Нехай нас Бог боронить від такого, але потрапила одна старенька до Будинку перестарілих. Діти здали туди бабцю на старості років…
Якось приїхала провідати її подруга, теж вже не дуже молоденька. Розпитує її, як тут, чи сподобалося їй…
А старенька вся в захопленні…
– Дуже мені тут подобається. Вдома на мене вже навіть уваги ніхто не звертав. Хіба що, коли захворіла, то чаю до ліжка інколи принесуть чи яке лікарство. А так… Внуки цілими днями у вуха си музику позапихають – не докличешся. Син з невісткою на роботі, вечором приходять… Він газету в руки – і запхав писок у свій телєвізор. А вона – у свій телєвізор… А тууут!.. Тут така атмосфера всезагальної поваги і навіть пошани. От, наприклад, є в нас колишній музикант, йому дев’яносто років, він вже п’ятнадцять літ як не виступає, але всі його тут кличуть «Маестро»… Колишній лікар у нас є, йому вже дев’яносто три роки, вже більше двадцяти років як не практикує. Але його теж називають тільки «Доктор». І зі мною таке ж саме. Я вже років сорок, як з чоловіками не спала, а вчора після ланчу про себе чую: «А-ааа, ось вона – ота-во стара блядь! За два тижні вже ту-во всіх за..бала!»…
Оповів: Любомир Коваль
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини