Старший інженер-механік реакторного цеху №1 на Чорнобильській АЕС Олексій Ананенко, про якого весь світ дізнався торік із серіалу HBO “Чорнобиль”, живе у скромній квартирі на Троєщині в Києві.
Останнім часом він плутає слова й багато забуває, але не Чорнобиль його наздогнав, а аварія. Автомобіль збив героя три роки тому прямо на пішохідному переході. Тоді лікарі не давали навіть надії його дружині Валентині на те, що чоловік зможе жити. Понад місяць у комі не минуло безслідно.
Зараз Ананенко дивується, що згадали про нього тільки після виходу культового серіалу про Чорнобильську трагедію, передає OBOZREVATEL.
Три смертники
Торік після прем’єри серіалу “Чорнобиль” президент Володимир Зеленський навіть вручив Ананенку Героя України. Хоча зробити це варто було давним-давно.
Справжній герой, який просто за службовим обов’язком, тому що “працював на станції, отримував зарплату й добре знав той басейн”, разом із двома колегами – Борисом Барановим і Валерієм Беспаловим – спустився під розплавлений реактор, пройшов десятки метрів у радіаційній воді, відчинив дві засувки та врятував країну й пів Європи від ще більшого зараження.
Тоді розплавлена лава в зруйнованому реакторі пропалювала бетонний фундамент і рухалася в заповнений водою підреакторний басейн. Якби вона дісталася туди, трапився б вибух, що зніс би всю ЧАЕС, Україна й Білорусь перетворилися б на безлюдну пустелю, а Європу забруднила б радіація на довгі й довгі роки.
Про це в американському серіалі говорить член комісії з ліквідації аварії Валерій Легасов на зустрічі з Михайлом Горбачовим. “Ми просимо у вас дозволу вбити трьох людей”, – говорить Легасов і отримує згоду.
Олексій Ананенко, старший інженер-механік реакторного цеху №1, серіал “Чорнобиль” подивився весь. “Усе чекав, коли мене покажуть. Мені сказали, що я там повинен бути. І бачу: встає бородатий із вусами “Олексій Ананенко”. Навіть розсміявся. Я коли почав працювати на ЧАЕС після московського вишу, то всі вуса зголив. Тому що знав, що туди може потрапити пил з частинками радіації. Та й ріст у нього був не такий, як у мене”, – сміється він.
“Ну, подивився я фільм і сказав, що американці – молодці. Вони зняли його так, як бачили, а ми все це бачили по-своєму”, – говорить “дайвер”.
“Дивлюся, а реактор валяється”
Олексій Ананенко згадує ранок відразу після аварії. За його словами, він був звичайним. 26-річний Олексій вийшов раніше, щоб встигнути десь поїсти перед роботою. “Єдине, що мене тоді здивувало, що асфальт поливали піною. Я тоді подумав, що трапилося щось серйозне. Поїв, сів у робочий автобус і поїхав на станцію. Коли ми до неї під’їжджали, дивлюся, а реактор валяється… Відразу повернувся спиною, тому що зрозумів, що зараз йде найсильніша радіактивна доза”.
Тоді мало хто пояснював небезпеку того, що трапилося. “Ми тільки бачили, як люди вмирали, їх відразу забирали в машини й відправляли в Москву в лікарню. Там у медиків уже був досвід лікування променевої хвороби, тому що туди ж привозили і тих, хто займався випробуваннями ядерної бомби”, – розповідає Ананенко.
Йому, молодому інженеру тоді вперше пояснили, як насправді виглядає людина, яка отримала смертельну дозу радіації. “Говорили, що там їх кладуть в окремі бокси, одягають у все біле й жодних дружин не підпускають. Тому що будь-який пчих для них може бути смертельним. Бо радіація вбила весь імунітет”, – згадує він.
Тканинний респіратор і біла шапочка
У серіалі “Чорнобиль” американці показали, у які захисні костюми були вдягнені три “добровольці”, що погодилися спуститися в радіаційну воду. Вони мали також балони з киснем і навіть скляні маски.
Насправді Ананенко досі зберігає ту маску, в якій вони спускалися в радіаційне пекло. Це звичайна тканинна маска, якими ми зараз захищаємося від коронавірусу!
“Костюми були набагато простіші, ніж у кіно. Ми не мали навіть дозиметрів на великі дози. Тільки коли нам потрібно було втрьох спускатися туди, я попросив і нам дали. Один я прикріпив на грудях, щоб вимірювати повітря, а інший – на нозі, нижче від коліна, щоб міряти воду. А маски були звичайні тканинні, на голову одягнув білу шапочку, щоб нічого зверху не капнуло. Взяли ліхтарі, так і пішли”, – каже чорнобилець.
У темряві в променях ліхтарів вони дісталися коридором до басейну-барботера. У деяких місцях, де доза радіації зашкалювала, їм доводилося пересуватися перебіжками. Знайшли заслінки, які вціліли під час аварії, відчинили й спустили воду.
Ніхто тоді не міг спрогнозувати, яку дозу радіації можуть отримати “дайвери”. А коли вийшли звідти, то знадобилося відразу піти на санпропускник, помитися, а потім підійти до реєстратора норми радіації, прикласти руки й перевірити, чи не залишилося на тобі радіації.
“Помилися, підійшли, поклали руки, а він дзвенить. Знову пішли митися, знову дзвенить. І довелося митися кілька разів. Але коли я вийшов, то нічого не відчував, жодних симптомів не було”, – говорить Ананенко.
Це вже через три роки “дайвер” не зможе пройти щорічну медкомісію – проблеми виявилися в серці.
“Дятлов брав мене на роботу”
Після аварії Прип’ять вимерла. Всі поїхали, у будинку, де в однокімнатній квартирі мешкав Олексій, залишилися тільки ті, хто працював ще на станції. “Ліфт відключили. Я запропонував хлопцям оселитися в одній квартирі, так веселіше, та й на роботу будемо разом їздити. Нас жило на восьмому поверсі людей 10-15”, – розповів Ананенко.
Але за кілька днів їх всіх поселили в піонерський табір “Казка” (зараз він згорів через пожежу в Чорнобилі). “Там нас годували, вранці давали якісь таблетки. А потім ми сідали в автобус і їхали на станцію. Недоїжджаючи до неї всіх висаджували, ми перебігали в інший автобус, який довозив вже на саму станцію, а потім відразу їхав. Більше цей автобус нікуди не відправляли, бо він був під радіацією”, – згадує “дайвер”.
Пам’ятає Олексій і заступника головного інженера з експлуатації Чорнобильської АЕС Анатолія Дятлова. У фільмі це жорстка й така, що не визнає чужої думки, людина. Саме з його ініціативи в ніч аварії на АЕС ставили експеримент, який і призвів до трагедії.
“Він брав мене на роботу. Так, був жорсткий, але справедливий. Ми з ним іноді зустрічалися, розмовляли по роботі, та я не знав його добре”, – говорить Ананенко.
Вибрав Прип’ять і полюбив річку
У Прип’ять Олексій Ананенко приїхав у 1983 році. Сам він родом із Комі, майже Крайня Північ Росії. Раніше це був край таборів, де відбували покарання не тільки злочинці, а й репресовані, політичні.
Його батько – білорус, був репресований на Далекому Сході, де служив у охороні. Після відбування терміну залишився на поселенні, працював у колгоспі, а потім його і очолив. Мама за національністю комі, молодша за тата років на 20.
Через деякий час після народження Олексія родина переїхала в Тамбовську область. Там хлопець закінчив школу й вирушив підкорювати Москву.
“Я вперше кудись їхав потягом. Грошей було мало, я побачив, що на верхній полиці можна лягти й не платити за білизну. Так і зробив, ліг, але заснути від холоду не зміг. А в Москві став шукати потрібний мені інститут. Оселився в гуртожитку, вступив. Навчання давалося дуже важко, але я тягнувся. І закінчив із відзнакою. Тоді діяла система розподілу на роботу після ВНЗ, а оскільки в мене червоний диплом, я міг вибирати. І вибрав Прип’ять. Тому що чув, що через рік тут можна отримати квартиру. А головне – тут була величезна ріка, в якій можна було плавати”, – згадав раптом він.
Після роботи влітку Олексій вирушав на річку Прип’ять і довго плавав там.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини