«Ой, а ви з України? А сало з собою взяли?»: блогерка з України круто відповіла росіянам на Кіпрі

Відома українська блогерка Катерина Золотарьова розповіла про свій відпочинок на Кіпрі та про засилля росіян на курортах. Орфографію та синтаксис збережено:

“Якось відвикла я від засилля російських навколо. На Кіпрі вони просто всюди. Як правило, я намагаюся уникати місць їх скупчення і не літаю відпочивати на популярні для них курорти, але тут часу особливо вибирати якось не було. Стояло завдання летіти недовго (тому постійний і улюблений наш Дубай відпа) і не_Турція_не_Егіпет (ніколи там не відпочивали, а зараз час не для експериментів, терміни стислі і маса важливих заходів навколо). Тому вибрали максимально доступний відрізок часу між останнім іспитом Сабіни і її випускним, ну і полетіли.

Так ось, російські тут всюди і це пекло. Є більш-менш нормальні, які не лізуть і поводяться адекватно. Але більшість все-таки дико відразливі. При цьому ще й нав’язливі. «А ви з України? А що там у вас, все так жахливо, як наші показують? А що, в Києві правда немає води? А що там з клоуном вашим, ахахахаха, а навіщо ви його вибрали, ахахахаха », ну і все в такому дусі. Діти мало того, що невиховані, так ще й дозволяють собі відверте хамство. «Ой, а ви з України? А сало з собою взяли? », – якийсь малолітній сказав Саші біля басейну.

Чи треба уточнювати, що відповідаю я максимально зрозуміло. Дітям в тому числі. У відповідь на репліку з салом хлопець побіг шукати під ліжком у батьків глід з матрьошками, наприклад. У відповідь на клоуна я нагадала, ху із ріал клоун на світовий політ арені, що носить взуття з потрійними прихованими платформами і каблуками, ізгой і тьмяна моль, яка будує себе великого мачо. Ну і так далі. Тут я не заради приведення діалогів з ними пишу цей пост. А заради пам’ятки собі самій, що наступного разу таки варто приділяти час вивчення питання наявності російських там, куди летиш.
Шоб Ніколи знову (с)”

Как-то отвыкла я от засилья русских вокруг. На Кипре они просто везде. Как правило, я стараюсь избегать мест их…

Gepostet von Katerina Zolotareva am Samstag, 22. Juni 2019


Українські костюми визнали найкращими на Карнавалі культур у Берліні

 Українці стали володарями призу за кращі костюми на Карнавалі Культур-2019 у Берліні.

Диплом було вручено в понеділок, повідомляє кореспондент Укрінформу.

«Журі відзначило наші костюми як «якісні та вражаючі». Ми шукали їх у колекціонерів, дизайнерів, як тут, так і в Україні», – розповіла агентству засновниця Групи kul’tura, організатора акції, Катерина Рітц-Ракул.

Загалом було 6 номінацій, в яких визначили переможців.

Україна вже вдруге бере участь в Карнавалі. З національними костюмами, танцями і музикою берлінців та гостей столиці познайомили в цей раз більш як 50 представників громади, включаючи танцювальний колектив з Мюнхена.

Ходу супроводжувала сучасна українська музика, керував якою ді-джей з 8-метрового карнавального автомобіля. Велие пожвавлення у публіки викликала «кричалка» «Ukraine Now – Ukraіne Wow!».

У Карнавалі загалом взяли участь 74 групи, 4400 професійних артистів і аматорів, півсотні автомобілів-трибун. Подивитися на яскраве дійство на вулиці німецької столиці вийшло близько мільйона людей. Охороняли все це півтори тисячі поліцейських. Ряд вулиць був перекритий на цілий день.

Фото: Carlos Rodriguez, Natalia Litovska, Boris Chykulay, Roman Helbych 


Дзюдоїстка Білодід принесла Україні перше “золото” Євроігор-2019

У фіналі 18-річна спортсменка перемогла росіянку.

Збірна України здобула першу медаль на Європейських іграх-2019, які тривають у Мінську, – пише ТСН.

18-річна українська дзюдоїстка Дар’я Білодід виборола “золото” у ваговій категорії до 48 кг.

У фіналі Білодід перемогла росіянку Ірину Долгову.


Додамо, що на старті змагань Білодід подужала дворазову чемпіонку Європи, бронзового призера Олімпіади-2016 і чемпіонату світу-2011 Єву Черновіцкі з Угорщини, в 1/4 фіналу перемогла француженку Мелані Клеман, а в півфіналі здолала сербку Ніколіч Міліце.


Українка, яка стала світовою плюс-сайз моделлю

“Колись у дитинстві подруга говорила мені: “В тебе жир росте, а не груди”. І я переживала через це. А зараз думаю: мабуть, це була заздрість. Рано в мене почало все рости”.

Колишня економістка у будівельній компанії, а зараз – модель плюс-сайз Тетяна Котьолкіна розповіла BBC News Україна, як пройшла шлях від комплексів – до прийняття себе.

Жінка каже, що почувається прекрасно із вагою 87 кг при зрості 170 см. А колись все було навпаки, навіть, коли вона була на 10 кг легшою.

“Дивіться, дупа пішла”

У моїй родині всі жінки мають пишні форми. І я була такою з самого дитинства.

Коли подруга говорила мені щось про жир, або коли в слід мені казали: “О, дупа пішла”, я дуже хвилювалась.

Ніколи не могла зрозуміти, чому люди мають бути одинакові, чому всі прагнуть схуднути?

Я носила короткі спідниці, фарбувала очі синім і зеленим, була яскравою. В школі мене примушували вмиватися, говорили: “а що ж люди скажуть”, часом діти знущалися. Це було жорстоко. Але я не зважала. Хоча теж багато разів намагалась схуднути, та нічого не виходило.

“Моє тіло – моє діло”

Стосунки з чоловіками теж були різні – комусь мої стегна були заширокі і треба було схуднути, когось іще щось не влаштовувало. На цьому стосунки і закінчувались.

І через таке закінчення я дуже переживала.

Думала, що якась я не така, що мої подруги худі, а я – ні, що у них все гаразд, а у мене – ні.

А потім я дізналась, що за кордоном є плюс-сайз моделі. Дивилась на їхні фото і думала, та я ж така, як і вони. Це ніби відкрило мені очі.

Я працювала економістом у будівельній компанії, кожного дня з офісу переглядала фото цих моделей і наважилась змінити своє життя.

Я відкинула всі свої комплекси, що я не така, бо в мене десь жирок висить чи целюліт. Я зрозуміла, що моє тіло – це моє діло. Ми всі – унікальні, такими нас створила природа. Якщо я не можу схуднути і мені комфортно з моєю вагою, то так і має бути.

Мої параметри зараз 114-86-112, але я підтягнута. Постійно займаюсь спортом, ходжу в спортзал, раніше танцювала, займалась на пілоні. Мої форми мені не заважають.

І от коли я себе прийняла, я вийшла заміж. За півтора роки народила двох дітей. Так, моє тіло знову змінилося, але я – щаслива. Маю кохання і двох чудових доньок.

Потім я стала плюс-сайз моделлю, зробила портфоліо, почала працювати з різними брендами одягу, білизни, стала обличчям італійського бренду Elena Miro для жінок з пишними формами, MINOVA, Lykova.look, обличчям для першого Plus Size маркету “Всі.Свої”.

Зараз це моя робота, я заробляю цим на життя.

“Не пропагуємо ожиріння”

У вересні в Україні пройде національний відбір, а в листопаді – всесвітній конкурс Miss Top of the World Plus Size, і я – директор українського конкурсу.

Ми з дівчатами не пропагуємо ожиріння. Ми правильно харчуємось, займаємся спортом. Так, ми пишні, ну і що?

Чомусь наші люди не розуміють, що дівчата з пишними формами – це нормально. Ми що, не можемо носити спортивні костюми, обтягуючі легінси чи короткі топи?

Були випадки, коли під час зйомок підходили жінки і прямо в очі говорили: “Чого ви такі жирні?”. Я на це відповідала: “А де я товста, де на мені щось висить?”.

Так, я – пишна, у мене завжди були такі форми, просто раніше я цим не пишалась, а зараз пишаюсь.

Хто сказав, що люди мають бути худими? От хто це сказав?

Краса з усіх ракурсів

Нещодавно я заснувала соціальний проект “Краса відкриває серця”, у якому ми допомагаємо і підтримуємо не лише дівчат з пишними формами, а взагалі всіх жінок, які потребують допомоги і прийняття себе.

На жаль, у нас в суспільстві склались такі стереотипи, що коли дівчата мають якісь фізичні особливості, вони закриваються.

Ми проводимо лекції і майстер-класи, під час яких говоримо, що кожна дівчина є гарною, що це дар – бути собою.

У проекті беруть участь дівчата, які знають, що таке ламати стереотипи. Юля, яка втратила ногу в аварії і має протез, Марія – модель з ВІЛ-позитивним статусом, Стефанія – модель з татуюваннями.

Мета нашого проекту – розбити всі рамки та обмеження щодо стандартів краси, щоб жінки, які мають нестандартні форми або свої особливості, повірили в себе.

Ми зробили фотосесію, щоб показати людям, що краса – вона навколо, вона в очах того, хто дивиться. У липні у Києві у нас буде акція – модний показ і фотосесія. І вони візьмуть у них участь, вони вийдуть на подіум і покажуть, що вони – дуже гарні.

Якщо ти дивишся на людину і бачиш, як у неї горять очі, – це краса, якщо ти бачиш посмішку – це краса. При цьому, неважливо, які у цієї людини форми чи фізичні можливості.

За матеріалами Неймовірно.


Найрейтинговіший серіал “Чорнобиль” від НВО покажуть в Україні: де і коли дивитися

Серіал з 5 серій розповідає історію про техногенну катастрофу на Чорнобильській АЕС.

Серіал “Чорнобиль” від HBO, який став найрейтинговішим телевізійним серіалом в рейтингу IMDb, покажуть сьогодні, 18 червня о 20:45 на телеканалі “1+1”, – повідомляє Уніан.

Проект з 5 серій «Чорнобиль» описує трагічні події масштабної катастрофи на Чорнобильській АЕС, розповідає історії людей, які ліквідовували наслідки вибуху, і показує, що трапилося з тими, хто зазнав радіоактивного опромінення. Знімали проект на території Києва, Прип’яті та Литви.

Творцем і сценаристом “Чорнобиля” виступив Крейг Мазін, а режисером – Йоган Ренк. Ролі виконали Джаред Харріс (“Шерлок Холмс: Гра тіней”), Стеллан Скарсгорд (“Нестерпна легкість буття”), Емілі Уотсон (“Анна Кареніна”), Пол Ріттер (“Квант милосердя”) та інші.

18 червня вийдуть 1-2 серії, 19 червня – 3-4 серії, і 20 червня вийде заключна 5 серія.


Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою

Мама з української діаспори створила один з найкращих ігрових майданчиків для дітей і дорослих з особливими потребами. — повідомляє Голос Америки.

Оленка Стеців-Вілларіаль, американка українського походження, створила в Каліфорнії унікальний ігровий майданчик для дітей і дорослих: «Чарівний міст» (Magical Bridge Playground).

Засновниця фундації Олена Стеців-Віллареаль разом із донькою Євою, яка надихнула її до створення майданчика і назвала його «Чарівний міст»

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 1

Головною особливістю майданчика є те, що він був розроблений не тільки з думкою про дітей, що пересуваються на інвалідних візках, але й із урахуванням потреб дітей із аутизмом, сенсорними і когнітивними розладами, обмеженим зором, а також із думкою про неповносправних дорослих і всіх здорових дітей. Це справді місце, доступне для всіх.

Як створювався майданчик

Майданчик у містечку Пало-Альто відкрили для громадськості два роки тому. Цій події передувало майже вісім років досліджень, дизайну та збору коштів.

Реалізація проекту обійшлася в майже 4 мільйони доларів, і більшість із цих коштів надійшла з приватних джерел. Місто теж зробило свій внесок, виділивши землю, працівників і фінансування для архітектурних планів.

Реалізація проекту обійшлася в майже 4 мільйони доларів

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 2

Фундація Magical Bridge виконувала основну роботу — проводила дослідження, співпрацювала з експертами, створила остаточний дизайн і забезпечила основне фінансування.

«Чарівний міст» будували з думкою про індивідуальні фізичні та когнітивні потреби кожної дитини. Майданчик безкоштовний, обслуговується містом і волонтерами фундації. Люди з навколишніх міст приїжджають сюди, щоб провести час зі своїми дітьми, бо іншого подібного місця нема у всій окрузі.

Весь майданчик побудований так, щоб діти і дорослі мали безліч можливостей для спілкування та спільної гри

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 3

Як з’явилась ідея

Молодшій доньці Оленки Стеців-Віллареаль довго не могли поставити діагноз. Коли Єві виповнилося п’ять років, лікарі все ще не могли знайти способу допомогти дівчинці, але більшість погоджувалася, що їй піде на користь гойдання. Проте візит до парку приніс мамі чергове розчарування: Єва не мала достатньо сили у верхній частині тіла, і це не дозволяло їй триматися за ланцюги гойдалок.

На майданчику «Чарівний міст»

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 4

Невдовзі пані Стеців-Віллареаль з’ясувала, що рідне місто Пало-Альто не може забезпечити потреби її доньки в грі. Жінка задавалася питанням, де граються всі інші діти з обмеженими можливостями? Після великої роз’яснювальної роботи та досліджень, вона була вражена, виявивши, що, незважаючи на благі наміри Пало-Альто, жоден із його громадських парків (яких більше трьох десятків) не був дійсно доступним для дітей з особливими потребами.

Реальний стан справ

Більшість майданчиків у США має надто загальний, універсальний дизайн. Вони не враховують потреби дітей із аутизмом, сенсорними і когнітивними розладами, поганим зором, не говорячи про потреби дорослих.

Закон, прийнятий у 1990 році (Americans with Disabilities Act, або ADA), вимагає, щоб усі громадські місця були доступними для людей, що використовують інвалідні візки. Але засновники фундації з’ясували, що лише 10% неповносправних людей — це ті, що використовують візки.

Тому майданчик був розроблений не тільки з думкою про дітей, що пересуваються на інвалідних візках, але й про дітей з аутизмом, сенсорними і когнітивними розладами, обмеженим зором, а також із думкою про дорослих і всіх здорових дітей. Назву йому дала донечка Олени Стеців-Віллареаль.

Люди з навколишніх міст приїжджають сюди, щоб провести час зі своїми дітьми, бо іншого подібного місця нема у всій окрузі

Місце, де всі граються разом як рівні

На багатьох майданчиках, які відповідоють вимогам ADA, насправді тільки загальна територія є доступною для тих, хто пересувається на інвалідних візках, а власне оснащення є стандартним.

У «Чарівному мості» на інвалідному візку можна дістатися практично в кожен куточок: на каруселі, на сцену, в театр і навіть двоповерховий ігровий будиночок.

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 5

Для дітей з аутизмом візит до парку може перетворитися на випробування через розмаїття звуків і образів та постійний рух навколо, тому для таких дітей на майданчику створені спеціальні зони відпочинку.

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 6

Одна з конструкцій була спеціально спроектована для «Чарівного моста», і розробники зараз чекають на патент. Інноваційна гірка, поверхня якої зроблена з валиків, має на кінці щось на зразок лавки – спеціально для тих, кому потрібно трішки більше часу, щоб зійти з гірки. Творці подбали не тільки про те, щоб дитина дісталася до вершини, але й щоб за потреби могла відпочити внизу та спокійно, без перешкоди для інших, переміститися у візок.

Інноваційна гірка

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 7

Весь майданчик побудований так, щоб діти і дорослі мали безліч можливостей для спілкування та спільної гри. Більшість обладнання доставлено з Європи.

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 9

Використано багато тактильних поверхонь, а підписи зроблені шрифтом Брайля

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 10

Музична іграшка

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 11

Рух за інклюзивні майданчики

За словами засновниці та ідейної натхненниці Олени Стеців-Віллареаль, перша кампанія збору коштів відбувалася повільними темпами – було важко пояснити потенційним спонсорам, що саме вони намагаються побудувати. Але коли майданчик нарешті був зведений та відкритий для громадськості, і кожен зміг на власні очі побачити ідею, втілену в життя, та зрозуміти її значення, це спричинило цілий рух. На адресу фундації постійно надходять запити зі всього світу щодо підтримки в створенні аналогічних проектів у інших громадах.

Фундація вважає своєї місією поширення ідеї інклюзії та побудови справді інноваційних та інклюзивних майданчиків. Нещодавно було прийнято рішення побудувати ще 5 таких парків у навколишніх містах, щоб зменшити навантаження на майданчик у Пало-Альто. Уряд виділив 10 мільйонів доларів на ці проекти.

«Я ніколи не думала, що моя маленька ідея майданчика може надихнути все це! – ділиться пані Стеців-Віллареаль. – Моя солодка Єва започаткувала дуже чарівний рух. Ми не можемо змінити світ чи національну політику, але ми здатні зробити свій куточок світу добрішим».

Українці з громади Сан-Франциско святкували День вишиванки на майданчику

Унікальний ігровий майданчик, створений мамою-українкою, змінює уявлення про те, хто і як може гратися в громадських парках - 12

За матеріалами clicow.


Українка з Хорватії започаткувала флешмоб на захист українського борщу

Українка з Хорватії Інна Демченко започаткувала флешмоб, аби нагадати світу, що борщ – традиційно українська, а не російська страва.

Відповідний пост активістки розміщено у групі “Українці в Хорватії” у Facebook, –   повідомляє Укрінформ.

«Прошу всіх українців Словенії, України та світу відгукнутися і виставити у себе на сторінці хештег чи то англійською, чи то словенською, чи мовою країни, в якій ви проживаєте! Не будьте байдужими, адже йдеться за нашу культуру та ідентичність!», – йдеться у дописі.

Інна Демченко нагадала про роботу України щодо включення класичного українського борщу до  списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. «Ми повинні отримати це визнання і захистити наш борщ! Ця крадіжка і брехня, що борщ є «російським супом з червоним буряком», є ганебною, і ми повинні це зупинити всі разом! Прошу підтримати цю ініціативу! Це дуже важливо!», – написала українка.‎

Виступити на захист українського походження і приналежності борщу Інну Демченко, зокрема, спонукав напис в одному із закладів громадського харчування Любляни. В оголошенні пропонували скуштувати борщ, який назвали «російським супом».  Також трактування українського борщу як «супу» зустрічається на етикетках продукції деяких торгових марок.

Нагадаємо, що у Міністерстві культури України ще у 2018 році підтримали ініціативу щодо внесення українського борщу до списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО і розпочали необхідні процедури.

За словами очільника Української асоціації постачальників торговельних мереж Олексія Дорошенка, “борщ відповідає критеріям ЮНЕСКО, оскільки сприяє національному розвитку та свідчить про культурну ідентичність суспільства».

Фото: Укрінформ, Inna Demchenko‎


Дмитро Комаров розповів, як освідчився коханій Олександрі Кучеренко

Ведучий шоу Світ навиворіт Дмитро Комаров та Міс Україна-2016 Олександра Кучеренко одружилися — новина, яка стала для багатьох сенсацією.

Результат пошуку зображень за запитом "кучеренко комаров"

Пара майстерно приховувала свої стосунки кілька років. Навіть будучи партнерами на Танцях з зірками, робила все, щоб приховати своє кохання. Що ж, у цього подружжя варто взяти майстер-клас із секретності.

В ексклюзивному інтерв’ю Світському життю Дмитро й Олександра розповіли про свої стосунки. Зокрема ведучий пригадав, як освідчився своїй красуні.

«Це рішення прийшло немов із космосу! Я зранку сказав Саші: «Поїхали!». Вона запитала: «Куди?». Я сказав, що це не важливо! Я ж займаюся польотами, і у мене безліч друзів-льотчиків. Ми з Сашею приїхали до гвинтокрильного клубу, і там вона сказала: «Я ще жодного разу не літала на гвинтокрилі! Що ти замислив?».

Ми полетіли над Києвом. Ми розуміємо одне одного без слів! У гвинтокрилі ж шумно, тож я просто дістав обручку, запитав Сашу поглядом і вона мені кивнула, і я одягнув на неї обручку!» — розповів Комаров.


Квітка при дорозі: як живе єдиний мешканець села П’ятихатки

Сергій Квітка – єдиний мешканець села П’ятихатки Маловисківського району, що притулилося до траси Кропивницький – Умань.

При дорозі, або Одна хатинка, одна доля…

Шість років тому в П’ятихатках Маловисківського району, в селі, що притулилося до траси Кропивницький — Умань, люди жили в чотирьох будинках. Нині тут кілька «хаток» стали «зайвими»…

Квітка серед степу?

Пам’ятаю, так само їхали єдиною, звісно ж, неасфальтованою вулицею від траси і натрапили на людей. Старенька Любов Поліщук розповідала про родючу землю, співучих солов’їв, волю-вольну (на цьому, мені пам’ятається, переваги відлюдництва закінчувалися), а її сорокарічний син Сергій стояв мовчки, стримуючи в собі якісь емоції. Думаю, маминого захоплення він не поділяв… Не знаю, де тепер ті люди. Ще у вісімдесятих минулого століття розташування між перспективним Смоліним з його урановою шахтою та Уманню з її промисловістю, історією й академічністю приваблювало переселенців і зупиняло від переїзду місцевих. П’ятихатки мали магазин, початкову школу, колгоспну контору, автобусне сполучення… Може, треба було назвати село якось інакше — Стохатками чи Багатохатками, наприклад? І тоді доля його склалася б зовсім по-іншому?! А може, села-кораблі тонуть, розчиняються, як привиди в часі, хоч би як звалися?

Нинішній єдиний мешканець села, Сергій Іванович Квітка, над такими питаннями не замислюється. Інакше важко було б йому самотніми вечорами, особливо зимовими. Туга змусила б шукати освітлені вулиці, тікати з пустого хутора — йти на голос, дитячий гомін, у напрямку Життя. А так він може замовити соловейку ранкове пробудження з сонцем, вийти вдосвіта з сапою на город і махати нею до другої по полудню — поки призабутий сигнал клаксона не покличе його до воріт. Між іншим, отак ми його й викликали до гурту, витягали із тієї камери без видимих стін, де тільки він, земля, небо…

— Ой, давно я вже з людьми не балакав, — приглядається до наших облич єдиний мешканець П’ятихаток (чоловік, котрий уособив у собі всіх жителів спорожнілого села, увесь його народ), намагаючись з одного погляду з’ясувати, що в нас на думці. Пояснюємо швидко, щоб зняти з себе підозри й не хвилювати людину без причини. Мовляв, уже бували тут колись, а тепер просто їхали «за стовпами».

Комусь не до лампочки

У кущі ведуть дроти, до того ж — цілі, значить, хтось має платити за струм. Значить, комусь тут лампочка й розетка потрібні.

— Так, ме9ні без електрики не вижити, тому за світло я плачу справно, — дякує цивілізації, а точніше — конкретному постачальнику, Сергій Квітка, про всяк випадок нагадуючи, що свято дотримується умов відповідного договору, і так буде завжди. — Колодязь метрів за п’ятсот, отам, у дворі, за яким я наглядаю. Ті домовласники виїхали із села чотири роки тому — відтоді я живу тут один… Взимку на цих п’ятистах метрах стежки доводиться розкидати сніг, влітку — вирізати бур’ян. Але то не страшно. Роботи я не боюся.

«І самотності не боюся…»

…А от про лихих людей, котрих ніч часом посилає на поріг до людей і в глухих селах, і в міських кварталах-вуликах, не згадуємо. Навіть у сонячний травневий день… Дивує, звичайно, що нестарий, працьовитий чоловік вікує сам-один, маючи чималеньку присадибну ділянку… Зрозуміло, що всі розмови про «нерухомість» — вартість хати посеред степу чи площу оброблюваної землі біля такої хати — в цій ситуації видаються доволі смішними. Хіба комусь спаде на думку рахувати пальми на безлюдному острові й кількість бананів на них? Словом, міг би Сергій Іванович Квітка, наприклад, з Березівки, до чиєї сільської ради належать П’ятихатки, чи з того ж Смоліного привести додому господиню. Було б із ким у вікно на сніг дивитися, для кого піч топити.

— Жив я тут з однією… Пила дуже… Випровадив, — зізнається господар і, здається, чути, як тихо помирає романтика на вже висапаному від лободи й свиріпи гектарі родючого чорнозему, де Сергій Квітка вирощує буквально все, що потрібно, щоб прогодуватися самому й виростити курей, качок, кролів…

Наговорився? Розчарувався?

Є в старанного господаря і двійко поросяток (нещодавно здав гуртовикам велику свинку й прикупив маленьких — по дві тисячі гривень за «рильце»).

Та найбільше часу забирає (і, мабуть, у цій ситуації добре, що забирає) пасіка. Біля дороги, обіруч стоять свіжофарбовані вулики. Добротного вигляду. Майже півсотні бджолосімей працюють задля того, щоб Сергій Іванович мав за що жити в цій глушині. Адже пенсії в чоловіка немає. Без роботи уже років десять.

«Торік здав мед (щоправда, за такою невигідною ціною, що аж розпач бере. — Авт.), а гроші «розтягнув» на всю зиму, — розповідає про свої «труди і дні» Квітка, знову й знову змушуючи шукати відповідь на запитання — чому живе на безлюдді самотиною? — Ще виїжджаю час від часу на своєму «пиріжку» (йдеться про іржавий, але в робочому стані «Москвич». — Авт.) на базар, продаю курочок, гусей. Буваю в Малій Висці, де стою на обліку в центрі зайнятості. Грошей не платять, але субсидію дають… А так… Інших людей часом багато днів не бачу. То як зовсім засумую, вибираюся в Березівку чи в Смоліне, зустрічаюся з приятелями…

До того як остаточно «звернути» на своєму «пиріжку» з людної траси у п’ятихатську дерезу, Сергій Квітка працював водієм автобуса в Хмельовому. Возив пасажирів в обласний центр, в села. Отже, багато спілкувався, виконував важливу, соціально значиму функцію. Та раптом — «дирк» і отаборився в місці, де навіть циганам скучно ставати табором. Чому? Наговорився, розчарувався? Чи степові вітри покликали? Відповіді не знайдете. І не шукайте…

Фото Олександра Буркуна.

Джерело: Голос України