Коли мені було 11, я зламав ключицю, зістрибнувши з даху нашого триповерхового будинку в Манкс Холлоу в Меріленді. Щоб ви могли уявити вміст моєї голови в той час: я стрибнув з парасолькою, розраховуючи злетіти. Нічого не вийшло, я впав в бетонну яму, наповнену водою — мій батько будував альтанку для барбекю. Коли я приземлився, батько вийшов на ганок і побачив мене лежачого у бетонній ямі, з парасолькою, надітою на шию. Він сказав матері: «Цей хлопчик ніколи не стане президентом. Ти народила ідіота». Я відповів: «Те ж саме говорили про Едісона, тату».
Коли мені було шістнадцять, моя мати, завжди вважала, що я талановитий, відвезла мене в інститут Дрексела у Філадельфії, щоб дізнатися, до чого я схильний в житті. Після трьох днів тестування моєї матері сказали: «Ваш син чудово підходить на посаду водія сортувальної машини або помічника електрика, в особливості — електрика по ліфтах».
Моя мати вважала мене хуліганом. Їй належав спортзал «У Барбелли», і вона брала на груди 70 кілограмів. Коли їй здавалося, що я занадто знахабнів, вона скручувала мене — вона знала всі борцівські прийоми, — клала собі на коліна і порола щіткою. І зовсім не слабо: після прочуханки мені мало не потрібно було викликати швидку, щоб позбутися від щетини в дупі.
Моя мати вела дуже яскраве життя. Крім того, що в молодості вона працювала акторкою в цирку, вона — перша жінка на моїй пам’яті, яка вела бодібілдинг-шоу на телебаченні, це було у 1950-і. До того ж вона прекрасний астролог, ворожить по руках і навіть винайшла рампологію — передбачення по дупі. У нас, зрозуміло, дуже близькі відносини, але по своїй дупі я їй гадати не дозволяю, раптом там написані погані прикмети.
Я зацікавився бодібілдингом ще в дитинстві — через кіно. Одного разу я побачив Стіва Рівза в «Звільненому Геркулесі» і подумав: «Цей дивний хлопець з бородою і широченними литками може зруйнувати самотужки храм і замочити всю римську армію. Мені теж так хочеться». Я став розмірковувати про те, як би мені хотілося виглядати. Не кожному подобається бути занадто накачаним, тому що тоді ти не дуже-то схожий на людину. Ти схожий на Геракла, що непогано до тих пір, поки тобі не запропонують роль бухгалтера.
Я знімався голим. Мені тоді було нічого їсти, мене виставили з квартири, і я чотири ночі поспіль провів на автобусній станції, намагаючись не потрапити до копів і хоч трохи поспати. Книги я поклав в камеру зберігання. Я був у розпачі. Ось чому, прочитавши в газеті про можливість заробити за день сто доларів, я вирішив, що це подарунок долі. А те, що довелося роздягатися, мене особливо не хвилювало — там немає ніякої порнографії, з чого б мені хвилюватися? Коли ти голодний, ти робиш багато такого, чого зазвичай робити не став би. Смішно, до якої міри розтягується мораль в цілях самозбереження. Але ще смішніше, коли ти стоїш перед камерою і намагаєшся переконати себе, що займаєшся серйозною справою. Я думав: «Ну, може, це буде справжнє мистецтво». Так чи інакше, я повинен був знятися або пограбувати когось. Я був на краю прірви. А за два дні зйомок я отримав 200 баксів і вибрався з автобусної станції.
Я грав жеребця, який запрошував бажаючих на вечірку через газетне оголошення. До нього прийшли чоловік десять, цілувалися і обіймалися — і все. За нинішніми стандартами, фільм майже пройшов би батьківську цензуру. Мої доньки не підозрювали, чим я заробляю. Вони заповнювали анкету в школі і написали, що я граю в гольф і працюю в саду. Моя п’ятирічна донька прийшла в школу, і якийсь хлопчик взяв її стілець. Вона йому сказала: «Ще раз так зробиш — я тобі голову відріжу». Здається, настав час простежити за тим, що дивляться діти. Дочки ростуть маленькими рембенятами. Раніше вони плакали, а тепер кажуть позіхаючи: «А… знову труп». Скоро їх буде потрібно віддати в програму реабілітації.
Один чоловік мав сміливість в’їхати в мою машину. Я вийшов і кажу: «Тобі не здається, що варто вибачитися?» Він відповідає: «Іди в дупу». Я тільки що підвозив свого сина і сказав цьому хлопцю, що у мене в машині могла бути дитина. Він знову: «Іди в дупу». Я відчув себе морольно зобов’язаним врізати йому. Абсолютно в стилі Роккі я з розмаху дав йому з лівої. Цей удар коштував мені 15 000 доларів. Я повинен робити те, чого чекають від мене глядачі. Давайте зізнаємося: існує зв’язок між мною, Роккі та Рембо. З роками стало важко відрізняти справжніх і вигаданих людей. Коли я напружую свої акторські здібності і показую іншу сторону себе — мене відкидають. О’кей, мене це влаштовує. Я — стереотип, і нічого не можу з цим вдіяти.
У якийсь момент я став захищатися. Огидно, що я, Сильвестр Сталлоне, став синонімом бездумного, однослівного насильства. Я перетворився в доісторичну печерну людину. Люди брали цього вигаданого героя і поміщали в реальні обставини. Це як захищати свою релігію — тут не можна перемогти. І чим більше я захищався, тим більшим дурнем виглядав. Одного разу я їхав в «порше» по арізонській пустелі і розігнався майже до 200 кілометрів на годину. Звичайно, мене зупинив коп. Я кажу: «Ви бачили їх?! Ви їх бачили? Ви їх зупинили? Вони все ще там?» Він каже: «Кого?» А я продовжую: «Там вісім хлопців з гарматами! Срань господня! Я ледве ноги забрав. Зробіть мені ласку — заарештуйте мене, вони хочуть мене вбити. Я не знаю, хто вони. Їм напевно не сподобався Рембо, якесь радикальне угрупування. Вони погрожували мені, писали листи, а тепер до мене добралися!» Ну, він проводив мене до самої межі штату. «Я проводжу тебе, Рембо. Я допоможу тобі, Роккі». А я сказав: «Спасибі, сер».
Пам’ятаєте, коли Рейган бомбив Каддафі? Він сказав: «Я дивився Рембо і знаю, що робити». А потім Він згадав про Рембо в бункері. Я став синонімом типу мислення. Символом. Це завжди непокоїло мене в подорожах. Була маса загроз. Коли я приїжджав у Канни, мене погрожували вбити. Так і в країнах третього світу, мене зовсім не обожнюють. Акторство живить тільки эгоцентричну частину мене. Мені подобається бачити себе на екрані. Не завжди, але й не до такої степені, щоб йти до психіатра. Режисура — дуже різнопланове заняття. На зразок того, як тренувати спортивну команду. А творчість для мене — це майже чиста еротика. Коли в голову приходить гарна ідея або фраза, я можу вискочити з-за столу і зробити колесо або стукати головою об скло від екстазу. Один сценарист створює роботу для трьохсот осіб і розвагу — для трьох мільйонів. Так хто головний чоловік у фільмі?
Звичайно ми змагаємося. Ми навіть говорили про це. Ми як Мухаммед Алі і Джонатан Фрейзер. Лямотта і Шуга Рей. Арнольд і Слай. Щоранку я виповзаю з ліжка і запитую себе: «Мені дійсно це потрібно?» І волочуся у спортзал у гаражі. Це невесело, і я це ненавиджу. Я займаюся в самоті, піднімаю штангу. У мене 25 різних складних апаратів, я один, мені хочеться спати, все тіло болить, і ти дивишся на них, і в кожному 160 кілограмів, а найважче, що ти піднімав за останні вісім годин, — це подушка.
Все своє життя я тренувався але який би ти не був розумний, тобі потрібен тренер. Ти повинен ходити в спортзал, щоб тебе оцінювали і тобою керували. Не можна тренувати самого себе. Я також належу до церкви. Церква — це спортзал для душі. Коли я беру участь у зйомках, я кожен день їм одне і те ж. На сніданок — салат з тунця або курку з капустою, і все. На обід — телятину з рисом, або рибу з рисом, або стейк з рисом. Це дуже набридає. Господи, як же це набридає.
Я як скаковий кінь. Чим ти його нагодуєш, так він і побіжить.
Коли ти стаєш багатим і знаменитим тебе відсікають від реальності. Між тобою і справжнім життям завжди знаходяться люди, які піклуються про тебе, вирішують твої проблеми, стежать, щоб ти був щасливий і в безпеці. А коли стається нещастя, ти розумієш, що ніяка слава ні від чого не захищає. Коли я побачив повністю відредагований варіант «Роккі», я сказав продюсерам, що він збере 100 мільйонів. Продюсери сказали: «Якщо він принесе такі гроші, ми купимо тобі будь-яку машину на землі». Я отримав свій Mercedes 450 SEL.
Я продовжую повторювати: я більше ніж Роккі. Але правда в тому, що це не так. Я хотів би бути хоча б половиною його. Я був дурний. Роккі — одне із найчесніших моїх творінь.
Я хочу, щоб мене запам’ятали людиною, який мала рішучість долати обставини. Моя догма — проявляти наполегливість. Будь ви навіть чумою, що заражає повітря, про вас хоча б почують. «Все, що завгодно, лише б позбавитися від нього».
Всі роблять помилки. Я дивлюся навколо, на моїх однолітків, і бачу в їх очах гірку думку: «Я прожив не те життя, яке хотів, і тепер я стільки можу сказати, але ніхто не хоче мене слухати». Я теж відчував так, і якщо цього не перебороти, це може вбити тебе зсередини.
Я не думаю, що людину треба мучити, замикати в шафі або позбавляти любові. Але я точно знаю, що якщо у неї все в надлишку, вона не виробить ні свідомого погляду, ні голоду, ні почуття беззахисності, без яких неможливо писати. Більшість письменників і художників не задоволені своєю творчістю. Уявіть, що ви виросли в домі, де вас оточувала любов і турбота, і вам казали, що ви найкращий. Звідки у вас візьметься мотивація робити хоч що-небудь.
Щаслива дружина — щасливе життя. Мені знадобилося 30 років, щоб до цього допетрати. Коли ви збираєтеся посперечатися, переконайтеся що є привід серйозніше, ніж пульт від телевізора. Тепер я знаю, як здобути фантастичну, чудову дружину. Тепер я можу писати, можу думати і відчуваю, що мені є що доводити.
Я відкидав занадто велику тінь, це почало тиснути на мого сина. Він звинувачував мене у всіх невдачах: якщо б батькові не дісталася вся слава, якби батько не залишав таких великих слідів на піску. Я подумав: «Господи, він себе в труну зажене». Він обрав роль капітулянта і згорить у її вогні, і його ніяк не врятувати. Я завжди намагався бути з ним обережніше, але все-таки сказав: «Знаєш, малюк, життя — це не як сильно ти б’єш, а як після будь-яких ударів залишаєшся на ногах. Ти не можеш все життя звалювати відповідальність на інших. Так тільки боягузи роблять».
Світ дуже молодий, і коли ти досягаєш певного віку, всі вважають тебе застарілим. Я сказав собі: «Зі мною такого не станеться». Багато поділяють мої почуття, але мало хто їх висловлює. Вбити героя для мене — це якийсь перебір хемінгуейщини. Мені не хочеться, щоб мій матадор закінчив на рогах у бика, несучого його по вулицях Памплони. Краще вже він вистрибне до бика на спину і поїде назустріч заходу. І подивимося, що буде. Інші актори повинні чекати хороших сценаріїв, а я можу написати свій власний. Коли мені здається, що час знятися в бойовику, я пишу сценарій бойовика. Якщо мені захочеться зробити любовну історію, я напишу її. Поки мій мозок не пошкодиться, або провидіння не вирішить від мене відвернутися, я навряд чи видохнуся.
Я почав писати сценарії після того, як подивився «Безтурботного їздця». Я купив дві книжки: одну про написання сценаріїв, щось типу «Пишіть для задоволення і для грошей», а іншу — сценарій «Безтурботного їздця». Я прочитав його і подумав: «Нічого собі! Це ж просто діалоги з життя, а людям за них платять гроші. Я можу не гірше». Так що я сів і написав свій перший сценарій. Він називався «Плач в голос і шепочи, як вітер, одним подихом». Це був апофеоз помпезності. Я в той час, мабуть, слухав дуже багато Ділана. Зрозуміло, ніхто не став навіть читати сценарію з такою назвою. Я дав його якомусь алкоголіку, і навіть він сказав, що сценарій лайно. Тоді я написав інший, під назвою «Сумний блюз». Це був безглуздий сюжет про рок-співака, хворого серцевою недугою, який можна було вилікувати тільки речовиною, що містяться в бананах. Так, у мене слабкість до бананів… Коротше, рокер закохується в дівчину, а потім вона його кидає. Співак так засмучений, що виходить на сцену, не з’ївши своєї щоденної дози бананів, — і посеред пісні падає без почуттів. Тут прибігає дитина, зі зв’язкою бананів, але вже пізно: він помер. Та-дааам.
Кіно — це моя реальність. Коли я виходжу зі студії, я вступаю в чужорідний світ, в якому мені не дуже затишно. Коли я був дитиною, в школі Монтгомері Хіллз вчителі проголосували за мене як за найбільш ймовірного претендента на електричний стілець — і вони не мали на увазі кіно. Чесно кажучи, я так погано уживався в суспільстві, що, не працюючи над фільмом, я бився раз на два-три тижні.
Я вроджений критик — себе і всього на світі і у мене на все є своя думка. Я повинен її мати. Тому, хто не має своєї думки, варто поїхати в Тибет і виспівувати там мантри. Якщо ви перегляните своє життя, готовий сперечатися, що про 80% своїх вчинків ви пошкодуєте. Але життя — це і є помилки.
За матеріалами Тутка.
