Правила життя Сильвестра Сталлоне

Коли мені було 11, я зламав ключицю, зістрибнувши з даху нашого триповерхового будинку в Манкс Холлоу в Меріленді. Щоб ви могли уявити вміст моєї голови в той час: я стрибнув з парасолькою, розраховуючи злетіти. Нічого не вийшло, я впав в бетонну яму, наповнену водою — мій батько будував альтанку для барбекю. Коли я приземлився, батько вийшов на ганок і побачив мене лежачого у бетонній ямі, з парасолькою, надітою на шию. Він сказав матері: «Цей хлопчик ніколи не стане президентом. Ти народила ідіота». Я відповів: «Те ж саме говорили про Едісона, тату».

Коли мені було шістнадцять, моя мати, завжди вважала, що я талановитий, відвезла мене в інститут Дрексела у Філадельфії, щоб дізнатися, до чого я схильний в житті. Після трьох днів тестування моєї матері сказали: «Ваш син чудово підходить на посаду водія сортувальної машини або помічника електрика, в особливості — електрика по ліфтах».

Моя мати вважала мене хуліганом. Їй належав спортзал «У Барбелли», і вона брала на груди 70 кілограмів. Коли їй здавалося, що я занадто знахабнів, вона скручувала мене — вона знала всі борцівські прийоми, — клала собі на коліна і порола щіткою. І зовсім не слабо: після прочуханки мені мало не потрібно було викликати швидку, щоб позбутися від щетини в дупі.

Моя мати вела дуже яскраве життя. Крім того, що в молодості вона працювала акторкою в цирку, вона — перша жінка на моїй пам’яті, яка вела бодібілдинг-шоу на телебаченні, це було у 1950-і. До того ж вона прекрасний астролог, ворожить по руках і навіть винайшла рампологію — передбачення по дупі. У нас, зрозуміло, дуже близькі відносини, але по своїй дупі я їй гадати не дозволяю, раптом там написані погані прикмети.

Я зацікавився бодібілдингом ще в дитинстві — через кіно. Одного разу я побачив Стіва Рівза в «Звільненому Геркулесі» і подумав: «Цей дивний хлопець з бородою і широченними литками може зруйнувати самотужки храм і замочити всю римську армію. Мені теж так хочеться». Я став розмірковувати про те, як би мені хотілося виглядати. Не кожному подобається бути занадто накачаним, тому що тоді ти не дуже-то схожий на людину. Ти схожий на Геракла, що непогано до тих пір, поки тобі не запропонують роль бухгалтера.

Я знімався голим. Мені тоді було нічого їсти, мене виставили з квартири, і я чотири ночі поспіль провів на автобусній станції, намагаючись не потрапити до копів і хоч трохи поспати. Книги я поклав в камеру зберігання. Я був у розпачі. Ось чому, прочитавши в газеті про можливість заробити за день сто доларів, я вирішив, що це подарунок долі. А те, що довелося роздягатися, мене особливо не хвилювало — там немає ніякої порнографії, з чого б мені хвилюватися? Коли ти голодний, ти робиш багато такого, чого зазвичай робити не став би. Смішно, до якої міри розтягується мораль в цілях самозбереження. Але ще смішніше, коли ти стоїш перед камерою і намагаєшся переконати себе, що займаєшся серйозною справою. Я думав: «Ну, може, це буде справжнє мистецтво». Так чи інакше, я повинен був знятися або пограбувати когось. Я був на краю прірви. А за два дні зйомок я отримав 200 баксів і вибрався з автобусної станції.
Я грав жеребця, який запрошував бажаючих на вечірку через газетне оголошення. До нього прийшли чоловік десять, цілувалися і обіймалися — і все. За нинішніми стандартами, фільм майже пройшов би батьківську цензуру. Мої доньки не підозрювали, чим я заробляю. Вони заповнювали анкету в школі і написали, що я граю в гольф і працюю в саду. Моя п’ятирічна донька прийшла в школу, і якийсь хлопчик взяв її стілець. Вона йому сказала: «Ще раз так зробиш — я тобі голову відріжу». Здається, настав час простежити за тим, що дивляться діти. Дочки ростуть маленькими рембенятами. Раніше вони плакали, а тепер кажуть позіхаючи: «А… знову труп». Скоро їх буде потрібно віддати в програму реабілітації.

Один чоловік мав сміливість в’їхати в мою машину. Я вийшов і кажу: «Тобі не здається, що варто вибачитися?» Він відповідає: «Іди в дупу». Я тільки що підвозив свого сина і сказав цьому хлопцю, що у мене в машині могла бути дитина. Він знову: «Іди в дупу». Я відчув себе морольно зобов’язаним врізати йому. Абсолютно в стилі Роккі я з розмаху дав йому з лівої. Цей удар коштував мені 15 000 доларів. Я повинен робити те, чого чекають від мене глядачі. Давайте зізнаємося: існує зв’язок між мною, Роккі та Рембо. З роками стало важко відрізняти справжніх і вигаданих людей. Коли я напружую свої акторські здібності і показую іншу сторону себе — мене відкидають. О’кей, мене це влаштовує. Я — стереотип, і нічого не можу з цим вдіяти.

У якийсь момент я став захищатися. Огидно, що я, Сильвестр Сталлоне, став синонімом бездумного, однослівного насильства. Я перетворився в доісторичну печерну людину. Люди брали цього вигаданого героя і поміщали в реальні обставини. Це як захищати свою релігію — тут не можна перемогти. І чим більше я захищався, тим більшим дурнем виглядав. Одного разу я їхав в «порше» по арізонській пустелі і розігнався майже до 200 кілометрів на годину. Звичайно, мене зупинив коп. Я кажу: «Ви бачили їх?! Ви їх бачили? Ви їх зупинили? Вони все ще там?» Він каже: «Кого?» А я продовжую: «Там вісім хлопців з гарматами! Срань господня! Я ледве ноги забрав. Зробіть мені ласку — заарештуйте мене, вони хочуть мене вбити. Я не знаю, хто вони. Їм напевно не сподобався Рембо, якесь радикальне угрупування. Вони погрожували мені, писали листи, а тепер до мене добралися!» Ну, він проводив мене до самої межі штату. «Я проводжу тебе, Рембо. Я допоможу тобі, Роккі». А я сказав: «Спасибі, сер».

Пам’ятаєте, коли Рейган бомбив Каддафі? Він сказав: «Я дивився Рембо і знаю, що робити». А потім Він згадав про Рембо в бункері. Я став синонімом типу мислення. Символом. Це завжди непокоїло мене в подорожах. Була маса загроз. Коли я приїжджав у Канни, мене погрожували вбити. Так і в країнах третього світу, мене зовсім не обожнюють. Акторство живить тільки эгоцентричну частину мене. Мені подобається бачити себе на екрані. Не завжди, але й не до такої степені, щоб йти до психіатра. Режисура — дуже різнопланове заняття. На зразок того, як тренувати спортивну команду. А творчість для мене — це майже чиста еротика. Коли в голову приходить гарна ідея або фраза, я можу вискочити з-за столу і зробити колесо або стукати головою об скло від екстазу. Один сценарист створює роботу для трьохсот осіб і розвагу — для трьох мільйонів. Так хто головний чоловік у фільмі?

Звичайно ми змагаємося. Ми навіть говорили про це. Ми як Мухаммед Алі і Джонатан Фрейзер. Лямотта і Шуга Рей. Арнольд і Слай. Щоранку я виповзаю з ліжка і запитую себе: «Мені дійсно це потрібно?» І волочуся у спортзал у гаражі. Це невесело, і я це ненавиджу. Я займаюся в самоті, піднімаю штангу. У мене 25 різних складних апаратів, я один, мені хочеться спати, все тіло болить, і ти дивишся на них, і в кожному 160 кілограмів, а найважче, що ти піднімав за останні вісім годин, — це подушка.

Все своє життя я тренувався але який би ти не був розумний, тобі потрібен тренер. Ти повинен ходити в спортзал, щоб тебе оцінювали і тобою керували. Не можна тренувати самого себе. Я також належу до церкви. Церква — це спортзал для душі. Коли я беру участь у зйомках, я кожен день їм одне і те ж. На сніданок — салат з тунця або курку з капустою, і все. На обід — телятину з рисом, або рибу з рисом, або стейк з рисом. Це дуже набридає. Господи, як же це набридає.

Я як скаковий кінь. Чим ти його нагодуєш, так він і побіжить.

Коли ти стаєш багатим і знаменитим тебе відсікають від реальності. Між тобою і справжнім життям завжди знаходяться люди, які піклуються про тебе, вирішують твої проблеми, стежать, щоб ти був щасливий і в безпеці. А коли стається нещастя, ти розумієш, що ніяка слава ні від чого не захищає. Коли я побачив повністю відредагований варіант «Роккі», я сказав продюсерам, що він збере 100 мільйонів. Продюсери сказали: «Якщо він принесе такі гроші, ми купимо тобі будь-яку машину на землі». Я отримав свій Mercedes 450 SEL.

Я продовжую повторювати: я більше ніж Роккі. Але правда в тому, що це не так. Я хотів би бути хоча б половиною його. Я був дурний. Роккі — одне із найчесніших моїх творінь.

Я хочу, щоб мене запам’ятали людиною, який мала рішучість долати обставини. Моя догма — проявляти наполегливість. Будь ви навіть чумою, що заражає повітря, про вас хоча б почують. «Все, що завгодно, лише б позбавитися від нього».

Всі роблять помилки. Я дивлюся навколо, на моїх однолітків, і бачу в їх очах гірку думку: «Я прожив не те життя, яке хотів, і тепер я стільки можу сказати, але ніхто не хоче мене слухати». Я теж відчував так, і якщо цього не перебороти, це може вбити тебе зсередини.

Я не думаю, що людину треба мучити, замикати в шафі або позбавляти любові. Але я точно знаю, що якщо у неї все в надлишку, вона не виробить ні свідомого погляду, ні голоду, ні почуття беззахисності, без яких неможливо писати. Більшість письменників і художників не задоволені своєю творчістю. Уявіть, що ви виросли в домі, де вас оточувала любов і турбота, і вам казали, що ви найкращий. Звідки у вас візьметься мотивація робити хоч що-небудь.

Щаслива дружина — щасливе життя. Мені знадобилося 30 років, щоб до цього допетрати. Коли ви збираєтеся посперечатися, переконайтеся що є привід серйозніше, ніж пульт від телевізора. Тепер я знаю, як здобути фантастичну, чудову дружину. Тепер я можу писати, можу думати і відчуваю, що мені є що доводити.

Я відкидав занадто велику тінь, це почало тиснути на мого сина. Він звинувачував мене у всіх невдачах: якщо б батькові не дісталася вся слава, якби батько не залишав таких великих слідів на піску. Я подумав: «Господи, він себе в труну зажене». Він обрав роль капітулянта і згорить у її вогні, і його ніяк не врятувати. Я завжди намагався бути з ним обережніше, але все-таки сказав: «Знаєш, малюк, життя — це не як сильно ти б’єш, а як після будь-яких ударів залишаєшся на ногах. Ти не можеш все життя звалювати відповідальність на інших. Так тільки боягузи роблять».

Світ дуже молодий, і коли ти досягаєш певного віку, всі вважають тебе застарілим. Я сказав собі: «Зі мною такого не станеться». Багато поділяють мої почуття, але мало хто їх висловлює. Вбити героя для мене — це якийсь перебір хемінгуейщини. Мені не хочеться, щоб мій матадор закінчив на рогах у бика, несучого його по вулицях Памплони. Краще вже він вистрибне до бика на спину і поїде назустріч заходу. І подивимося, що буде. Інші актори повинні чекати хороших сценаріїв, а я можу написати свій власний. Коли мені здається, що час знятися в бойовику, я пишу сценарій бойовика. Якщо мені захочеться зробити любовну історію, я напишу її. Поки мій мозок не пошкодиться, або провидіння не вирішить від мене відвернутися, я навряд чи видохнуся.

Я почав писати сценарії після того, як подивився «Безтурботного їздця». Я купив дві книжки: одну про написання сценаріїв, щось типу «Пишіть для задоволення і для грошей», а іншу — сценарій «Безтурботного їздця». Я прочитав його і подумав: «Нічого собі! Це ж просто діалоги з життя, а людям за них платять гроші. Я можу не гірше». Так що я сів і написав свій перший сценарій. Він називався «Плач в голос і шепочи, як вітер, одним подихом». Це був апофеоз помпезності. Я в той час, мабуть, слухав дуже багато Ділана. Зрозуміло, ніхто не став навіть читати сценарію з такою назвою. Я дав його якомусь алкоголіку, і навіть він сказав, що сценарій лайно. Тоді я написав інший, під назвою «Сумний блюз». Це був безглуздий сюжет про рок-співака, хворого серцевою недугою, який можна було вилікувати тільки речовиною, що містяться в бананах. Так, у мене слабкість до бананів… Коротше, рокер закохується в дівчину, а потім вона його кидає. Співак так засмучений, що виходить на сцену, не з’ївши своєї щоденної дози бананів, — і посеред пісні падає без почуттів. Тут прибігає дитина, зі зв’язкою бананів, але вже пізно: він помер. Та-дааам.

Кіно — це моя реальність. Коли я виходжу зі студії, я вступаю в чужорідний світ, в якому мені не дуже затишно. Коли я був дитиною, в школі Монтгомері Хіллз вчителі проголосували за мене як за найбільш ймовірного претендента на електричний стілець — і вони не мали на увазі кіно. Чесно кажучи, я так погано уживався в суспільстві, що, не працюючи над фільмом, я бився раз на два-три тижні.

Я вроджений критик — себе і всього на світі і у мене на все є своя думка. Я повинен її мати. Тому, хто не має своєї думки, варто поїхати в Тибет і виспівувати там мантри. Якщо ви перегляните своє життя, готовий сперечатися, що про 80% своїх вчинків ви пошкодуєте. Але життя — це і є помилки.

За матеріалами Тутка.


Чужинці про Україну ХVI-XVIІI ст. Вражаючі вислови!

Завдяки спогадам, особистому листуванню та описам іноземців, які подорожували нашими краями, ми можемо уявити якою була Україна в минулому.

Ми підготували для вас цікаві цитати іноземних дипломатів, мандрівників, вчених та військових, які мали відношення до України та залишили власні спогади і враження від нашої країни, культури, традицій та людей.

1. «Київ, столиця колишньої держави русів, при річці Бористені, є одним з найгарніших і найкультурніших міст Европи, хоч його пограбовано і спустошено до краю», – писав А. Кампензе в 1534 році: (A. Campense. «Lettera d’Alberto Campense»). 

2. Посол імператора Рудольфа II до Запорозької Січі Еріх Лясота в 1594 році пише, що запорізькі старшини були люди високоосвічені, поводилися, як добре виховані європейські аристократи, знали всі тонкощі європейської дипломатичної етики, взагалі, були дуже культурними європейськими ЛИЦАРЯМИ. Про наші міста Київ, Кам’янець, Прилуки пише, що вони своїми будинками, чистотою, впорядкованістю, багатством, укріпленням можуть успішно конкурувати з найліпшими європейськими містами. Про селян пише, що вони, працюючи на полі, мають рушницю чи шаблю при собі, щоб кожної хвилини бути готовим відбити несподіваний напад татар (Е. Lassota. «Tagebuch»).

3. «Українці є розумні, щирі, щедрі і понад усе цінять свою свободу. Вони вважають смерть кращою за рабство і тому завзято борються з поляками за свою незалежність. Будовою тіла міцні, стрункі, гарні, а на війні зухвало хоробрі і витривалі», –  писав французький інженер Боплан у 1650 році. (G. Beauplan. «Description de L’ Ucraine»).  


4. «У своїй Раді козаки обмірковують справи, завжди маючи на увазі загальне добро. Свої погляди висловлюють вільно, але коли бачать, що погляд опонента є ліпший, то без впертости відмовляються від свого. Тому я сказав би, що ця Республіка могла б рівнятися Спартанській, якби козаки шанували тверезість так, як спартанці», – посол від республіки Венеція до гетьмана Б. Хмельницького А. Віміна, який був в Україні в 1650 році, (A. Vimina. «Relazione dell origine del costumi dei Cosacchi»).

5. «Войовнича нація козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з лиця землі, як зникли інші нації, що попали під владу московського скіпетра, хіба що скоро прийде якась успішна революція, яка скине з них московське ярмо. Козаки не мають нічого спільного з москвинами, за винятком грецької релігії та зіпсованої москвинами слов’янської мови. їхні звичаї, їхній спосіб життя, хата, їжа — все цілком різне. Козаки є гарні, вродливі, високі, спритні, активні, щирі, чесні, хоробрі, не звикли до рабства. Коротко — повна протилежність москвинам. їх зовнішній вигляд не одноманітний, як москвинів; тавро рабства не зробило їх автоматами і не спідлило, як москвинів. Козаки є жорстокі, але лише в бою, а москвини мають вроджену холоднокровну жорстокість, безжалісну і садистичну”, – француз Ч. Масон був на службі у московського уряду в 1762–1802 роках (С. F. Masson. «Memoires secret sur la Russie»).

6. «Україна неймовірно родюча і добре загосподарена. Я ще не бачив такої країни, яка би була так подібна до найкращої провінції Англії, як подібна Україна. Переїжджаючи через Україну, я почував себе так безпечно і вільно, як і в Англії, хоч тоді була війна з Туреччиною. Українці є дуже чесний, добре вихований, моральний народ», – писав англієць Д. Маршал, який був в Україні в 1770 році (J. Marshall. «Travels»).

7. «В Україні матері купають немовлят щоденно двічі аж до року, вважаючи, що це сприяє ростові дітей», – Ю. Вердум, що подорожував по Україні в 1670–1672 роках. 

8. Україна стане колись новою Елладою (Грецією): прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музикальний хист, родюча земля — все це колись прокинеться і повстане велика культурна нація; її межі протягнуться до Чорного моря, а її впливи геть у далекий світ»? – писав  німецький філософ і етнограф Й. Гердер у своєму «Деннику» у 1769 році: (J. G. Herder. «Tagebuch»).

9. «Поборюючи Московщину, треба обов’язково враховувати силу України. Колись незалежна, вона не забула ще, чим вона була. Незважаючи на деспотію Московщини, яка душить все українське, ця козацька нація є і далі вільнолюбна. Це був би смертельний удар по Московщині, якби вдалося підняти Україну на революцію. Тоді вона відіграла б головну роль у визволенні всіх народів, що тепер стогнуть в московському ярмі», – лист французької Амбасади до свого Міністра Закордонних Справ з 24.VII.1795. В архіві М.З.С. Франції, ч. 327.

10. “Конюшня української поштової стації на 20 коней своєю чистотою і порядком могла б успішно конкурувати з конюшнею шляхтича в Англії. Хата бідного сільського старости також чудова: кожна найменша річ там була чистенька, в порядку і на своїм місці, сміття ніде не видно. Після Московщини це для нас було надзвичайно приємною несподіванкою. Я радше обідав би на підлозі української хати, ніж за столом московського князя», – писав англійський професор Е. Кларк (за: E. D. Clarke. «Travels in Russia»).

11. “Вони купують і продають усякого роду крам, не платячи жодних податків, крім невеликого до гетьманської скарбниці. Вони мають необмежену волю займатися, яким самі хочуть, промислом… Населення України відоме поза її межами своєю ввічливістю і надзвичайною чистотою. Вони гарно одягнуті і свої хати тримають скрупульозно чисто. В місті Немирів найбідніша хатина о небо чистіша за найбагатший палац в Москві”, – данський посол Ю. Юст, який їздив у 1711 році в Україну (за: J. Just. «Memoires»).

12. «На жаль, я мушу закінчити свій опис неприємною рисою; я мушу сказати про ненависть українців до москвинів. Тут часто почуєте, як вони кажуть: «Добра людина, але москаль». Але цього ще мало: вони передають це почуття навіть немовлятам, лякаючи їх «москалем». Перестрашена цим іменем, дитина перестає плакати», – писав А. Лєвшин, закінчуючи свій захоплений опис України («Пісьма із Маларосіі»).

За матеріалами Тутка.


“У свої 25 я ще ділив “Снікерс” на три частини, аби порадувати доньку смачною цукеркою три дні поспіль” – Антін Мухарський

Український актор та співак Антін Мухарський на своїй сторінці у Facebook поділився цікавими історіями життя зі свого дитинства та молодості, а також закликах українців берегти один одного і цінувати те, що маємо:

УКРАЇНА і “СОЄВЕ МОЛОЧКО”.
Моя бабуся, що пережила два Голодомори і просто повоєнний голод 46-47 років, а ще дві війни, до кінця життя по всяк випадок зберігала на шафі мішки із свіжими сухарями, що їх регулярно міняла кожні пів року, згодовуючи старі запаси голубам на Львівській площі.
У свої двадцять п”ять я ще ділив “Снікерс” на три частини, аби порадувати доньку смачною цукеркою три дні поспіль, а у вільний від роботи в Національному театрі ім. Лесі Українки час, присвячував тому, щоб натягнувши на очі шапку, торгувати турецькими штанами з начосом на Республіканському стадіоні, де сьогодні “зубожілий” народ зустрічався з президентом України.
У нас не було ані кінематографу, ані телебачення. Все це – моє покоління піднімало своєю працею з нуля, аби вирвати у життя копійку, щоб вивчити та вигодувати дітей. Як угорілі ми носилися кастингами, знімалися у якійсь недолугій рекламі, хрінових серіалах, аби повезти своїх дітей за кордон та показати їм світ.
Знаю і розумію, що молодь зустрічає подібні розмови
іронічною посмішкою на обличчі. І це прекрасно! Бо я все своє життя пахав, 24 години на добу думаючи як вижити, як побудувати дім, як прогодувати родину, зробити своє життя ефективним і корисним для країни.
Це прекрасно, що мої діти, заходячи у магазин, обирають собі “соєве молочко” з десяти сортів і, навіть не уявляють собі що то таке: місяцями харчуватися гречаною січкою, прати целофанові пакети, або двічі заварювати пакетик від чаю.
Їдучи в гарній закордонній автівці яскравими вулицями української столиці, де я народився і виріс, вільно висловлюючи свої думки, маючи змогу чесною працею заробляти гроші на гарну вечерю в ресторані, ніколи ні в кого не вкравши ані копійки (бо ніколи не був держслужбовцем), вільно подорожуючи світом, я інколи закриваю очі і бачу той 1992-й рік, коли батько (на той час народний артист України), привіз з Польщі 50 доларів, вторгувавши їх за декілька пляшок горілки. Це була його зарплата за три місяці і ми рахували скільки потрібно працювати, аби купити новий європейький автомобіль, що на той час коштував близько 10 000 доларів. За підрахунками виходило – 50 років!!!
Я ніколи і нічого не отримував на шару. Бо “шара” – прямий шлях у пастку. Це я добре засвоїв, спостерігаючи за мільйонами ошуканих вкладників трастових компаній, облудний дух яких знову носиться у повітрі, з тою лише відмінністю, що тепер ошукати можуть цілу країну.
Тому коли ви кажете, що ми, не маючи ані газу, ані нафти (прямий натяк на Росію) погано живемо, мені хочеться аби дорослі люди знову згадали 90-ті, а молодь подивилась документальне кіно про Сирію, яка ще вісім років тому була квітучою країною з потужною економікою та шикарними курортами.
Це я до чого? Бережіть і цінуйте те що маєте! Бо Орест Лютий (якого я вважаю пророком і гуру) вже зняв кліп “Котлети зонука”, а днями приступає до роботи над апокаліптичним відео “ХУЯК” у такий спосіб попереджаючи що на нас може чекати найближчим часом.
Проте, користуючись нагодою, хочу ще раз сказати – Я ЛЮБЛЮ ВАС ДРУЗІ!!
І що б на нас не чекало, завжди буду поруч із своїм народом та своєю країною!
СЛАВА УКРАЇНІ!
Люблю вас!
Щиро ваш – Антін Мухарський.

Алла Гунченко для Україна Неймовірна

Редакція може не поділяти думку авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.


“Чи можете, ви, зараз повторити такі слова…” – Кондратюк до Зеленського та Порошенка (відео)

Популярний в Україні телеведучий, продюсер Ігор Кондратюк звернувся до кандидатів у Президенти України Петра Порошенка та Володимира Зеленського з одним питанням, оскільки Президент України відповідає за міжнародну політику, а країна потерпає від агресії Росії.

Результат пошуку зображень за запитом "ігор кондратюк"

“Чи можете, ви, зараз повторити такі слова: …” – питає Кондратюк у кандидатів у Президенти.

#Єпитання. Ігор Кондрадюк

"Чи зможете ви повторити: "Росія – агресор, Путін – убивця?"Це питання адресує кандидатам у президенти Igor Kondratiuk.Долучайтеся також до флешмобу #єпитання, викладайте відео із запитаннями для дебатів у коментарях.

Gepostet von Рух ЧЕСНО am Freitag, 12. April 2019

Редакція може не поділяти думку авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.

Джерело: Старко


“До вчора мене пригнічувало, що голосуватиму за ПП вимушено і не за покликом серця, то пригнічення більше немає” – журналістка 1+1 Юлія Бориско

Телеведуча Юлія Бориско на своїй сторінці у Facebook підтримала чинного Президента України Петра Порошека після вчорашніх скандальних телефонних перепалок з Володимиром Зеленським:

Результат пошуку зображень за запитом "юлія бориско"

«Думала, не засну після вчорашніх телефонних дебатів. Але заснула і прокинулась на піднесенні. До третьої ночі читала, що хто понаписував – і, Боже, як приємно бачити своїх! Це майданне відчуття спорідненості!

І якщо до вчора мене пригнічувало, що голосуватиму за ПП вимушено і не за покликом серця, то пригнічення більше немає. Вернулась давно забута повага до сильної сторони президента, особливо на контрасті з телефонним співрозмовником. А з повагою до сильної особистості вже значно приємніше за неї голосувати. Ну, і сміхові приступи мені ще довго гарантовані))) Одне слово – Кулик)))

Думаю, навіть на смертному одрі він згадає той оп-па-засада-вечір, коли прийшов заочно викривати гаранта, а довелося це робити під його важким поглядом. Як якась байка «Лев і Кулик». Кулики ж навіть в природі «харчуються виключно дрібними безхребетними істотами», а тут…)))»

Алла Гунченко для Україна Неймовірна

Редакція може не поділяти думку авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.


“Не настільки страшно, хто ж в підсумку буде президентом, наскільки страшно, хто поруч з нами живе в цій країні” – львів’янин

Український фотограф, львів’янин Володимир Шурубура на своїй сторінці у Facebook прокоментував ситуацію з виборами в Україні:

“Не настільки страшно, хто ж в підсумку буде президентом, наскільки страшно, хто поруч з нами живе в цій країні. Президент – то на 5 років. Так, це біда! 5 років нашого життя! Та зрештою, пережили Федоровича, то і Олександровича переживемо. Але от ті майже 30% українців – то ж не просто статистика. Це люди, з якими ми щоранку вітаємось в будинку, їдемо в однім купе потяга, працюємо в бізнесі і купуємо у них каву. Щодня! Вони з нами і поруч! І це не на 5 років! Це назавжди!

Це не лише вибори президента, це загальний аналіз крові країни. Тепер чітко зрозуміло скільки і чого тут є.

Залишаються примарні сподівання на другий тур, та оптимізму перед першим було куди більше.

Результати першого туру (або поки даних екзит-полів) – це сигнал. Всім. Українцям і елітам, лідерам думок та владі. Це абсолютно новий кейс у політичній технології.

Варто зазначити, що і чинний президент мав реальну можливість отримати значно кращий результат, якщо б за 5 років в Україні була проведена справді судова реформа, були результати боротьби з корупцією, була реакція влади не очевидну несправедливість, були відповіді по Медведчуку та всім решта такого ж типу антиукраїнської діяльності. Це все можна було зробити. Але була ілюзія що можна і так. Думайте тепер!

З іншого боку, такий відсоток в чинного президента тому, що в українців патологічний потяг до “оригінальності”. Багато виборців побачили щось не надто святе та месіанське у персоні Порошенка і розпорошили свої відсотки поміж прекрасними, мудрими, патріотичними людьми: Кошулинським, Гриценком, Смешком та Безсмертним. Це може дати смертельний результат країні. Наше невміння об’єднуватись і бути реалістами нас не раз знищувало. І ось ми тут знову.

Я маю купу питань та претензій до Порошенка, але я реаліст. Я розумію, що в цей момент, в цій країні і з цим народом нам кращого лідера не дано. Ні, кращі є, але не настільки національно об’єднавчі.

Зеленський тут взагалі ні до чого. Це не про нього. Він такий, як його присутність на дебатах. Просто чорна діра. Цих 30% – це вирок всій політичній еліті за усі роки. Ви конвертували людську неосвіченість, страх та бідність у політичний капітал весь час. Ви ділили країну на схід і захід, на бідних і багатих, а тепер країна вас помножила на нуль. 30% – це не відсоток боротьби, це відсоток апатії і втоми. Вони не готові йти на жертви, аби захистити свій вибір. В них це фан та прикол. А боротись і вмирати меншості, як врешті і у всі часи.

Дуже б не хотів, щоб ми колись згадували цих 5 років, з 2014 по 2019, як найкращі роки країни. Особисто мені в цей період складніше ніж весь час до того, але я вперше відчував себе вдома, українцем в Україні. Я відчував, що у мене далеко не святий, та все ж український президент. Я відчував, що він бореться за мою країну. Сподіваюсь, що здоровий глузд таки візьме гору.”

Алла Гунченко для Про Львів


Сашко Положинський: Шановне панство, а що вас, перепрошую, дивує? Але в Петра Олексійовича ще є час, щоб прихилити серця тих, хто за нього не голосував.

Результат пошуку зображень за запитом "сашко положинський"

Сашко Положинський на своїй сторінці у Facebook поділився своєю думкою стосовно результатві виборів. 

“Шановне панство, а що вас, перепрошую, дивує?

1. Чоловік років 15, якщо не більше, домінує на кількох телевізійних каналах, в тому числі – на найбільш рейтингових.

2. За цей час в програмах і фільмах регулярно з‘являється в компанії зірок – російських і українських.

3. Постійні жарти на політичні теми (рівень жартів зараз не обговорюємо – це питання смаків).

4. На його шоу постійно присутні відомі політики та держслужбовці високого рангу (в тому числі, як кажуть, були помічені й пани Луценко та Порошенко з дружинами). 

5. Знімається в головній ролі в політичному серіалі, в якому, наскільки мені відомо, пропонує прості рішення складних проблем. 

До цього додайте задіяні ресурси, ворожу пропаганду, передвиборчу кампанію, скеровану не на думки, а на емоції – стьоб, тролінг, жарти, приколи, кажуть – навіть матюки. 

До цього додайте потік негативу на цього кандидата, який, на мою думку, спрацював не в мінус, а в плюс. 

До цього згадайте яка музика, створена в Україні, була найбільш популярною за останній час, які українські фільми ставали лідерами прокату, які телепроекти викликають найбільше зацікавлення та обговорення, згадайте, які телеканали та радіостанції є найбільш рейтинговими. 

До цього додайте всі невирішені проблеми, невиправдані сподівання і непокарані злочини.

Згадайте про бурштин і євробляхи. Про вбитих активістів. Про засуджених добровольців. Про незвільнених заручників. 

Від цього всього відмініть тих людей, які виїхали з країни, в тому числі й через незахищеність, несправедливість чи погрози. 

І тоді, можливо, все більш-менш стане на свої місця. Це реальний стан справ в нашій країні, а не уявний чи бажаний світ. Сприйняти все, як є, не означає змиритися. 

Не хочу вступати в чергові дискусії з прихильниками Петра Порошенка – вже багато наслухався від них і, впевнений, ще отримаю не раз. Але – ви довго й наполегливо переконували, що розумніші за нас. То й поводьтеся, нарешті, як розумніші. Вгамуйте істериків та ідіотів, які пропонують розстріли, – такі заяви важко буде видати за першоквітневі жарти. 

А в Петра Олексійовича ще є час, щоб прихилити серця тих, хто за нього не голосував. Треба просто захотіти. І зробити те, що він вже не раз озвучував. Швидко і рішуче. Тепер все тільки від нього залежить. А далі вже й від усіх нас.”

Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.


Джулія Робертс: «Я втомилася носити чуже обличчя»

Це нагадування всім жінкам від Джулії Робертс свого часу визнали сенсаційним. А вона всього лише закликала відмовитися від тонн косметики і погоні за вічною молодістю. Світ, схиблений на стандартах краси, це шокувало. Найвідоміша красуня Голлівуду зізналася, що втомилася носити маску і прикидатися, що старості не існує. Жінки, одержимі б’юті-ідеалами, не розуміють, що все це нав’язано нам фешн-індустрією. Але найгірше, що в боротьбі за ідеальне тіло і обличчя ми втрачаємо себе, свою сутність, тому що ідеали недосяжні, а життя має властивість закінчуватися.

«Досконалість – це хвороба багатьох націй.
Читати далі


Про що діти будуть пам’ятати завжди

Життя людини складається з мільйонів спогадів дитинства, отриманих в оточенні сім’ї, друзів і просто різних людей, навіть часом незнайомих. Так, далеко не всі спогади викликають усмішку, але все ж серед них є дивно щасливі моменти, про які ми будемо пам’ятати завжди. І якщо ми хочемо, щоб і у наших дітей в майбутньому були такі спогади, то нам потрібно робити не так вже й багато:

1. Читати їм. Так, це красиво вже саме по собі, але в читанні дитині є і своя магія. Книги створюють світ, частиною якого стає кожен, хто читає. Тому не важливо, скільки років дитині, потрібно читати їй, читати разом з нею, просто читати …

2. Слухати їх. У сучасному божевільному світі так легко сказати: «Почекай секунду, мені ніколи!», А реальність така, що нічого не зміниться ні через секунду, ні навіть через хвилину, і дитина так і залишається без бажаної уваги. А коли ми начебто готові вислухати, то дитина вже або перехотіла розповідати або навіть забула, що хотіла сказати. Діти просто хочуть поділитися з батьками якимись своїми моментами. Так, для дорослих це все здається неважливим і непотрібним, але для малюків це є пріоритетним! Тому, перш ніж сказати дитині почекати секунду, потрібно подумати про те, що телефон, комп’ютер, соціальні мережі і телевізор не образяться, не отримають душевні травми і нічого не забудуть. А діти – так.

3. Обіймати їх. Неважливо, маленькі ми або великі, але ми всі потребуємо обійм. Кожна дитина індивідуальна, хтось хоче бути затісканою, комусь одних обіймів буде більш ніж достатньо, потрібно просто звернути увагу на їхні потреби і не відмовляти дітям у них. Тільки не треба питати, обійняти чи ні! Скажіть: «Я хочу тебе обійняти!» І обіймайте. Обійми це символ не тільки любові, але ще і впевненості, захисту і просто щастя.

4. Створювати сімейні традиції. Наприклад, влаштовувати раз на тиждень ніч або вечір кіно, коли вся сім’я, озброївшись попкорном, дивиться разом фільм. І повірте, це не буде просто переглядом фільму, коли мова йде про традиції!

5. Ділити трапезу. Час летить швидко, приготування займає багато часу, а робота з’їдає все інше. В силу різних графіків і просто бажань членів сім’ї, виявитися всім відразу за одним столом стає дуже складно. В результаті діти перекушують пластівцями, хот-догами, морозивом і т.п. Але навіть не це найстрашніше! Важливим є те, що відсутність спільних трапез самим негативним чином позначається на стосунках у сім’ї, на довірливості і теплоті. Тому потрібно вибрати хоча б один прийом їжі, будь то сніданок, обід або вечерю, і завжди проводити його всім разом, без варіантів.

6. Говорити їм, що вони найулюбленіші на світлі. Дітям так важливо знати і пам’ятати, що для своїх батьків вони обрані.

7. Святкувати! Знову ж таки, всі діти різні і досягнення у них різні. Хтось в 5 років читає краще, ніж хто-то в 10 років. Хтось успішний в спорті, а у когось просто алергія на м’яч. Хтось кращий учень в класі, а хтось займається з репетиторами. Але у кожної дитини є щось, що вона може робити добре, і чим би це не було, батьки повинні це підтримувати і святкувати всі досягнення!

8. Бавитися разом. Всі діти люблять бавитися, але дорослим ці забави зазвичай здаються нецікавими. Але потрібно просто знайти те, що буде приносити задоволення всієї сім’ї – настільні ігри, походи, риболовля, відпочинок на природі, ігрові види спорту, їзда на велосипеді, читання, перегляд фільмів, будь-яка діяльність, яка забезпечить веселе проведення часу і об’єднає всіх, створюючи спогади, які діти ніколи не забудуть.

9. Пам’ятати про свої обіцянки. Так, ми стільки всього обіцяємо і так часто забуваємо це зробити … А життя дітей складається з моментів, і ці ситуації стають дуже хворобливими для них … Тому всі ті заходи, які виключно важливі для дитини – збори, дні народження, репетиції, конкурси, спортивні змагання, конференції, не повинні бути забуті батьками ніколи! І для дітей стане найважливішим саме той факт, що про нього пам’ятають, не забули …

10. Любити їх. Любов породжує любов. Але мало просто сказати дитині, що ви її любите і потім продовжити її ігнорувати, нехтувати її бажаннями і розповідями, відмахуватися від прохань. Любов потрібно показувати. Тому що тільки любов породжує любов.

Джерело:  Тихон Сергий Кульбака


“Вибори Президента України для мене не «прикол»”, – Святослав Вакарчук

Відомий український співак – Святослав Вакарчук, на своїй сторінці у Facebook звернувся до українського народу, що голосувати потрібно свідомо та ставитися до майбутнього нашої держави дуже відповідально.

“От і настав час, коли ми з вами маємо виконати наш громадянський обов‘язок: проголосувати на виборах Президента. 
Відмовившись від балотування на найвищу посаду в державі, я не відмовляюсь від власної відповідальності за долю країни. 
Я не збираюсь стояти осторонь. 
Я не маю права мовчати.
Саме тому сьогодні, за декілька днів до відкриття виборчих дільниць, дозвольте поділитись з вами тим, як буду голосувати я.

Дорогі українці, майбутнє не можна виграти в лотерею. Майбутнє – це не прикол.
Його здобувають відважні, але й відповідальні. Майбутнє, як і доля країни, в наших руках. Давайте не підведемо тих, для кого свобода і гідність – не пусті слова, а омріяна мета, за яку вони віддавали найдорожче.
Свобода – не авантюра, вона вимагає відповідальності, а не саркастичної байдужості.
Зміни – не випадковість, вони вимагають наполегливості, а не нетерплячості. І нарешті, перемога – це не персональна амбіція, вона вимагає надійної команди, а не випадкових людей, зібраних на хайпі.
Вибори Президента України для мене не «прикол».
Тисячі наших співвітчизників, в тому числі молодих людей, віддавали своє життя і віддають прямо зараз для того, щоб ми з вами могли вільно обирати. Пам’ятаймо про це.

Голосуймо відповідально! Голосуймо не «по приколу»!.
Не вбиваймо мрію!”

#ГолосуюНепоПриколу. Святослав Вакарчук

#ГолосуюНепоПриколуОт і настав час, коли ми з вами маємо виконати наш громадянський обов‘язок: проголосувати на виборах Президента. Відмовившись від балотування на найвищу посаду в державі, я не відмовляюсь від власної відповідальності за долю країни. Я не збираюсь стояти осторонь. Я не маю права мовчати.Саме тому сьогодні, за декілька днів до відкриття виборчих дільниць, дозвольте поділитись з вами тим, як буду голосувати я.Дорогі українці, майбутнє не можна виграти в лотерею. Майбутнє – це не прикол.Його здобувають відважні, але й відповідальні. Майбутнє, як і доля країни, в наших руках. Давайте не підведемо тих, для кого свобода і гідність – не пусті слова, а омріяна мета, за яку вони віддавали найдорожче.Свобода – не авантюра, вона вимагає відповідальності, а не саркастичної байдужості.Зміни – не випадковість, вони вимагають наполегливості, а не нетерплячості. І нарешті, перемога – це не персональна амбіція, вона вимагає надійної команди, а не випадкових людей, зібраних на хайпі.Вибори Президента України для мене не «прикол».Тисячі наших співвітчизників, в тому числі молодих людей, віддавали своє життя і віддають прямо зараз для того, щоб ми з вами могли вільно обирати. Пам’ятаймо про це.Голосуймо відповідально! Голосуймо не «по приколу»!.Не вбиваймо мрію

Gepostet von Святослав Вакарчук am Mittwoch, 27. März 2019