Мітки: діти

Ерік Берн: Бути красивою — це питання не анатомії, а батьківського дозволу

Алевтина

Ерік Берн — автор знаменитої концепції сценарного програмування і теорії ігор. В їх основі лежить транзакційний аналіз, який зараз вивчають у всьому світі.

Берн упевнений, що життя кожної людини програмується до п’ятирічного віку і всі ми живемо за цим сценарієм.

Пропонуємо добірку цитат цього видатного психолога про те, як програмується наш мозок.

1. Сценарій — це поступово розгорнений життєвий план, який формується ще в ранньому дитинстві в основному під впливом батьків. Цей психологічний імпульс з великою силою штовхає людину вперед, назустріч її долі і дуже часто незалежно від її опору або вільного вибору.

2. У перші два роки поведінка і думки дитини програмуються в основному матір’ю. Ця програма і формує початковий каркас її сценарію, «первинний протокол» щодо того, ким їй бути, тобто, бути її «молотом» чи «ковадлом».

3. Коли дитині виповнюється шість років, її життєвий план вже готовий. Це добре знали священики і вчителі середньовіччя, які говорили: «Залиште мені дитя до шести років, а потім беріть назад». Хороший дошкільний вихователь може навіть передбачити, яке життя чекає на дитину, буде вона щасливою чи нещасною, стане переможцем чи буде невдахою.

4. План на майбутнє складається в основному з сімейних інструкцій. Деякі з найважливіших моментів можна виявити досить швидко, вже в першій розмові, коли психотерапевт запитує: «Що батьки говорили вам про життя, коли ви були маленьким?»

5. З кожної вказівки, в якій би непрямій формі вона не була сформульована, дитина намагається витягти її імперативне ядро. Так вона програмує свій життєвий план. Ми називаємо це програмуванням, оскільки вплив вказівки набуває характер постійності.

Дитина сприймає бажання батьків як команду, такою вона може залишитися на все її життя, якщо в ньому не станеться якогось драматичного перевороту або подій. Тільки великі переживання, наприклад, війна або не схвалена батьками любов можуть дати їй миттєве звільнення.

Спостереження показують, що життєвий досвід або психотерапія може також давати звільнення, але значно повільніше.

Смерть батьків не завжди знімає закляття. Навпаки, в більшості випадків вона їх робить ще міцнішими.

6. Найчастіше дитячі рішення, а не свідоме планування в зрілому віці визначають долю людини.

Щоб люди не думали чи не говорили про своє життя, нерідко створюється враження, ніби якийсь могутній нахил  змушує їх кудись прагнути, дуже часто зовсім не у відповідності з тим, що пишеться в їх автобіографіях або трудових книжках.

Ті, хто хоче заробляти гроші, втрачають їх, тоді як інші швидко багатіють. Ті, хто заявляють, що шукають любові, пробуджують тільки ненависть навіть у тих, хто їх любить.

7. У житті людини сценарний підсумок передрікається, пропонується батьками, але він буде недійсним до тих пір, поки не буде прийнятий дитиною.

Звичайно, прийняття не супроводжується фанфарами та урочистою ходою, але тим не менш одного разу дитина може заявити про це з усією можливою відвертістю: «Коли я виросту, я буду такою ж, як матуся» (що відповідає: «Вийду заміж і народжу стільки ж дітей») або «Коли я стану великим, я буду як тато» (що може відповідати: «Буду убитий на війні.»).

8. Програмування в основному відбувається в негативній формі. Батьки забивають голови дітей обмеженнями. Але іноді дають і дозволи.

Заборони ускладнюють пристосування до обставин (вони неадекватні) в той час, як дозволи надають свободу вибору.

Дозволи не приводять дитину до біди, якщо не супроводжуються примусом. Справжній дозвіл — це просте «можна», як, наприклад, ліцензія на рибну ловлю. Хлопчика ніхто не змушує ловити рибу. Хоче він ловить, хоче — ні і йде з вудочками, коли йому подобається і коли дозволяють обставини.

9. Дозвіл не має нічого спільного з вихованням вседозволеністю. Найважливіші дозволи — це дозволи любити, змінюватися, успішно справлятися зі своїми завданнями. Людину, що володіє подібним дозволом, впізнаєш відразу, так само як і того, хто пов’язаний всілякими заборонами.

10. Потрібно ще раз підкреслити: бути красивою (так само як мати успіх) це питання не анатомії, а батьківського дозволу. Анатомія, звичайно, впливає на привабливість обличчя, але лише у відповідь на посмішку батька або матері може розквітнути справжньою красою обличчя доньки.

Якщо батьки бачили в своєму синові дурну, слабку і незграбну дитину, а в доньці — потворну і дурну дівчинку, то вони такими і будуть.

За матеріалами Тутка.

“Я знаю, чому Бог так довго не давав тобі дитинку”, – сказала моя 3-річна дочка

Алевтина

Я фарбувала меблі в гаражі, а моя 3-річна дочка малювала крейдою на бетонній підлозі. Як раптом вона вимовила: “Я рада, що Бог зробив тебе моєї матусею”. Я не була готова до цього і перепитала: “Що?” На цей раз у неї вийшла більш незграбна фраза: “Я рада, що ти моя матуся від Бога”. Мої очі наповнилися сльозами. Потім моя маленька почала молитися: “Боже, дякую тобі за те, що ти дав мені мою матусю. І спасибі тобі (цього я не розібрала). Спасибі тобі за те, що вона готує мені сніданки і що ми будемо сьогодні готувати гарбузові бісквіти.

Сподіваюся, вони у нас вийдуть”. Потім вона відкрила очі і пішла малювати далі. “Хто навчив тебе всього цього?” – запитала я, намагаючись перебороти грудку, що застряга у горлі. Їй всього три роки, і я поняття не мала, що в її маленькому сердечку може бути стільки подяки. Зазвичай наша дочка ніколи не хотіла молитися вголос, навіть коли ми заохочували її. Дивно, що її маленьке сердечко може вміщати в себе більше любові, ніж я могла собі уявити, а її думки можуть охоплювати такі поняття, як Бог, любов і вдячність …
“Спасибі, Шейло, – сказала я, посміхнувшись. – Я дуже рада, що Бог послав мені таку донечку “. Я обняла б її, якби мої руки не були в білій фарбі, а між нами не було такої великої відстані. Я думала, що це кінець розмови, але дочка задала ще одне питання …

 

“Тобі довелося довго чекати мене, мамо?” – запитала Шейла. Я розповідала їй цю історію сотню разів, але вона хотіла почути її знову. Я підійшла до неї ближче: “Так, люба. Я просила Бога про дитину знову і знову, але він довго не давав її мені. А потім, коли ми з татом дізналися, що ти у мене в животику, ми були такі щасливі! ” “Ти знаєш, чому Бог так довго не давав тобі дитинку?” – запитала дівчинка. “Ні, сонечко, я не знаю”, – здивовано відповіла я. “Я знаю, чому, – сказала дочка. – Тому що він робив мене “. Я подивилася в її глибокі блакитні очі, які здавалися просто неземними; її кучеряве світле волосся пропускало крізь себе сонячні промінчики. У той момент мені здалося, що їй тисяча років.


“Він робив мене” – цієї відповіді мені було досить. Звичайно! У цьому було стільки сенсу! Дивлячись на неї в той момент, я розуміла, що ця дитина дуже довго спала у Бога на грудях, як ніби небеса не хотіли відпускати її. Я пишу це для всіх, хто вже дуже довго молиться про появу діток. Я пишу це для тих, хто вже втратив надію коли-небудь завести малюка. Не впадайте у відчай, не гнівайтесь на Бога. Він чує ваші молитви. Просто поки що він створює вашого малюка. Я не знаю, чи з’являться у вас діти при пологах або при усиновленні. Нам не дано зрозуміти, як все влаштовано на небесах, але, можливо, Бог так довго не дає вам малюка, тому що він творить справжній витвір мистецтва. І одного разу ваш малюк скаже вам: “Бог просто робив мене дуже довго”. І це й буде ваше щастя. Просто дочекайтеся його…

За матеріалами Блискавка.

11-місячна дитина випала з 5 поверху в руки перехожих

Алевтина

У Луцьку посеред дня 11-місячна дитина зірвалася з вікна п’ятого поверху прямісінько в руки звичайних перехожих.

Перехожі помітили малюка, коли той вже стояв на підвіконні. Вони одразу ж підбігли під вікна у той момент, коли малюк зірвався з нього. Про це повідомило видання “Волинь UA”, – пише Канал 24.

“Вони почули крик, підбігли, стали на дашок. Як мені розповідали, один став, а інший ліг, і дитина зразу впала на них”, – розповіла мати дитини Юлія Рогак.

Однак без госпіталізації не обійшлося – хлопчик у шоковому стані і має нечисельні забиття.

Мати розповіла, що лише на хвилинку залишила дитину без уваги. Сім’я, за свідченням сусідів, забезпечена. Попри це поліція порушила справу за статтею злісного невиконання батьківських обов’язків.

Дивіться коментар мами дитини, яка випала з вікна п’ятого поверху:

 

Як мотивувати дитину до навчання?

Алевтина

Дізнайтеся, чому стимулювання нагородами не працює і що вибрати натомість.

Вибираємо мотивацію — внутрішню і зовнішню

Про внутрішню мотивацію ми рідко замислюємося. Це наші щирі бажання і, щоб пояснити свій стан, достатньо одного слова — «хочеться». Діти із задоволенням слухають музику улюбленої групи, майструють щось своїми руками або читають пригодницькі романи, тому що їм подобається це робити.

Зовнішня мотивація буває різною — від кишенькових грошей до оцінок у школі. Вона зводиться до фрази: «Зроби ось так — і отримаєш ось це».

Психолог Альфі Кон у книзі «Покарання нагородою» застерігає не тільки батьків, але й вчителів від різних заохочень. Одні батьки обіцяють відвести дитину в зоопарк за гарне навчання, інші купують гаджети або навіть платять гроші. Проблема в тому, що це не працює: школяр вчиться так само погано, а на додачу ще й ображається, що не отримав те, що йому обіцяли!

Вчителі намагаються мотивувати різними способами, які є більш шляхетними: вводять різні звання (кращий учень місяця), дають полегшення хорошим учням. Найчастіше буває так: кращим учнем місяця стає одна і та ж дитина, а полегшення отримує вузьке коло школярів, склад якого ніколи не змінюється. Решта просто відчувають себе невдахами.

Чому не працює зовнішня мотивація

Коли ми говоримо: «Зроби ось так — і отримаєш ось це», дитина спочатку сприймає обіцянку з ентузіазмом. Разом з цим у неї спрацьовує і інстинкт самозбереження.

Дитина починає шукати не творчий спосіб вирішення проблеми, а найнадійніший і найкоротший.

Вона запитує себе: «Навіщо ризикувати і здавати контрольну самому? Краще списати у відмінниці, так надійніше». Виходить, що відбувається підміна цілей: навчання не заради знань, а навчання заради отримання нагороди.

Зовнішня мотивація може відмінно працювати, але тільки разом з внутрішньою. Сама по собі вона не рухає вперед, а змушує «відбувати номер», скоріше отримати те, що хочеться, проклинаючи те, що робиш заради цього.

Що впливає на інтерес до навчання?

Кон виділяє три фактори, які впливають на мотивацію:

1. Маленькі діти готові вчитися і нічого за це не вимагають. У них сильно розвинена внутрішня мотивація: вони вчаться просто тому, що їм це цікаво.

2. Ефективно вчаться ті діти, які зберегли внутрішню мотивацію. А решту вважають неспроможними, але це не так. Деякі школярі отримують суцільні двійки, але при цьому виявляють себе в інших областях. Наприклад, знають напам’ять десятки пісень улюбленого виконавця (а на алгебрі не можуть пригадати таблицю множення). Або поглинуті читанням фантастики, а в бік класичної літератури навіть не поглянуть. Їм просто цікаво. В цьому і полягає суть внутрішньої мотивації.

3. Заохочення руйнують внутрішню мотивацію. Психологи Керол Еймс і Керол Двек з’ясували, що якщо батьки або вчителі роблять акцент на якомусь заохочення, то інтерес у дітей незмінно знижується.

З чого почати

Повернути мотивацію до навчання — процес довгий і успіх в основному залежить від батьків. Дорослим насамперед треба замислитися над змістом, співпрацею і свободою вибору.

1. Зміст. Коли дитина не виконує нашу вимогу, ми шукаємо способи впливати на її поведінку. Почніть з іншого: задумайтеся, наскільки розумна ваша вимога. Напевно, не станеться нічого страшного, якщо з фізики дитина буде отримувати не тільки четвірки і п’ятірки. І прохання «не шуміти» діти ігнорують не тому, що вони неслухняні, а з-за психологічних особливостей свого віку.

2. Співробітництво. На жаль, багатьом батькам це слово не знайоме в контексті спілкування з дитиною. Але чим старше діти, тим частіше ви повинні залучати їх до співпраці. Обговорювати, пояснювати, разом будувати плани. Спробуйте поговорити з дитиною як з дорослою людиною. Не треба сприймати в ножі бажання 15-річного хлопчика стати космонавтом. Спокійно поясніть, чому ви вважаєте це малореальним. Можливо, у ваших словах син знайде внутрішню мотивацію для зростання.

3. Свобода вибору. Дитина повинна відчувати себе частиною процесу, тоді вона буде відповідальніше підходити до вирішення проблем. Коли вона погано себе веде, запитайте її про причини. Ви можете заперечити, що і так знаєте, в чому справа, але все ж спробуйте. Можливо, відповідь вас здивує!

Шукаємо внутрішню мотивацію

Внутрішній стан дитини коригувати непросто, але все ж робота в цьому напрямку може принести плоди.

1. Навчіться приймати свою дитину. Наприклад, вам може не подобатися новий імідж дочки, але ви повинні його прийняти. Іншими словами, мова йде не про потурання, а про розуміння.

2. Поговоріть по душах. Якщо ви зі своєю дитиною досить близькі, для початку просто поговоріть. Спитаєте, що їй цікаво і які проблеми виникають у навчанні. Разом знайдіть вихід із ситуації.

3. Допоможіть дитині визначитися зі справою життя. Найчастіше внутрішньої мотивації не має, оскільки дитина не розуміє, навіщо їй взагалі потрібні ці формули, нескінченні правила та теореми. Важливо визначитися, чим хоче займатися дитина після школи. Зрозуміти це допоможуть і довгі розмови з батьками, і консультації з профорієнтації, і книги для підлітків.

4. Побудуйте навчальний процес на захопленнях дитини. У навчанні потрібно постаратися поєднати щирі інтереси дитини (внутрішню мотивацію) з шкільними предметами. Цей процес індивідуальний і вимагає великої уваги з боку батьків. Наприклад, вивчати англійську можна за допомогою улюбленого кіно (існують навіть цілі програми, присвячені культовим фільмам). А підлітка, який обожнює комп’ютерні ігри, напевно, захопить програмування і науки, які пов’язані з ним.

Витягнути з дитини цю внутрішню мотивацію — ось завдання із завдань. Але для чуйних, тих, що думають, щиро зацікавлених батьків це не має стати проблемою.

За матеріалами Тутка.

Притча про жінку, яка дуже переживала за свою дитину

Алевтина

Одного разу до Бога прийшла жінка. Її спина була зігнута під вагою великого мішка, голова нахилена вперед, а погляд з-під лоба був тривожним і пильним.

– Ти втомилася, люба жінко? – занепокоївся Господь. – Зніми свою ношу з плечей, присядь, відпочинь.

– Дякую, але я не можу тут розсиджуватися, я ненадовго, – відмовила жінка. – Тільки попрошу – і відразу назад! А то раптом за цей час що-небудь трапиться! Ніколи собі цього не пробачу!

– Чого ж ти не готова собі пробачити?

– Якщо з моєю дитиною щось станеться. Я як раз і прийшла попросити тебе: Господи, спаси і збережи мого сина!

– Я тільки цим і займаюся, – серйозно сказав Господь. – Хіба я дав тобі привід засумніватися в моїй турботі?

– Ні, але … У цьому житті стільки всяких небезпек, поганого впливу, крутих поворотів! А вік у нього такий – все хочеться спробувати, всюди влізти, у всьому якось самоствердитися. Я дуже боюся, що його занесе на повороті, він заб’ється і йому буде боляче.

– Що ж, наступного разу він буде обережнішим, тому що на власному досвіді переконається, що таке біль, – відповів Господь. – Це дуже хороший досвід! Чому ж ти не хочеш дати дитині навчитися?

– Тому що хочу позбавити його від цього болю! – пристрасно вигукнула мати. – Ти бачиш – я завжди ношу з собою мішок соломи, щоб підстелити йому там, де він може впасти.

– А впасти він може всюди… – задумливо відповів Господь. – Навіть з власного ліжка можна впасти, хіба ні?

– Ну так… Але ж є таке прислів’я – «знав би, де впадеш, то солому б підстелив». Ось я і намагаюся вберегти його.

– І тепер ти хочеш, щоб я обклав твого сина соломою з усіх боків? Добре. Гляди ж!

І Господь миттю створив цілу купу соломи і кинув її в світ. Солома потрапила точно в ціль: вона кільцем лягла навколо сина тієї жінки, відслонивши його від усіх небезпек, від усіх негараздів, від усіх спокус, а заодно і від життя. Жінка бачила, як її син намагається рухатися то туди, то сюди, розсунути стебла, пробратися крізь солому, але все марно: солома пересувалася разом з ним, готова, якщо впав, пом’якшити удар. Син метався, пробував розірвати солом’яне кільце, впадав то в розпач, то в лють. А в кінці кінців, він дістав звідкись сірники і підпалив солому. Спалахнув вогонь і все миттєво затягло димом.

– Синку! – закричала жінка. – Синку, я йду на допомогу!

– Хочеш підкинути в багаття ще соломи? – запитав Господь. – Май на увазі: чим більше соломи стелять батьки, тим сильніше бажання прорватися крізь неї за будь-яку ціну. Якщо ж це не вдасться, то він може і зовсім почати марнувати життя. Адже він не буде знати, що таке біль, і що таке свобода вибору – теж…

– Але я не можу цього допустити! – заплакала жінка. – Мій мішок соломи врятує його!

– Ти думаєш, що це мішок соломи, але ти помиляєшся, – відповів Господь. – Насправді це – мішок проблем. Всі жахи, які тобі ввижаються, всі побоювання, які в тобі живуть, всі страхи, якими ти наповнена, знаходяться в цьому мішку. Все, про що ти думаєш і що тебе тривожить, набирає силу і розростається, тому що ти даєш цьому енергію. Тому твоя ноша настільки обтяжлива, а твоя спина втомилася …

– Виходить, я не повинна піклуватися про сина? – замислилась жінка. – І це говориш мені ти, Господи?

– Дбати – хоч греблю гати. Це справа матері. Але ось турбуватися ти не повинна – це точно. Адже, я ж теж про нього дбаю. Дозволь і мені робити мою справу. Просто не заважай мені! Але це, як  я розумію, питання віри …

– Знаєш що, Господи? – трохи подумавши, заговорила жінка. – Ти можеш дати мені … сірники?

– Зрозуміло. А що ти хочеш зробити?

– Спалити свій мішок проблем, – посміхнулася жінка. – І навчитися, нарешті, довіряти тобі по-справжньому. Падати і підніматися. Помилятися і виправляти помилки. З вдячністю приймати і радість, і біль. І подарувати моєму синові право робити те ж саме.

– Це вірне рішення, – посміхнувся Господь.

– Ну їх, ці тривоги! Гори воно все вогнем! – шепотіла жінка, дивлячись, як палає, корчиться, розсипається і стає попелом її солома, її мішок проблем. І спина її тепер була прямою, голова високо піднятою, а погляд чистим і ясним. – Я вірю, Господи, що все, що відбувається, послано Тобою – для блага нас самих. Тепер я і справді вірю!

За матеріалами Тутка.

Як виглядають актори, які зіграли телепузиків

Алевтина

Мабуть не знайти на нашій планеті людей, які б хоч раз не чули про телепузиків. В когось вони викликають радість і ностальгію, а є й такі, хто при їх вигляді впадає в істерику.

Ось так вони виглядали на екрані:

А ось так – в реальному житті:

Тинки Вінкі – Саймон Шелтон

Діпсі – Джон Симміт

Ляля – Ніккі Смедлі

За – Пуи Фан Лі

За матеріалами enigma.

Чому у дитини повинні бути обов’язки щодо домашнього господарства?

Алевтина

Обов’язки дитини вдома — це не просто примха батьків. Це спосіб навчити дитину бути відповідальною і піклуватися про інших людей. Про те, чому важливо, щоб у вашої дитини був список справ щодо домашнього господарства, і як мотивувати своє чадо займатися домашніми справами, ви дізнаєтеся з цієї статті.

В ході дослідження, яке проводилося компанією Braun Research, було опитано 1 001 особа (у вибірку потрапило тільки доросле населення). Результати опитування виявилися такими: 82% респондентів відзначили, що в дитинстві вони регулярно виконували роботу з домашнього господарства, і лише 28% людей повідомили, що у їх власних дітей є домашні обов’язки.

Сьогодні батьки хочуть, щоб їхні діти витрачали час на те, що буде сприяти їх успіху в майбутньому. Але за іронією долі багато батьків перестали ставити дітям в обов’язок домашні справи, хоча їх користь була доведена неодноразово.

Річард Ренд, психолог

Десятиліття досліджень показали, що наявність списку обов’язкових домашніх справ сприятливо позначається на навчанні дітей, їх психіці, а також в майбутньому це піде на користь їхній кар’єрі.

Згідно з дослідженням Марті Россмана, почесного професора Міннесотського університету, якщо ви з раннього віку привчайте свою дитину виконувати роботу щодо домашнього господарства, то, в майбутньому, вона буде відчувати себе самостійною, відповідальною і впевненою у собі людиною.

Суть дослідження така: було обрано 84 дитини, дослідження проводилося протягом трьох періодів життя цих людей. Перше дослідження було проведено в дошкільному віці, друге — коли дітям було 10-15 років, а третє — коли їм виповнилося 20-25 років. Результати дослідження показали, що у дітей, яких залучали для виконання домашніх обов’язків з трьох-чотирьох років, склалися більш теплі стосунки з родиною і друзями, вони були більш успішними в школі та університеті. Вони також почали просуватися по кар’єрних сходах набагато швидше в порівнянні з тими, у кого їх не було, і з тими, у кого вони з’явилися лише в підлітковому віці.

Домашні обов’язки вчать дітей бути чуйними і піклуватися про інших, зазначає Річард Вейсборд, психолог Гарвардської школи бізнесу. У процесі дослідження, результати якого були опубліковані в минулому році, він і його команда опитали 10 000 школярів та студентів. Підліткам необхідно було визначити, що з перерахованого вони цінують більше: досягнення, щастя чи турботу про інших.

Майже 80% респондентів віддали перевагу досягненню і щастю, а ніж турботі про інших. Проте результати дослідження також показали, що зі щастям люди частіше асоціюють не великі досягнення, а міцні і довірливі відносини з іншими людьми. Річард Вейсборд вважає, що сьогодні спостерігається дисбаланс цінностей і оптимальний шлях повернутися в потрібне русло — це з дитинства вчити дітей доброті, а також формувати у них відповідальність, бажання допомагати іншим, залучаючи їх до домашніх обов’язків.

Наступного разу, коли ваша дитина буде відмовлятися від домашніх справ під приводом того, що їй потрібно робити домашнє шкільне завдання, не піддавайтеся спокусі погодитися на вмовляння дитини і звільнити її від обов’язків в будинку. Коли шкільні завдання конкурують з домашніми обов’язками і ви робите вибір на користь першого, ви відправляєте дитині таке послання: оцінки і особисті досягнення важливіше, ніж турбота про інших. Можливо, зараз це здається несуттєвим, але з плином часу ви зрозумієте, що така поведінка була неправильною.

Мадлен Левін, психолог, автор книги «Навчайте дітей правильно»

Ось кілька порад, які допоможуть вам мотивувати дітей для виконання робіт у домашньому господарстві:

Слідкуйте за тим, що говорите. За результатами дослідження, проведеного в минулому році, було виявлено, що якщо ви будете дякувати дитині за те, що вона була хорошим помічником, а не просто говорити їй «дякую за допомогу», то її бажання займатися роботою значно зросте. Саме цим ви підвищуєте самооцінку дитини, вона відчуватиме себе людиною, яка корисна і важлива іншим.

Складіть розклад справ. Внесіть домашні справи в розклад вашої дитини поряд із заняттями музикою чи спортивними тренуваннями. Так, ваше чадо зможе планувати свій час і привчиться до порядку.

Перетворіть це в гру. Всі діти люблять ігри. Зробіть з домашніх обов’язків гру, придумайте різні рівні справ, яких вашій дитині належить досягти. Наприклад, для початку вона може розкладати речі, а через деякий час отримає право користуватися пральною машинкою.

Не давайте дитині гроші за те, що вона допомагає вам зі справами. Психологи вважають, що грошова нагорода може призвести до зниження мотивації дитини, так як альтруїстичний порив в такому разі перетворюється на бізнес-операцію.

Пам’ятайте, що характер домашніх завдань має значення. Якщо ви не хочете виростити егоїста, то завдання, які ви даєте дитині, повинні бути такими, щоб вони приносили благо всій сім’ї.

  • Правильно: «Потрібно витерти пилюку у вітальні і помити посуд після вечері».
  • Неправильно: «Прибери у своїй кімнаті і попери свої шкарпетки».

Забудьте фразу «виконай домашні справи». Пам’ятайте, що ви не повинні наказувати. Замість того, щоб сказати: «виконай домашні справи», — скажіть: «Давай впораємося з нашою роботою». Таким чином, ви зробите акцент на тому, що домашні обов’язки — це не тільки рутинний борг, але і спосіб подбати про всіх членів родини.

Не асоціюйте домашню роботу з негативом. Не слід застосовувати роботу в будинку в якості покарання за провину. Коли ви обговорюєте з дитиною домашні обов’язки, у тому числі і ті, які робите самостійно, намагайтеся говорити про них в позитивному або принаймні нейтральному ключі. Якщо ви постійно скаржитеся на те, що вам доводиться мити посуд, повірте, чадо піде за вашим прикладом і теж почне нарікати.

За матеріалами Тутка

Дівчині запропонували вибрати дитину на усиновлення. Її відповідь вразила завідуючу дитбудинку

Алевтина

— Алло, це бюро знахідок? — запитав дитячий голосок.

— Так, малюк. Ти щось загубив?

— Я маму загубив. Вона, випадково, не у вас?

— А скажи, будь ласка, яка вона твоя мама?

— Вона дуже красива і добра! І ще вона любить кішок.

— У нас для тебе гарні новини! Як раз вчора ми знайшли одну маму, ймовірно, це твоя. А звідки ти дзвониш?

— З дитячого будинку №3.

— Добре, ми скоро відправимо твою маму до тебе в дитбудинок. Чекай.

І ось вона увійшла в кімнату, найкрасивіша і найдобріша, а на руках у неї муркотіла справжня жива кішка.

— Мама! — радісно закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що у неї перехопило дух. — Матуся моя!!!

…Артемко прокинувся від власного крику. Такі сни снилися йому майже щоночі. Він засунув руку під подушку і витяг фотографію дівчини. Цей знімок він знайшов рік тому під час прогулянки на вулиці. Тепер він дбайливо зберігав його у себе під подушкою. Він був впевнений, що це його мама. В темряві Артем довго вдивлявся в її ніжне обличчя і непомітно для себе засинав.

Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, за традицією обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і приголубити кожного малюка. На підлозі біля ліжечка Артема вона помітила фотографію, яка вночі випала в нього з рук. Ангеліна Іванівна підняла фотографію і запитала хлопчика:

— Артемчику, а звідки у тебе це фото?

— Я знайшов його на вулиці.

— А хто це?

— Це моя мама, — посміхнувся малюк і додав, — вона найкрасивіша і найдобріша, а ще вона любить кішок.

Завідуюча роздумувала. Справа в тому, що вона одразу впізнала дівчину на знімку. Перший раз вона прийшла в дитячий будинок у минулому році з друзями-волонтерами. Напевно, тоді вона і втратила тут фотографію. З тих пір ця дівчина приклала багато зусиль, щоб домогтися дозволу на всиновлення дитини. Але, на думку бюрократів, у неї був істотний недолік: вона була незаміжня.

— Що ж, — сказала Ангеліна Іванівна, — якщо вона твоя мама, це в корені міняє справу…

Увійшовши до себе в кабінет, завідуюча сіла за стіл і стала чекати. Десь через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:

— До вас можна, Ангеліна Іванівна? — До кабінету зазирнула та сама дівчина з фото.

— Так, звичайно, заходьте, Аліночка.

Дівчина увійшла в кабінет і поклала перед завідуючою пухку папку з документами.

— Ось, — сказала вона, — Я нарешті зібрала всі.

— Добре, Аліночка. Мені треба поставити вам декілька запитань. Так належить, розумієте… Ви розумієте, яка відповідальність зараз лежить на вас? Адже дитина — це на все життя.

— Я усвідомлюю, — тут же видихнула Аліна. — Розумієте, я просто не можу спокійно жити, знаючи, що дуже комусь потрібна, але ми не разом.

— Добре, — погодилася завідуюча. — А коли ти хочеш подивитися діток?

— Я не буду дивитися, Ангеліна Іванівна. Я візьму першу дитину, до якої ви приведете, — сказала Аліна, впевнено, подивившись в очі завідуючої.

Ангеліна Іванівна була дуже здивована.

— Я хочу, щоб все відбулося як у справжніх батьків, — почала схвильовано пояснювати Аліна, — адже мами не вибирають собі дитину… Вони не знають, якою вона народиться… гарною чи негарною, здоровою або хворою… І я теж хочу бути справжньою мамою.

— Знаєте, Аліна, я вперше бачу таку людину, яка усиновлює, — посміхнулася Ангеліна Іванівна. Але я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього у пологовому будинку. Я можу привести його зараз, якщо ви готові.

— Так, я готова, покажіть мені мого сина.

Завідуюча пішла і незабаром повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.

— Артемко, — почала Ангеліна Іванівна, — познайомся, це…

— Мама! — вигукнув Артем і кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що у неї перехопило дух. — Матуся моя!

Аліна гладила його  скуйовджене волосся і шепотіла:

— Синку мій, синку… я тепер з тобою…

Вона підняла очі на завідуючу і запитала:

— А коли можна забрати сина?

— У нас зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного. Спілкуються спочатку тут, а потім беруть на вихідні, і якщо все в порядку забирають назовсім.

— Я відразу заберу Артема, — твердо сказала Аліна.

— Добре, — махнула рукою завідувачка, — завтра ж все одно вихідні. А в понеділок прийдете, і ми оформимо всі документи.

Артем світився від щастя. Він тримав маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо заметушилися нянечки, які збирали речі, підійшли попрощатися вихователі, на очах яких з’явилися сльози.

— Ну Артемчику, будь здоров! Приходь до нас у гості, — попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.

— До побачення, прийду! — відповів Артем. І через хвилину вони з мамою опинилися на вулиці, залитій сонячним світлом.

Коли вони відійшли від дитбудинку, малюк нарешті зважився задати мамі важливе питання:

— Мама… а ти кішок любиш?

— Обожнюю! У нас з тобою вдома їх цілих дві, — засміялася Аліна, стискаючи в руці крихітну долоньку.

Артем щасливо посміхнувся і, підстрибуючи на ходу, поспішив за мамою.

Ангеліна Іванівна дивилася у вікно на Аліну з Артемом. А коли вони зникли за рогом, сіла за стіл, підняла слухавку телефону і набрала номер:

— Алло, це Небесна Канцелярія? Прийміть, будь ласка, заявку. Ім’я клієнтки: Аліна Смирнова. Категорія заслуги: найвища — подарувала щастя дитині… Надсилайте все, що належить в таких випадках: величезне щастя, взаємну любов, успіхи у всьому… Ну і, зрозуміло, ідеального чоловіка, вона ще незаміжня… Так, я розумію, що дефіцит, але ви ж розумієте, мова йде про винятковий випадок. І ще про нескінченний грошовий потік не забудьте, адже малюк повинен добре харчуватися… Вже все надіслано? Спасибі!

Крізь зелене листя дерев у дворі дитячого будинку лилося сонячне світло, на майданчиках було чути дитячі голоси. Завідуюча поклала слухавку і підійшла до відчиненого вікна. Вона любила при можливості стояти і дивитися на своїх малюків, розправивши за спиною величезні білосніжні крила…

P.S. Можливо, ви не вірите в ангелів, але ангели вірять в вас!

За матеріалами Тутка

Президентське подружжя відзначає сімейне свято

Дарина

Президентське подружжя Володимир та Олена Зеленські привітали доньку Олександру з днем народження.

Відповідне фото з вітанням з’явилося в Instagram, передає Gazeta.ua.

15 липня Олександрі Зеленській виповнилося 15 років.

“Найкраща дівчинка на землі! З днем народження! 15 років, як ти вчиш мене бути матір’ю! Люблю тебе!” – написала перша леді.

Президент також поздоровив доньку в Instagram.

Дитина буде такою, якою її виховали батьки

Алевтина

Кожному з батьків необхідно знати одну важливу річ … Будь-яка дитина є такою, якою її виховали її ж батьки. І якщо наше чадо робить щось не так, як хотілося б, то батькам необхідно сісти і добре подумати, що вони робили не так і як це можна виправити. Їм виправити, батькам.

«… я зрозуміла, що люди в Інтернеті набагато тупіші та більш відразні, ніж моя дочка. Це плюс».
З відповіді мами 11-річної дівчинки на коментар в ФБ

Перекладаємо на українську мову: «Моя дочка тупа і відразна. Слава Богу, є люди набагато тупіші та більш відразні».

Матусі, я вас всіх люблю, але дітей шкода.

Знаєте, чого ніяк не хочуть розуміти 99% батьків, які приходять до мене на консультації? Що дитина у них вийшла такою, якою вони, батьки, її виховали. Що всі комплекси, недоліки, всі «він нічого не хоче», «вона зовсім знахабніла», «він мене має за порожнє місце» – це результат їх батьківського піклування. Якщо тільки дитина не з’явилася в родині в свої 14 років.

Так ось. Заявляю впевнено і офіційно: дитина – така, якою ми її виховали.

Розмови про вплив поганої компанії, Інтернету, шкільних вчителів, обставин, неправильної генетики – це лише спроби зняти з себе відповідальність і знайти винних у власних помилках.

Так, погана компанія запропонує ВАШІЙ дитині наркотики, візьме з собою на пограбування кіоску і розповість, звідки беруться діти. Так, Інтернет розкаже ще й про те, як саме зачати цих дітей, покаже тупі іграшки і запропонує ВАШІЙ дитині кілька безболісних способів самогубства.

Так, шкільні вчителі не особливо хвилюються через те, щоб ВАША дитина отримала якісну освіту. Так, держава сьогодні анітрохи не переживає, скільки ви працюєте, щоб нагодувати ВАШУ дитину. Так, прадід чоловіка був бандитом з великої літери, а у ВАШОЇ дитини такий самий колір очей …

Побачили ключове слово? Тому що при правильному підході всі ці фактори не будуть мати ніякого впливу.

А тепер давайте поміркуємо. Помилки робили ми. Удобрювали рослину ми. Забували поливати і протирати листочки теж ми. Ми переклали її з підвіконня на книжкову полицю – ну і що, що світла не вистачає, головне – так красивіше і НАМ зручніше. Дозволили кішці ходити під неї в туалет. Під час веселих свят кидали в квітковий горщик недопалки і кісточки від курки. Рослина зів‘яла, припинила рости і з горщика погано пахне. Хто винен? Рослина?

Змушувати того, хто молодший і слабший, розплачуватися за помилки того, хто старший і сильніший – підло. Карати за те, чого самі не змогли сформувати – підло. Вішати ярлики, особливо прилюдно – підло.
Нецензурна лайка в обличчя матері – це крик про допомогу.

Аня дуже заважає своїй мамі. Тому що мама хоче вийти заміж, а Аня не подобається її обранцеві. Якщо чесно – є за що. Аня в свої 14 років вже добре знайома з алкоголем, відмовляється прибирати у своїй кімнаті, ночами сидить за комп’ютером і пащекує до мами з вітчимом такими словечками, яким позаздрив би боцман зі сорокарічним стажем. У Ані не складаються стосунки з класом, у неї немає подруг. Минулого року вона повернулася зі школи з виголенею скронею і малиновим волоссям.

Аня заплакала під час нашої розмови, коли ми торкнулися ночей «ВКонтакті». «А що мені ще робити вночі?! – кричала Аня. – Мені страшно! Мені треба, щоб хтось зі мною розмовляв! Я боюся залишатися сама, а вона з 8-ми років залишає мене ночами, тому що йде грати в більярд! А тепер до свого чолов’яги їде! »

Мене зовсім не дивує, що місяць тому Аню п’яну привели додому люди, які не пройшли повз дівча, що сиділо на лавочці.

Тому що і малинове волосся, і алкогольні коктейлі, і нецензурна лайка в обличчя матері – це крик про допомогу.

Але мама Ані щиро впевнена, що їй просто не пощастило з дочкою. Мама вважає, що 6 переїздів з міста в місто і п’ять шкіл за сім шкільних років не повинні були вплинути на нормальну дитину. Що 14-річна дівчинка повинна зрозуміти, що мама ще молода і хоче влаштувати своє життя – вийти заміж і народити малюка. З яким їй, звичайно, обов’язково пощастить… У відповідь на моє запитання про більярд вона, з інтонаціями повної впевненості в своїй правоті, сказала: «Я йду вночі, а вночі діти повинні спати!»
Мама каже, що я нечупара? Гаразд, я нею буду.

Як часто чую я від батьків претензії до дітей! І як не часто бачу розуміння того, що власні помилки необхідно виправляти самим. Вазон, який гине в горщику, можна врятувати. Змінити землю. Перекласти його туди, де йому буде вистачати світла і повітря. Поливати за графіком. Обережно відламати відмерлі листочки. Підживлювати. Не пускати до кімнати кішку … А якщо цього не робити, то краще буде пересадити його, наприклад, до лісу.

Але тоді вже не розраховуйте, що він буде тішити своїми барвами і запахами, весняним пробудженням і ошатною зеленню посеред зими. Або найняти садівника за великі гроші, нехай доглядає. Але тоді погоджуватися з тим, що перший пелюстки побачить садівник, а не господар. А з недопалками і кішкою він – так, не тішить, а заважає і дратує.

Якщо людині постійно говорити про те, що вона – свиня, вона рано чи пізно почне хрюкати. Якщо вважати, що дочка в 11 років тупа і огидна, вона обов’язково такою стане.

Багато хто, напевно, не повірять, але всі наші діти насправді дуже слухняні. Мама каже, що я нечупара? Гаразд, буду нечупарою. Тато вважає мене занудою і скиглійкою? Піду поплачу! Прислухайтеся до себе. Почуйте, що і як ви говорите дитині. Уявіть себе на її місці. Спробуйте відчути, що відчуває вона!
Вчинок можна виправити, а людина не може стати іншою.

Кілька років тому мені довелося відмовитися від послуг доглядальниці після того, як я почула її розмову з моїм трирічним сином: «Ти поганий хлопчик! Хороші хлопчики так не роблять!» Вона не розуміла головного: мій син – добрий. Так, він зробив негарний вчинок. Але він виправиться, саме тому, що він хороший!

Батькам треба взяти за правило одну дуже просту річ: ми засуджуємо не дитину, а її вчинок!

Треба навчитися розділяти ці дуже різні поняття: людина і вчинок. Вчинок завжди можна виправити. За нього можна відповісти. Наступного разу так не вчинити. А людина не може стати іншою. Відчуваєте різницю?

Ще раз. Будь-яка дитина є такою, якою виховали її батьки. І якщо вона щось робить не так, як хотілося б, то батькам необхідно сісти і подумати, що вони робили не так і як це виправити. Їм виправити, батькам. Якщо все робити поступово і з любов’ю, то рослина повільно, але все-таки видужає. І почне приносити радість. Головне – не запізнитися, поки вона остаточно не загинула.

За матеріалами Тутка.