“Нинішній президент стояв на плечах умовного Маслякова” – Святослав Вакарчук

Вплив культури на суспільство – тема в наших умовах дуже актуальна.

Про це каже письменник Сергій Жадан. Під час Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz взяв участь у розмові “Культура та література як чинники розбудови громадянського суспільства в часи війни та кризи” разом із музикантом Святославом Вакарчуком, – пише Газета.юа.



Жадан веде трансляцію зі студії “Суспільного: Буковини”. Вакарчук виходить в ефір із дому.

– Формування політичної нації ґрунтується передусім на гуманітарній сфері, – продовжує Жадан. – У нас на половині купюр не полководці й генерали, а поети. Шевченко, Франко й Леся Українка зробили для формування нас більше, ніж наші очільники. Ти відчуваєш, що щось змінилося в цьому плані? Наскільки ця сфера впливає на суспільство?

– Україна починалася як етнічна нація і поступово переходила до культурної. Політичну почала будувати тільки зовсім недавно – з 2014-го, – говорить Вакарчук. – Сотні років існуємо як етнос зі своїм побутом, мовою, традиціями, звичаями. З появою Котляревського й Шевченка ми почали творити культурну націю при різних імперіях, потрохи збільшуючи оберти. А згодом політичну. Набагато більше встигли створити в культурному сенсі до 1991-го, а тим більше до 2020 року, ніж у політичному.

Перефразовуючи фразу Ньютона, Сергій Жадан стоїть на плечах Василя Стуса, Василя Симоненка і Ліни Костенко. Вони – на плечах у поетів Розстріляного відродження. Ті – на плечах Лесі України, Франка і Шевченка. Тобто була тяглість, яка починалася з тих основоположників. Зберігалася незалежно від того, що відбувалося в країні – Голодомор, репресії, війни. Ми можемо простежити весь ланцюжок, вибачте за пафос, від Котляревського до Жадана.

А тепер якщо говоримо про політиків. Давай уявимо, на чиїх плечах стояв Леонід Кравчук? Щербицького. А Леонід Кучма? Червоних директорів, які були до нього. А Порошенко чи Ющенко? Їх же недарма називають “дітьми Кучми”. Наш нинішній президент стояв на плечах умовного Маслякова.

Нам потрібно дочекатися свого Тараса Шевченка в політиці

Українська культура, на противагу всім проблемам протягом останніх 200-300 років нашої складної історії, від Котляревського чи навіть Сковороди збереглася, примножилася і має певні традиції. Їх немає в політиці. У нас був короткий період незалежності, але традиції Скоропадського, Петлюри, Винниченка чи Грушевського не збереглися як тяглість.

Наша задача – зціпити зуби й будувати політичну націю кожному на своєму місці. Будемо ще не одне покоління йти до того. З помилками, набитими ліктями, збитими колінами. Це процес, який ми повинні пройти. І завдання нашого покоління – донести це до наших дітей і зберегти, щоб воно не розбилося по дорозі, як це вже не раз бувало.

Якщо узагальнити – нам потрібно дочекатися свого Тараса Шевченка в політиці. Та знайти беззаперечний катехізис для всіх політиків, який би ніхто ніколи не порушував.

– Відсутність політичного нашого Шевченка призводить до певної деформації, коли фактично цю лакуну заповнює культурна сфера. У нас до письменників ставляться як до месій. На поетів роблять ставку, щоб вони виконували функції політиків. Це нормально?

– Це об’єктивно. Ми зараз навіть собі не уявляємо, наскільки це цінно. І як багато етносів не можуть у центрі столиці поставити пам’ятник основоположнику своєї культури. Вони хочуть, але не знають, як знайти, хто він. Нам певною мірою пощастило. Попри всі зусилля імперії знівелювати українськість, вона збереглася.

Мусимо жити в подвійній реальності – творчій і громадянській

Якщо люди не довіряють політикам, то починають шукати тих, кому довіряють. Зрозуміло, є армія та церква. Але також є поети в широкому сенсі – письменники, музиканти, художники, актори. Богдану Ступці довіряли тому, що був геніальним актором, який уособлював українськість. І цього достатньо, щоб люди сприймали як символ. Це не погано чи добре. Це так, як є. І з цим треба жити.

Хоча це певний тягар. Щоразу, коли пишеш, ти думаєш – підсвідомо точно – а як це вплине? Чи не скажу чогось, що розхолодить українське суспільство, створить певну дихотомію? Чи не зроблю гірше? Це для митця проблема, бо має бути абсолютно вільний. Скотт Фіцджеральд міг не думати, а чи не внесуть розбрат в американське суспільство його тексти. Ми не маємо такої розкоші. Мусимо жити в подвійній реальності – творчій і громадянській.

– Але погодься, що в цьому є певна небезпека для самого мистецтва, коли митець може бути заручником суспільної думки. А з іншого боку, така ситуація іноді позбавляє відповідальності саме суспільство. От є Ліна Костенко, Ада Роговцева – люди, яким не можна не довіряти. Вони – наші поводирі фактично. І в цьому є присмак інфантилізму. Коли суспільство не бере на себе відповідальність і перекладає її на поводирів.

– Люди вірять, що є хтось, хто за руку візьме й виведе на цю Говерлу українську. Насправді ми всі разом ідемо великою 40-мільйонною командою підкорювати цю вершину. У нас нема когось, хто знає, як туди йти. Є просто хтось, хто йде швидше. Але успіх руху завжди оцінюється по найповільнішому. Свої 40 років пустелі весь народ має пройти, і в якомусь сенсі не Мойсей є причиною успіху. Як на мене, це не алгоритм, а швидше німий докір. Мотивація до дії, а не інструкція. “От є Мойсей, а я тут стою й нічого не роблю. Давайте і я піду”.

Для мене є дві основоположні цінності. Свобода вибору й цінність державності. Маємо шанс на сильну державу. Усе, що руйнує її підмурки або зменшує її потенцію, має бути відкладено. Існувати між цими двома цінностями і старатися збалансувати – це і є місія всіх свідомих представників громадянського суспільства, і творчих людей передусім.

Усі успішні українські політики мають один видатний талант – роз’єднувати людей

Також що об’єднує всі успішні держави у світі? Це наявність сильних інституцій. Щойно їх нема або слабкі – все розвалюється. Хоч роби вибори кожен рік, хоч у тебе будуть постійно мінятися уряди – це не врятує державу від стагнації і постійних приходів на Майдани. Ефективною є побудова інституцій, які би працювали для всіх – від домогосподарки до президента. Але українські політики не зацікавлені в цьому. А суспільство не відчуває, що це є основоположною істиною, над якою треба працювати.

Усі успішні українські політики мають один видатний талант – роз’єднувати людей. Не тому, що такі погані, а тому що вміння об’єднувати – не затребуване. Важливе у музиці, кіно, літературі, спорті. У політиці така людина опиняється на маргінесі. Саме тому, можливо, діячі культури в якомусь сенсі підсвідомо виконують роль ідеальних політиків. Вони не при владі, але мають привілей об’єднувати людей.

– Митці проговорюють ті речі, які багато громадян хочуть чути. Мистецьке середовище виробляє якусь візію, вектор розвитку. Культура сьогодні – мабуть, єдиний майданчик, який може об’єднувати. У цьому контексті питання: як суспільство має користуватися своєю культурою та її можливостями?

– Нам страшенно не вистачає свого мейнстріму. Маємо зробити так, щоб масова культура, навіть посередні, але щирі спроби створити певні культурні продукти – максимально мотивувалися.

В останні роки починає виростати перше мейнстрімове покоління національного кіномистецтва. Ще не таке масове, як Нолан чи “Гра престолів”, але з’являється. Так само, як у 1990-х з’явилася масова українська музика й літературні твори.

Це те, чим нам усім потрібно займатися. Нам треба не моралізувати й вертіти носом від того, що не вважається мистецтвом найкращого зразка. А подавати руку тим, у кого не все виходить, але які хочуть зіп’ятися на ноги.

Нобелівські лауреати з літератури з’являються у країні, де є сотні й тисяч зразків посередніх

Ніколи не з’явиться високої культури у країні, яка не має масової. Того ж вокзального чтива, але власного. Нобелівські лауреати з літератури з’являються у країні, де є сотні й тисяч зразків посередніх. Не може раптом з нічого з’явитися щось велике. Тому що йому потрібно на чомусь стояти.

Важливо, щоб мейнстрім був українським. Не тільки в питанні мови, а й у ДНК українськості. Відчутті того, що ти кров і сіль цієї землі. Для мене приклад цього – фільм “Мої думки тихі”. Режисер Антоніо Лукіч відчув Закарпаття шкірою. І подав це у цікавому, трохи авангардному, але й мейнстрімовому стилі.

Не можна сидіти в маленькій затишній естетській кав’ярні, розмовляючи про Бруно Шульца і Кафку, а потім вийти на вулицю й дивуватися, чому люди тебе не розуміють. До них потрібно йти, розмовляти з ними. Хтось стає “Океаном Ельзи”, а хтось – Жаданом. Хтось робить ГогольFest, знімає “Мої думки тихі”, створює новий український хіп-хоп, як Alyona Alyona. Це можуть бути різні напрями.

Якщо політики не можуть об’єднатися – а я поки що не вірю в це – то нехай люди мистецтва це роблять.

– Нашому мистецтву часто бракує вітальності, відчуття простору, каркасу України. Культура не має бути гетто. Це весь наш простір – від Закарпаття до Станиці Луганської. Мистецтво може показати суспільству приклад того, як можна один одного підтримувати, об’єднуватися, переступати через его та власні амбіції для того, щоб рухати далі спільну справу.

Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини