми заходимо на кухню. Справа від дверей – котел, з якого тепло розходилось по батареях на всю квартиру. Конструкція збережена в первинному вигляді.

Зліва бачу оригінальний керамічний умивальник, схожий мені траплявся у віллі Тугендгат.

Пані Клара ставить чай і каже: «Це лише в мене така красива квартира. Інші в цьому будинку не такі багаті. Хоча кожен поверх має п’ятикімнатне помешкання. Ми одразу зрозуміли, коли сюди поселились, що це була квартира власників будинку (Зиґмунта і Анни Галлетів). Згодом, я це дізналась напевно. Років двадцять тому, пораючись на кухні, помітила двох чоловіків, які заглядали мені у вікно. Я вийшла на балкон і покликала їх всередину. Один з них почав розповідати: «Тут жив мій найкращий друг і вся його сім’я. Під час німецької окупації, як і більшість єврейського населення, вони потрапляють до гетто. Сім’я була дуже багата і частину своїх статків заховала, перед тим, як їх забрали. Вже в гетто родина хоче відкупитись і пропонує, що син покаже, де лежать багатства. Мій друг відводить німців до сховку і вони його вбивають. Так само не виживає і родина. Мені вдалось врятуватись. Я вже багато років живу в Лондоні».

Мені потім сусіди пані Клари розповідали, що хлопцю було 19 років і німці його повісили на одному з балконів квартири.

«Чоловік питає – чи можна подивитись квартиру. І ми починаємо йти кімнатами. Ось через цей коридор – ходіть, ось тут зліва – була дитяча кімната, каже чоловік». Ми заходимо туди з пані Кларою.

Бачу збережений паркет і столярку вікон, вона рідна по всій квартирі. Під вікном дерев’яна панель. На вікнах ще старі залізні решітки, у згорнутому вигляді.

Привертає увагу батарея з регулятором температури. «Бачте, – каже пані Клара, – дитяча була з’єднана з ванною кімнатою». Двері до неї одразу навпроти. В них ще стоїть оригінальне скло-паморозь.

У ванній мало що змінилось за сто років. Котел для підігріву води фірми «Гермес» висить у неторканому вигляді.

Сантехніка, умивальник і найголовніше – таке собі джакузі – ванна, до якої треба спускатись по східцях з хромованими поручнями. Ймовірно, це міква, в юдаїзмі водний резервуар для обмивання тіла.

По коридору далі ми йдемо в іншу кімнату. «Мій несподіваний гість розповідав, що тут була спальня. Он ще залишились деякі меблі. Вони спроектовані разом з цією кімнатою і вмонтовані у стіни». Посередині кімнати ліжко, вже сучасне, проте з обох боків його оточують чудові дерев’яні ар декові шафи, конструкція яких переходить в антресолі над ліжком.

Навпроти розташована шахта для батареї, яка одночасно слугує тумбочкою. Конструкції обігріву замасковані під декоративною решіткою-ширмою з латуні. В патернах решітки зображені фазани( звиклий ар дековий мотив). «Це ж у вас справжнє тапетування з тих років!! – вигукую, коли помічаю обшиті стіни. «Так, каже, – пані Клара, – проте воно дотривало частково. Деякі зіпсовані частини ми замінили вже самі. Лише ці, акуратно поміщені, з обрисами мальовничих тропічних лісів – оригінальні. Йдемо далі! Нас ще чекають кабінет та мармурова зала, яка за словами того чоловіка, теж мало змінилась».

«А як вашій сім’ї дісталось це помешкання, – питаю, – ви казали, що проживаєте тут з 1947 року».

«Так, до цього ми жили два роки у Відні. Одразу після війни. Мій батько був у КДБ, капітаном. Хоча він не військовий, а науковець, історик і політичний діяч. Він в Угорщині народився, був комуністом. Коли там перемогла партія Хорті, втік до Радянського Союзу зі своїми товаришами, зокрема Белою Куном( провідник комуністичної партії Угорщини). Вони з мамою в Сибірі познайомились. Їй тоді було 16 років. Вони з батьком згодом переїхали жити до Білорусі, що врятувало батька від смерті в 1937 році. Белу Куна арештували і розстріляли, а мого батька лише тримали в тюрмі до початку війни. Потім його взяли на фронт, в особливий відділ(КДБ), де він був цінним кадром, адже знав німецьку та угорську. Нас відвіз в село під Мінськ там ми і перебували війну. Всі чотири роки ми поняття не мали – живий батько чи ні. Але вони з мамою домовились, якщо війна завершиться, щоб вона їхала в Мінськ на головну пошту і він туди звістку пришле. Так вона і зробила і знайшла там лист від батька, де він пише – «Я у Відні і хочу вас забрати». В кінці 1944-го ми переїхали в Австрію».

Виходимо в хол, який також гардеробна. З одного боку двері в кабінет, з іншого до вітальні.

Кімната, як музей дизайну: тут вже майже нема натяку на класичні пишні форми: строгі та стилі дерев’яні меблі – шафи, тубмочки, панелі, який постягуються по периметру стін. Вимикач, спроектований в Баугаузі.

«Так от, продовжує пані Клара, через два роки все розформовують і батька направляють в Закарпатський військовий округ. Хоча, який з батька військовий, він вчений, займався наукою. Тому батько демобілізувався і пішов на історичний факультет Університету. Ми починаємо шукати квартиру. Один з батькових колег пропонує глянути на помешкання, яке йому дісталось після війни, бо він їде геть з міста. Батько з мамою оглядають квартиру, їм, звісно, дуже подобається. Але власник хотів 16 тисяч рублів. Це 1947 рік. Щойно відбулась грошова реформа, грошей ні в кого нема».

Тим часом ми заходимо в кабінет. Правда, тепер тут спальня пані Клари. Очі розбігаються – не знаю – що перше оглядати: чи оригінальні шпалери, чи обрамлення люстри. Шпалери, каже жінка, миються. Люстра вже замінена, проте ліпнина навколо оригінальна: на ній зображені чаші достатку і космічні тіла. Таке собі поєднання земного і небесного.

«Мама страшно загорілась ідеєю мати цю квартиру, – продовжує пані Клара. – Вирішила продати всі свої шубки, речі, килими з Відня, єдиний килим, який лежить в мармуровій кімнаті, залишився. Гроші треба було дати через два дні. Мама тоді сказала: мені нічого не треба, лише цю квартиру, все продамо». Нашкребли суму і купили квартиру. Попередній власник багато чого забрав, окрім кількох стільців і вмонтованих меблів. А до нього тут квартирувались офіцери СС, які немало знищили добра».

Ми заходимо у вітальню, як каже пані Клара, мармурову залу. Дійсно, всі стіни в кімнаті облицьовані різнорідним кольоровим мармуром. Проте, підійшовши ближче, розумію, що мармур штучний. На підлозі лежить той самий трофейний віденський килим. Стіл теж ар дековий. Прошу господарку забрати скатертину, аби краще побачити конструкцію та інкрустацію з перламутру на основі стола.

Над мармуровими стінами простягається фриз з зображенням жінок, що нагадують єгипетських жриць та путті між кришталкових форм казкових рослин. Орнаментика частково повторюється в контрельєфному обрамленні люстри. Вона тут ще з тих часів. Проте, це імітація стилю історизм, так як підсвічники, які розташовані над так званими камінами. Звісно, поряд ар деко в ті часи продовжувались і раніші напрямки в декорі, все залежало від смаків власника помешкання.

Увагу привертають власне шахти для батарей, розташовані одне навпроти одної, оформлені як каміни. На них ар декові решітки з фігурами чоловіка та жінки.

«Бачите, звідси ще двері ведуть в останню кімнату, яка виходила на терасу, – показує пані Клара. Ця кімната в кінці. Там жінка жила. Її попередній власник пустив туди жити, а мій батько не вигнав. Тому наша квартира залишилась без однієї кімнати і тераси, яку потім забили пластиковою вагонкою». Потім я ще потрапила до тієї квартири. Там збереглось небагато, лише паркет і рельєфна стеля, що на фото нижче.

Пані Клара проводить мене до виходу: «Коли я прощалась з тим паном з Лондона, він згадував, що на партері, де зараз теж квартири, була більярдна і пральня. Дуже дякував, що я його впустила. Казав, що сумує за своїм другом і згадував, що його мати була невимовної вроди. Моя мати теж була красунею і любила це помешкання всім серцем. Ми коли вселились, то мама квартиру до блиску вилизала. Натерла пастою ці чудові паркети. Гості, які до нас приходили, боялись зробити крок в коридор, так все сяяло».

Хочу додати, що такі квартири, як ця, в міжвоєнні десятиліття не були чимось надзвичайним, радше типовими помешканнями, які могли собі дозволити багаті люди. Фризи, штучне мармурове облицювання чи меблі – тиражувались і були в багатьох квартирах того часу. Хоч нам це помешкання може здатись унікальною розкішшю, воно доволі звичайне на свою епоху. Унікальним можна вважати хіба стан його збереження, адже таких квартир в місті майже не залишилось.

Джерело: modernism.lviv-online

Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини