11 березня на територію садиби мільярдера Віктора Пінчука зайшли добровольці Першого мобільного госпіталю ім. Миколи Пирогова. Розмістилися в будинку, який багато років був законсервований – тут ніхто не проживав.
Про це пише Газета.юа
Того ж дня Віктор Пінчук зв’язався з керівником ПДМШ Геннадієм Друзенком і дозволив розмістити у своєму будинку мобільний госпіталь. Добровольці почали звозити сюди лікарняне устаткування та медикаменти, у дворі поставили “швидкі”. Виїжджали до постраждалих унаслідок бойових дій на Київщині, а також на схід.
Після відступу росіян з Київщини, мільярдер почав сумніватися в доцільності перебування мобільного госпіталю у своєму будинку, кажуть волонтери. Попри це ПДМШ досі тут має штаб. Тут щомісяця відбуваються ротації добровольців, співбесіди, тренінги й навчання волонтерів.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала в маєтку Пінчука, щоб поговорити з військовими медиками й дізнатися, які таємниці розкоші приховує садиба одного з найбагатших людей в Україні.
ПО-СУСІДСТВУ З МЕДВЕДЧУКОМ
Будинок Віктора Пінчука розташований під Києвом неподалік від Пуща-Водицького лісництва. За садибою є озеро Редькине, яке також називають Міністерським. Остання назва “приклеїлася” до водойми завдяки урядовому санаторію, який працював неподалік за часів СРСР.
До маєтку олігарха їдемо з пл. Тараса Шевченка. На проспекті в бік виїзду зі столиці, нас зустрічає біла “швидка” Volkswagen з помаранчевими й зеленими смугами на корпусі. Сучасне авто обладнане необхідною апаратурою для надання першої допомоги.
Водій Ігор у футболці кольору хакі – високий статний чоловік із широкими плечима й короткою зачіскою, має дзвінкий командирський голос. Набирає швидкість і мчить до місця дислокації. Чоловік приєднався до Першого добровольчого мобільного госпіталю 2015 року. За освітою він соціальний педагог, мав досвід роботи барменом. Тепер – заступник командира батальйону.
– Однак досі не звик командувати, – зізнається Ігор, коли під’їжджаємо до садиби. Пропонує випити кави на кухні. – Я живу тут постійно. Відповідаю за цілісність і збереження місця.
Віктор Пінчук збудував будинок по-сусідству з Віктором Медведчуком і братами Ігорем і Григорієм Суркісами. Чотири величезних садиби затулені від людських очей кількаметровим парканом з колючим дротом. На вʼїзді облаштоване щось схоже на контрольно-пропускний пункт.
Угіддя мільярдера розташовані праворуч від палацу кума Путіна й також загороджені залізним парканом. Дорога до будинку викладена сірим каменем. Ззовні двоповерховий маєток пофарбований у бежевий колір, на якому яскраво виділяються білі візерунки з ліпнини й колони на балконах в античному стилі.
На вході чоловіки в камуфляжі курять і пʼють гарячу каву – члени ПДМШ приїхали на ротацію. Скляні двері в деревʼяній рамі відчинені. У коридорі, що нагадує хол, доволі прохолодно. У приміщенні темно, на плитці під ногами стоїть взуття волонтерів. Вони ходять по будинку винятково в чистих капцях. Під сходами весь простір заставлений коробками із медикаментами та провізією.
Засновник ПДМШ Геннадій Друзенко швидко допиває каву й похапцем їсть печиво. Чоловік має густу сиву й охайно підстрижену бороду. Одягнув зелену футболку з жовтим логотипом організації та широкі штани піщаного кольору, на пояс причепив рацію і чорний ніж у чохлі.
– Тут є людина, яку англійською називають house keeper. Це Саша, який за ним (будинком. – Gazeta.ua) стежить, – розповідає Друзенко вже на вулиці. – Розуміє, що і як влаштовано. Тут складна інженерна споруда, є своя артезіанська скважина, басейн, що сто років не працює.
Волонтери ПДМШ спершу хотіли розміститись у палаці Віктора Медведчука, однак будинок був на стадії реконструкції і жити в ньому було неможливо.
– Хлопці, які вже зайняли підсобні приміщення Медведчука, запропонували нам сусідній маєток, – згадує Геннадій. – Ми потрапили сюди невеличкою групою, а неподалік уже йшли бої. “Приходи” (прильоти снарядів. Саме в березні на Київщині точилися найзапекліші бої між російськими окупантами й українськими захисниками. – Gazeta.ua) були буквально за забором, метрів 300 на північ. Це була локація, яка дозволяла швидко виїжджати в тому напрямку.
“Приходи” були буквально за забором
Коли волонтери прийшли в маєток, то він був законсервований. Родина Пінчуків не проживала тут близько 20 років. Предмети розкоші, картини, посуд у підвалі припали пилом.
Віктор Пінчук дізнався, що в його будинку розмістили мобільний госпіталь і зателефонував Друзенку особисто.
– Після тривалої розмови я сказав, що ми можемо вийти, але тут уже черга. Бо на вулиці було холодно, а хлопцям треба десь грітися. Морська піхота тут була, загони правого сектору. Він після цього сказав: “Тоді це буде наш з Оленою Леонідівною (Олена Пінчук – дружина мільярдера. – Gazeta.ua) спільний внесок у перемогу”. Начебто про все домовилися, але коли трошки полегшала ситуація (звільнили Київщину від окупантів. – Gazeta.ua), то стосунки зіпсувалися. Нам обіцяли допомогу з броньованими “швидкими”. Але коли вже були оформлені всі документи, в останню мить він вирішує (Пінчук. – Gazeta.ua), що й так багато допомагає Збройним силам. Машини просто не оплатили.
Уже кілька разів ПДМШ намагалися виселити з будинку. На розмову приїжджали охоронці й різні силові структури, стверджує Друзенко.
– Гінців різних присилали – військових, СБУшників, службу охорони. Я не тримаюся за цей маєток. Він мені чужий і не надто зручний для розселення, – продовжує Геннадій. – Якщо він такий дорогий серцю, то знайдіть нам якийсь табір відпочинку, туристичну базу, готельно-ресторанний комплекс. І ми радо виїжджаємо. Пінчук запропонував його на три місяці, максимум на шість. Я був би радий, якби війна за пів року закінчилася.
ДОБРОВОЛЬЦІ
Наприкінці кожного місяця добровольці проходять ротацію. Тоді близько тижня у маєтку Пінчуків живуть до 50 людей. За цей час ПДМШ проводить співбесіди з медиками, влаштовує тренінги й навчання для волонтерів.
Територія садиби має площу близько 10 га. Окрім головного будинку, тут є “ротонда” – так добровольці називають засклену споруду круглої форми за штучними ставками з вимкненими фонтанами. До неї веде арочний міст з кованими ажурними перилами й ліхтарями. Тут живе силовий підрозділ ПДМШ.
Також є літній деревʼяний будинок з лазнею всередині. Одразу видно, що територія занедбана власниками. Деревʼяні сходи й фасад уже почали гнити й трощитися від погоди. Садки заросли високою травою, а замість газону із землі пробиваються колоски жита й бур’ян.
– ПДМШ, як я жартую, зачали ми ще на Майдані (під час Революції гідності. – Gazeta.ua), бо були імпровізовані медичні бригади, які вперше вступили в бій у грудні 2013 року, – веде далі Друзенко. – Тоді моя доля якось перетнулася з медициною. Але ПДМШ під цим брендом – це наслідок Іловайська, коли бойові втрати були неприйнятні. Зрозуміли, що рано повертатися в кабінети. Думали, що на місяць, два чи три затримаємося, але вже сім з половиною років ми на фронті.
Після повномасштабного вторгнення кількість лікарів-добровольців значно зросла.
– Ми різко виросли, тому прихід сюди – це не бажання пожити в палаці, а обʼєктивна потреба мати пункт постійної дислокації, де був би склад, логістичний центр, – пояснює Геннадій. – Існуємо, фактично, завдяки благодійним внескам. Є і при владі зараз люди, які ще ніколи не відмовляли у допомозі. Щодня мені приходять смс – це пожертви на ПДМШ. Від ста гривень до десятків тисяч доларів. Із системних донорів – це Європа, Британія, Канада, Штати. Україна вже трохи виснажилася. Он машини у нас – “британки”, “бельгійки”, “німці” є. З Іспанії їде машина зараз. “Американців” немає.
Геннадій Друзенко сідає на лавку на ґанку деревʼяного будинку, кладе руку на спинку й оглядає територію.
– На пальне в мене в тиждень іде близько 100 тисяч гривень, на ремонт машин близько половини цієї суми. При тому, що іноді лагодять добровольці. У нас серйозні обороти.
За комунальними рахунками Друзенко не стежить. Вони приходять власникам будинку. Від електрики ще не відключили, жартує Геннадій.
Тут пахне смертю
– На території садиби можна було б зробити парк або реабілітаційний центр, – говорить керівник ПДМШ. – Але бачили шестиметровий забор на вході? А потім другий забор. Я казав, у нас є ресурс зараз, зробімо тут реабілітаційний центр. У нас є багато мотивованих лікарів з іменем, блискучі доктори. Дім не жилий. Коли ми сюди прийшли, жінка моя одразу відмовилась залишатися. Сказала, що тут пахне смертю. Справді, це будинок, у якому не мешкали 20 років. Він був холодний.
Зараз маєток Віктора Пінчука знову ожив. Добровольці беруть участь у тренінгах, навчаються та просто спілкуються між собою. Буває, розпалюють вогонь у каміні й довго розмовляють вечорами.
– Одна з перших фраз, яку я почув від Пінчука: “Ви ж там не натворіть біди, як більшовики”. Ми не більшовики, ми воюємо проти більшовиків. Зайдете в будинок і побачите, – каже Геннадій. – Там тільки картини коштують, як мій дім у Міжріччі. Це і є етнос українства. Якщо орки все руйнують і плюндрують по собі, то наші люди все намагаються вберегти. При чому великий контраст – золото, всі ці витребеньки й водночас спальні мішки з матрацами. Кілька тарілок, правда, побили, але деяку сантехніку полагодили. Питання до держави, коли десь немає броні на фронті, а десь стоять такі маєтки пусті десятиліттями.
ТАРІЛКИ ВІД 40 ТИС. ГРН
“У самому будинку почуваюся некомфортно, бо не люблю позолоти й пишних інтерʼєрів, але змушений жити в ньому”, – каже Друзенко. Для себе він обрав кімнату, де раніше проживав охоронець. У цьому приміщенні під стіною стоїть маленьке односпальне ліжко й невелика деревʼяна шафа. Крізь невелике вікно світло ледь просочується всередину. На стіні висить картина – на вигляд некоштовна.
– Тимчасово виконую функції швейцара, тут живе командир ПДМШ, – сміється Друзенко і розводить руками довкола та заходить у сусідню кімнату. – Секретне приміщення – тут монітори, де видно зображення з усіх камер спостереження.
Кухня в будинку має невелику площу. У центрі встановлений острівець із робочою поверхнею із зеленого штучного каменю. Над ним висить масивна скляна витяжка. Окрім газової плити тут є мінігриль з вугіллям під нагрівальним елементом. Кухонний гарнітур виготовлений з дерева, молочного кольору. За склом з квітками у дверцятах видно порцеляновий посуд і дорогу кераміку. На чашках вибита емблема виробника “ЛФЗ” – Імператорський фарфоровий завод, що в Санкт-Петербурзі. Чайний сервіз цього виробника коштує понад 100 тис. грн. Є тут і посуд FABERGÉ. Вартість набору тарілок – від 40 тис. грн.
– Особисто я не відчуваю різниці, коли пʼю з чашки фаберже й зі звичайної, – смакує гарячий напій зі своєї чашки Друзенко.
Побутова техніка ж у будинку стара. Її купували ще на початку 2000-х. Духова шафа Miele зараз коштувала б не менш як 50 тис. грн. Цієї ж марки тут вбудована мікрохвильовка й кавоварка, що вже не працює, адже нею довго не користувалися. Добровольці ПДМШ привезли власну.
Кухня обжита – біля мийки на білому рушнику сушиться посуд після обіду, на столах стоять крупи, пакунки із солодощами й сухими сніданками. У холодильнику для вина зберігають харчі й готові обіди.
В обідній залі сидять добровольці за довгим столом кольору слонової кістки. Прийшли на співбесіду і щось жваво записують у блокноти. Килими накрили плівкою, щоб не зіпсувати. З їдальні можна пройти до центральної зали з високою стелею. На сонці виблискує величезна кришталева люстра. Стеля тут прикрашена плиткою з візерунками й ліпниною. На балконі, що йде від сходів та обрамлює кімнату, висять три прапори – синьо-жовтий, червоно-чорний і зелений з емблемою ПДМШ.
У стіну вбудований камін, облицьований чорним мармуром. Над ним висить плазмовий старий телевізор, а з обох боків стоять бронзові статуї жінок з оголеними грудьми. Біля високих білих колон стоять медичні каталки, на кріслі сидить доброволець, а біля нього на підлозі розгорнутий спальний мішок. На стінах у позолочених рамках висять картини.
– Тут проводяться тренінги, живуть люди, – розповідає Друзенко і підводить до старої картини. – Ідіть, подивимося рік написання. 1796-й! Це все оригінали. За частину картин можна купити не один мобільний шпиталь.
Проходимо в білі скляні двері, за якими простора зала з басейном. Стелю розмалювали у вигляді неба. За панорамними вікнами, розташованими напівколом, видно територію садиби й альтанку. Звідси можна вийти на вулицю. На другий поверх з цієї кімнати можна піднятися на ліфті. Басейн облицьований блакитною плиткою, а на дні стоять гори коробок – тут зробили великий склад провізії.
– Басейн, який багато років не бачив води, – каже Друзенко. – Нарешті йому знайшли чудове застосування. Тепер тут склад медикаментів, які надходять сюди з усього світу.
Під стіною стоять кілька спортивних тренажерів, але головна спортзала розташована окремо. У самому кутку привертають увагу білі двері. Вони ведуть у маленьку кімнатку без вікон. Це – власна перукарня Пінчуків. Усередині висить дзеркало на пів стіни, а поряд крісло з круглою сушаркою для волосся.
САУНА Й ЕЛІТНІ ВБИРАЛЬНІ
Найбільше дивують вбиральні. Їх тут близько 10. Стіни в туалеті оббиті дорогою тканиною з квітковим візерунком і люрексом. Сантехніка прикрашена позолотою, світло вмикається автоматично.
Темними коридорами проходимо в зону саун. Тут у ніші вбудували бар з рукомийником і шафою. Під вікном стоїть дубовий стіл, дивани оббиті багряним оксамитом. Стіни оздоблені дорогими породами дерева. У кімнаті тхне старими килимами й пилом. Простір заповнює гул мотора, мов від генератора.
– Це данський уряд нам подарував госпіталь на пʼять мільйонів євро. Це плазма, кров, яка потрібна пораненим. Вона має бути підключена, щоб охолоджувалась.
Спершу заходимо в душову кімнату, від неї двері розходяться у два боки – сауну й хамам. Добровольці користуються тільки душовими кабінами, на поличках стоять шампуні й гелі.
– Є знайомі, які займалися постачанням сантехніки. Кажуть, що це одна з найдорожчих на ринку, – зазначає Друзенко. – Я не знаю, як кришталь цей витримав дні, коли тут бухкало.
На оксамитовому дивані під час цієї ротації розмістилися двоє медиків. Під ногами стоять великі чорні сумки з речами.
Сьогодні тут спав лікар-доброволець 35-річний Євген Федін. Чоловік у травні був на сході України та провів кілька десятків серйозних операцій. Більшість людей доставляли з бойовими травмами. Євгену не раз доводилося рятувати людські життя.
– Знову у липні поїду, уже вдруге, – каже Євген. Чоловік з привітним обличчям у зеленій футболці ПДМШ дещо збентежений надмірною увагою та соромиться камер. – Тут не надто подобається, не люблю, коли багато місця пустує. Для однієї сімʼї тут місця забагато. І стиль не мій, позолота ця, не жив би тут. Але територія гарна, з фонтанчиками, ставочками.
Федін практикує вже понад вісім років. Податися у військові медики вирішив після початку повномасштабного вторгнення Росії. Лікарів бракує, багато спеціалістів виїхали з небезпечних територій, тому вступив до ПДМШ. Працює в Києві хірургом, на ротацію їздить, як у відрядження. На сході працює на стоп-пункті – стабілізаційний пункт, де надають першу медичну допомогу.
– Був хлопець військовий, який увечері поступив до нас з важкою мінно-вибуховою травмою, – згадує роботу на сході Євген. – Наступного дня у нього був день народження. Це вже бригада евакуації нам сказала. Він справді вдруге народився. Наша бригада поздоровила його, заспівали пісню, навіть маленький тортик подарували. Не знаю, де його взяли, але наша бригада евакуації дійсно іноді творила дива.
– Тут ми спимо, колега мій також, з іншого боку дивану, – показує на оксамитовий куточок Федін. – Розмістився тут поряд з душем, так комфортно. Речі в рюкзаках лежать. Дивани мʼякі, телевізор не включаємо. Я сплю в спальнику, він побував на сході й знову зі мною їде на схід. Речі перемо у пральній машині.
КОШТОВНИЙ КОСТЮМ
Повертаємося до коридору, звідки можна потрапити в більярдну. Стіни оздоблені таким же деревом, як і в зоні саун. У центрі кімнати стоїть більярдний стіл, над ним яскраво світять зелені лампи. На стільцях під стінами лежать скручені хутряні й персидські килими, які вже припали пилом.
Звідси одразу можна пройти в кінозал з білим екраном і проєктором. На стіні праворуч прикрашає кімнату портрет немолодого Ярослава Мудрого. Рамка картини найбільше привертає увагу. Вона напрочуд масивна, у порівнянні з іншими. У кутках зображені плоди граната і розрізі, периметр оздобили листям і квітами в позолоті.
Сходами з дорого каменю піднімаємося на другий поверх. Перила виготовлені з дорого товстого скла з графічним різьбленням. У коридорі теплим кольором світить люстра з десятками кришталевих скелець, що тріпочуть від протягів. З балкона другого поверху відкривається краєвид на головну залу.
На другому поверсі розташовані спальні. У всіх кімнатах бракує світла, вікна затулили рили цупкими тюлями й шторами. Стіни в усіх приміщеннях кремового кольору – швидко набридають. Привертають увагу великі мʼякі ліжка у спальнях, над якими висять балдахіни в позолоті, прикрашені кришталем. Кожна кімната має окремий санвузол, мийки, стіни й підлога яких оздоблені мармуром і дорогою тканиною.
Коридори пусті, з картинами на стінах. У кутках де-не-де стоять маленькі декоративні столи – також з дорого каменю. Люстри у вигляді квіток переносять у далекі 2000-ті. Дивує те, що будинок мав бути “розумним”. Власники встановили датчики автоматичного вмикання світла, система вентиляції та кондиціонування підлаштовуються під температуру всередині. Однак зараз всі прилади вимкнені.
У будинку є кілька шаф, які схожі на мінігардеробні, а також повноцінні кімнати для зберігання речей. В одній з них залишився чоловічий костюм Brioni. (Вартість костюма цього бренду близько €3000 – 111 тис. грн. – Gazeta.ua).
Тут всім в напряг, молодь тут не хоче жити
– Якийсь пенсіонер перебивається з кефіру на хліб, а хтось тримає такі розкоші про запас, – коментує статки Пінчука командир та відкриває двері до однієї з кімнат. У ній пахне чоловічими парфумами й освіжувачем. Тут живуть кілька добровольців. – Тут всім в напряг, молодь тут не хоче жити. Нам було комфортніше у спортзалі десь, без розкошів, якщо відчуваєш гарне ставлення. Ми часто бачимо, як працює карма. Я, по-людськи, справді, йому сильно співчуваю (Віктору Пінчуку. – Gazeta.ua). Йому цього не зрозуміти, коли людина з тисячею доларів в кишені може співчувати мільярдеру. Але ж це все – компенсатор внутрішньої порожнечі.
Добровольці ПДМШ навіть жартують, що вступають у бригаду, щоб хоч тиждень пожити, як олігархи. Але насправді це нікому з них непотрібно і не приносить задоволення, зізнається Геннадій Друзенко.
АКУРАТНІ УКРАЇНЦІ
З кухні виходить дівчина. Розмовляє з кимось через рацію, у руці тримає чашку з кавою. Спокійно попити напій не встигає, бо багато роботи, зізнається 22-річна Даша Ріпна.
– Я потрапила в ПДМШ після повномасштабного наступу Росії. До складу бригади входить близька мені людина, – розповідає дівчина. – Спершу направляли сюди гуманітарну допомогу, потім моє життя тут почалося з фасування коробок, перепису ліків. Пізніше потрібна була допомога з оформленням документації, тому зараз я оформлюю та набираю добровольців.
Даша сідає на мʼяке бежеве крісло з рослинним орнаментом у тон. Дівчина одягнена в камуфляжні штани, що обтинають стегна, футболку заправила в ремінь. У будинку ходить без макіяжу, коли говорить про волонтерську роботу – очі починають світитися.
– Мені комфортно в чоловічій компанії. Той факт, що ти жінка, ніяк не впливає на співпрацю. Я сама з Дніпра, місто Новомосковськ. Частина рідних залишились там, а частина в Маріуполі. Я не могла виїхати, коли мої близькі всі там, у самому пеклі.
Щоб стати добровольцем ПДМШ, на сайті потрібно заповнити анкету. Потім людину запрошують на співбесіду, після чого відправляють на навчання і тренінги.
– У нас була одна доброволець, сама з Канади. Забрала собі собачку десь під Луганськом. Зараз забрала з собою. Тварин на сході також доводилося рятувати, якось котику лапку оперували, бо була зламана.
До чужого майна в будинку намагаються ставитися обережно. На волонтерських засадах працює прибиральниця. Однак добровольці намагаються підтримувати чистоту.
– У нас тут ніхто не розташовується, як у своїх хоромах. Навіть плівкою все застелили, щоб сильно не засмічувати. Ми ж не в себе дома, і не потрібно бути орками, які зас*рають усе, що бачать. Тут багато площі, усіх можемо розмістити. Кухня замаленька, то доводиться тіснитись під час сніданків. У цій залі проводимо тренінги з тактичної медицини. Попри пишність, золото, що трошки зайве, як на мене, але дуже зручно. Взяла з собою фотографію, на якій я, мама та песик, щоб створити атмосферу дому. Але не речі створюють місце, а люди. Немає праски, от її бракує.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини