Ірма Вітовська про фільм «Мої думки тихі» та про те, якою мовою варто мовчати.
З актрисою Ірмою Вітовською ми поговорили тоді, коли фільм Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», де вона зіграла одну із головних ролей, мав вийти у прокат. Тепер уже відомо, що картина протрималась у прокаті більше місяця та зібрала у прокаті понад 9 млн грн. «Наше глядацьке місто тепер майже у шість разів більше за Рахів!», – прокоментували автори фільму новину про те, що картину подивилося більше 100 тис. глядачів, передає Zaxid.net.
Без сумніву, величезною складовою успіху картини є гра Ірми Вітовської, за яку актриса уже встигла отримати нагороду Одеського кінофестивалю, премію кінокритиків «Кіноколо» (другу поспіль, адже минулого року її відзначили за роль у фільмі «Брама»). Можемо пророкувати (чи принаймні зичити) актрисі і другу поспіль «Золоту Дзиґу». Але про це ми дізнаємося у квітні. А наразі говоримо з Ірмою Вітовською про її героїню.
Нагадаємо, головний герой фільму, молодий звукорежисер фрілансер Вадим (Андрій Лідаговський) отримує шанс отримати роботу у Канаді. Для цього йому потрібно записати голоси закарпатських тварин. Однак все ускладнюється, коли супроводжувати його у мандрівці має його мама.
В один день вийшли дві картини, в яких ви знімались («Віддана» та «Мої думки тихі»). Якими є ваші ролі в обох фільмах?
Їх не можна порівнювати ні в чому. Це два різні фільми, з різними історіями, епохами, відносинами. Так що конкуренції між ними немає. Тим більше, що українську кіноіндустрію потрібно підтримувати і ходити на всі фільми.
Тим більше, нам потрібно навчитися жити в конкурентних умовах. Це добре, коли хтось біжить з тобою по паралельній доріжці. Тоді ти біжиш скоріше. Але треба розуміти, що твоя доріжка червона, а його – жовта. Тобто глядач має розуміти, що не просто йде для галочки на український фільм, а те, що він іде на різні українські фільмі, які задовільнять його різні потреби.
У фільмі «Віддана» я зіграла сусідку головних героїв, в мене там роль на три хвилини. Але я рада, що взяла участь у такому гарному фільмі. Я дружу з родиною Андруховичів, дуже вболівала за цю екранізацію. Але щодо моєї роботи, то її порівнювати не можна, адже як можна порівнювати епізод та головну роль? У картині «Мої думки тихі» мій персонаж проживає багато усього, це дуже складний образ.
Український глядач, згідно з опитуванням, найбільше любить комедію. «Мої думки тихі» теж комедія. Проте зовсім інакше. Як пояснити глядачеві, що бувають ось такі, інші комедії?
Та треба просто показати. І все. Якщо ми їмо весь час щось однакове, то можемо розсмакувати щось інше тільки тоді, коли нам то інше дають скуштувати.
Тривалий час комедійний жанр сприймався тільки як розвага, як весільний тамада. Коли гумор зводився до торту в обличчя. Він працює не одне покоління, він легко споживається, не вимагає думання. Це має право на існування, але цікаво подивитись, що існує не тільки це. Що ми можемо запропонувати іншу історію.
Як підказує досвід, наш фільм сприймає добре різний глядач: фестивальний, підготований на Одеському фестивалі, професіонали на «Кіноколі». Під час прокату ми переконались, що глядач чудово реагує на фільм. Так що проблема не в глядачі. Самі виробники мають розуміти, що потрібно підвищувати смакову планку. Ми ж хочемо щоб кожне наступне покоління було кращим. Йти шляхом грошового потоку – це рух у глухий кут. Якщо спиратись лише на те, що може мати швидкий успіх, це дасть, звичайно, швидкий зиск, але стане стратегічною поразкою.
Про що для вас цей фільм насамперед?
Для мене це ода всім мамам. Колись монополізм на дитину минає. І усвідомлення для жінки цього моменту, повстання дитини проти мами, не бачення мами своїм супутником на власній дорозі. Це для кожної жінки завжди є травматичним. Як ми говорили з Антоніо, це розрізання пуповини довжиною у життя. З цією пуповиною, поки дитина ще дитина, ти молода та в тебе все попереду. Коли дитина вже доросла, то в тебе залишається лише вчора, а майбутнього залишилось зовсім трохи. Думаю, що через смішні історії, через маніпуляції, до яких вдається моя героїня, вона керується передчуттям тієї болючої ситуації, яка от-от настане. Тому для мене ця роль – солідаризація з усіма жінками. Я говорю про себе, про своє покоління, я прекрасно відчуваю цю історію. Про жінку епохи 90-х, коли вона переходила з умовно ситого, стабільного радянського дитинства в епоху, коли відбувся крах ілюзій, коли треба було заробляти якось у новій країні, у новій історії.
Але я думаю, що жінка будь-якого покоління відчує травму, яку переживає кожна жінка та кожна молода людина незалежно від часу. Так що кожен може побачити свою ситуацію.
Тим більше, що у нашому фільмі є ще багато іншого: це і проблема еміграції, і пошуки себе. Тут дуже багато тем, асоціацій, але воно все міститься у дуже простій формі, на межі жанрів. І це існування на межі жанрів є дуже правильним, бо і в житті все відбувається на межі жанрів.
У нас на фільмі часом глядачі плачуть, а перед тим регочуть. І я можу згадати безліч ситуацій, коли я реготала на похоронах. Тому часом відбувається якась абсурдна ситуація і просто неможливо втриматися. Так само на весіллі є багато внутрішніх драм. Так завжди є, сумне і веселе існують поряд.
Тому наша картина дуже щира та чесна. А глядач цю щирість завжди відчуває. Ми не герої, ми не постаті, ми тісно пов’язані з людьми по той бік екрану. Це не якісь смішні герої з містечка Н, з якими глядачі себе не асоціюють, а просто з них сміються. У нашому кіно вони сміються з себе. Кожен побачить себе, або свою маму, сусідку, тітку, бабцю.
Чи ви вважаєте свою героїню токсичною мамою?
А хіба не всі мами стають токсичними у якийсь період для своїх дітей? Моя мама мені сказала, коли подивилась фільм: «Ти все знала, ти мене показала».
Інша річ, які мотиви ними рухають. Я травмувалась ситуацією так само, як і моя героїня. Інакше я б не зіграла її. В мене цей період настане трохи пізніше, але я вже профілактично його пережила. Я розумію, чому вона така є, що вона переживає і що її мотивує на такі дивні вчинки.
Може такий акторський досвід допомогти вам потім, у стосунках із вашим сином?
Я вже дякувала Антоніо за це. За те, що я мала таку репетицію. Але, думаю, що все одно я це буду змушена пройти. Уникнути такого неможливо. Хоча, може я буду пам’ятати те, як я переживала такий досвід в іншій іпостасі, через свою героїню.
Мені здається, що і в попередньому вашому фільмі «Брамі», і в цьому фільмі дуже добрі діалоги. Це допомагає у грі?
Так, в цих двох фільмах дуже чесні та правдиві тексти. І, звичайно, це не може не допомагати, бо вони живі, не луб’яні. У них закладена дія, а в більшість інших текстів – література.
Ці тексти дієві самі по собі, їх треба просто правильно озвучити, правильно транслювати. Також дуже важливо, якою мовою мовчить виконавець, чи мова тексту для нього є природною. Адже не лише тексти, а й підтексти мають бути україномовними, тільки тоді текст звучатиме правильно. Камера відразу ловить фальш. Актор може бути природним тільки тоді, коли він думає тою мовою, якою грає.
А в нас чомусь актори дозволяють собі халявити. І це зразу виглядає халтурою, адже підтекст «звучить» іншою мовою. І це помітно.
Є рецепти? Як можна так навчитись?
Треба просто це усвідомити. Якщо ти працюєш з мовою, ти мусиш так існувати. А ми маємо таке легке відношення до професії, яке не може працювати довго. Це ж ціле ремесло, думати та аналізувати, як може розмовляти героїня, звідки вона, які діалектизми вона може вживати тощо. А зараз в мене враження, що акторство в нас пішло від естради, тому склалося хибне враження, що актором може бути кожен. Але акторство це ремесло, це вміння перевтілюватись. Ти маєш дивувати глядача, бути несподіваним. А це потребує великої розумової роботи.
Ваша героїня з Закарпаття, але говорить без діалектизмів. Зрештою, специфічною закарпатською говіркою розмовляють тільки персонажі другого плану. Це свідомо?
Так. З одного боку ми хотіли передати колорит Закарпаття, тим більше, що Антоніо походить з Ужгорода. Але ми не хотіли робити суто регіональне кіно. Адже моя героїня може жити у будь-якому українському місті, це універсальна урбаністична історія. І тому для неї природно звучати саме так.
Антоніо розповів дуже цікаву річ: чим західніше в Європу, тим глядач більше співчуває синові, а в нас – мамі. Чому так відбувається?
В них ця тема на рахунок міграційних історій вже пройшла, а для нас вона все ще травматична. Для нас фраза «З Києва ти хоч іноді повертаєшся, а з Канади вже ніколи» досі звучить фатально. А там уже трудова міграція є чимось звичним.
Також в нас стосунки мами та сина є іншими. Така модель зрозуміліша нам. Тож в Європі більше сприймаються проблеми Вадима.
Західній Україні більше закидають архаїку, традиційність у стосунках. Ви сумуєте у столиці за такими стосунками?
Я коли їхала вчитися до Львова, то казала, що повернусь обов’язково до Франика, бо то моя колиска, там я органічна. Я приїхала до Львова і в нього закохалася, було багато творчих пропозицій і я була переконана, що тут залишусь. Але отримала пропозицію з Києва, а тоді монополія столиці була дуже сильною. То зараз, слава богу, з’явилась можливість реалізовуватись десь поза Києвом. Наприклад, Роман Луцький, який зіграв у «Відданій» головну роль працює у Франківську та їздить до Києва тільки на зйомки. Але тоді так не було. Поступово я полюбила Київ, у мене з’явилося своє коло спілкування, цікава робота. Сьогодні Київ став мультикультурним, там немає архаїки. І я дуже тішуся, що він має амбіції незалежної держави. Тому я там уже себе дуже добре почуваю.
Ви за останні два роки зібрали усі можливі в Україні нагороди. Які для вас є найціннішими?
Та усі, мабуть. «Золота Дзиґа» це така урочиста подія, треба пройти багато етапів, щоб опинитися наверху. Нагорода критиків «Кіноколо» це є наш «Золотий глобус». Її долю вирішують люди кіно, критики, яким дуже важко догодити і які завжди мають до чого причепитись. Те, що я отримую цю нагороду два роки поспіль, є для мене свідченням того, що я все роблю правильно. Це велика відповідальність. Тепер на кожну мою роль будуть дивитися дуже прискіпливо. А це ж не завжди залежить від мене, ще має трапитись цікавий персонаж.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини