Жіночка із повною пазухою національної гідності і срачинкою формату ХХХ так енергійно впечаталася у передні двері маршрутки, що із задніх випав, мабуть, крайній пасажир.
– Шофер, посвідчення! – рявкнула трубним голосом і впевнено і потужно, як криголам, попхалася в салон, шукати жертву. Обличчя пашіло, краплини поту падали на національну гідність, національна гідність аж вирувала, очі недобре світилися. Вирахувавши на ближньому кріселку молодого чоловіка, що сидів боячись притулити спину до крісла, аби не зімнути сорочку, Фурія різко загальмувала, вмить якось здулася вся, очі заволокло пеленою, і жалібно (то їй так здавалося) заквилила, як Ярослава на валу:
– Йой, синцю, дай си сяду, бо така’м слаба!!! Таке маю нині давлення, так ми голову тисне, певно буду вмирала, – і картинно завернула очима, паралельно напираючи всією спітнілою масою на чисту сорочку менеджера. Той, бідака, перестрашено зірвався на рівні ноги і, як міг швидко, просочився повз “жіночку”. Фурія гепнулася зі всього маху на крісло, а вірніше – на півтора, розмазавши по вікні молоденьке худеньке дівча. Маршрутка загрозливо нахилилася на один бік.
Стоїмо. Кінцева. Графік… Спеееека!!! Чекаємо.
– Синцю, закрий то вікно, бо так тєгне, зара ми продує плечі, буду мала пневмонію. А я вже маю давлення, так ми голову тисне, певно буду вмирала, – протягнула Фурія і знову завернула очі.
Майже лігши на монументальні стегна “жіночки”, Менеджер спробував дотягнутися до вікна. Але не зміг. Фурія сердито шарпнулася і з розмахом затраснула вікно. Дихати стало зовсім нічим.
– Шофер, то ми вже їдем чи ні?! Чи я на фіру сіла, а не в маршрутку?!!! – рявкнула та, шо зібралася вмирати, так голосно, що шофер від несподіванки вихлюпнув залишки кави собі на сорочку. – Шо, не видите – люди спішат! Кілько можна стояти?!!!
– Жіночко, а Ви за проїзд коли платити будете? – відстрілявся шофер.
– Я учасник бойових дій! – рикнула жертва давлення і потенційної пневмонії.
– Яких бойових дій, яких бойових дій?!!! Шо ви мені туво розказувати будете! Показуйте посвідчення!
– Як я тобі то посвідчення передам, як маршрутка така повна, шо люди руки відорвати від тіла не можут?! Їдь вже!
– Доки не покажете посвідчення, не поїду! Таких учасників сотні, а я як маю виручку зібрати!
– Тобі держава за нас платит!
– Яка держава?! Хто за вас платит?!
– То йди до Садового в кабінет і там писок відкривай, а не на пасажирів з самого рання! Хам! Я як зара номер маршрутки запишу,твому начальнику подзвоню, а як тре, то сама до Садового піду! Понабирали хамів, курча мать! Думаєш, як руль тримаєш, тобі всьо можна?! Їдь, я сказала, бо як зара встану, як підійду, то я ти покажу, як з пасажирами говорити треба!
Шофер кинув погляд у дзеркало заднього виду, викинув у вікно недопалок, тяжко зітхнув і рушив. Фурія витягла з пазухи стареньку Нокію.
– Галька?! Ти шо робиш? Бо я вже той-во, до тебе їду. Пляцок є? З румбамбаром? З вишнями? А, з малиною, – розчаровано закінчила фразу. – Я з малиною не дуже люблю, там кісточки на зубах скрегочут і між зубами застрєгают. Але най вже буде, як є. Мала поступила? Ше не знаєш? Дані пропали? Йой, та понавидумували ті якісь француваті тести! Я за свою конверт ше в марцу занесла і спала спокійно! Чекай, Галька, ми десь не там їдем! Шофер, а Ви шо на Батальну не їдете?! Як то не їдете? Мені на Батальну треба! Як то не та маршрутка? Як 46?! Мені 47А треба! Станьте, чуєте?! На якій зупинці, вже станьте, я шо буду сі вертала потім?! Я маю давлення! Я інвалід!!! Вже станьте, бо зара я встану!
Маршрутка пригальмувала. Колишучи тілом, як зле застиглим холодцем, розпашіла і спітніла “жіночка” потиснулася до виходу. Вийшла. Маршрутка знову стала рівно. Менеджер відкрив вікно. Люди загомоніли. І тільки шофер нервово запалив цигарку.
Робочий день почався…”
Оповіла Оксана Лода
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини