Щодня через повномасштабну війну Росії проти України десятки українців зазнають тяжких поранень, з наслідками яких доведеться продовжити боротьбу і після перемоги. Зокрема, мова про цивільних та військових, що втратили кінцівки, отримали серйозні опіки, контузії та складні ураження органів. Проте є й те, що неможливо зруйнувати – їх незламність.
Військова зв’язківка Руслана Данілкіна за позивним “Сімка” під час повномасштабної війни добровільно прийняла рішення стати на оборону рідних земель. Лише за дві доби дівчина освоїла свою працю та взялась до виконання обов’язків. 10 лютого, при здійсненні бойового завдання, Руслана потрапила під артилерійсько-мінометний обстріл, отримавши контузію та розрив у лівій частині ноги. Лікарі прийняли рішення про негайну ампутацію.
Про історію “незламної”, військове покликання, безстрашність перед очима смерті та мрії на “нове” життя розповіла Ангеліна Данілкіна – сестра Руслани, передає видання Букви.
Насамперед розповісте, будь ласка, про шлях Руслани до війська? Як вона потрапила на фронт?
Руся завжди була сильною духом і характером. З раннього дитинства вона не гралась ляльками, а ходила на тайський бокс, хортинг, їздила на змагання та має багато кубків, медалей, грамот. Вона – чемпіонка України та світу з різних видів спорту. Завжди була бойова, дуже активна та спортивна.
Мама та вітчим Руслани – учасники бойових дій АТО. На початку повномасштабного вторгнення вся родина пішла добровольцями до армії. Так Руслана і опинилась на запорізькому напрямку, на першій лінії. Тоді їй було ще 18 років.
Мама та вітчим продовжують тримати оборону дотепер.
Як Руслана адаптувалась до воєнних реалій?
Підготовки до служби не було: спочатку її відрядили у кадри, відтак за дві доби освоїла професію зв’язківця і розпочала роботу. Відповідно адаптувалася швидко, оскільки хотіла якнайшвидше бути корисною у виконанні роботи оператора-зв’язківця. Одразу звикла і до звуків вибухів, які були 24/7. Ставало страшно лише тоді, коли декілька днів було більш-менш тихо. У ті моменти вона розуміла, що за цією тишею йтиме ще більший наплив снарядів.
Майже весь рік вона була на фронті. Коли я питала: “не страшно тобі там?”, вона відповідала “та ні, гупає постійно, але ми звикли, все нормально”.
А що я зовсім нещодавно народила дитинку, Руся завжди переймалась тим, щоб я не переживала, надсилала мені постійно відео тваринок, яких вони рятували. Одного разу кішка народила на вахті під час зміни Русі. Дуже багатьом врятували життя, годували, лікували, гріли. Не лише котів, але й собак, кізочок. Всіх.
На війні Руся переймалась не за себе, а щоб тільки я не переживала та її маленька племінниця була в порядку.
Чи траплялися раніше випадки, коли Руслана була на межі життя? Це вплинуло на її бойовий дух?
Так, одного разу Руслана вже була на межі життя. Ударною хвилею її відкинуло від дверей під час влучання ракети у штаб. Пів будівлі знесло, а Руся і кішка вціліли. Вона вже написала мені про це, коли переїхали в інше місце. Надіслала відео воронки від ракети, фото напіврозвалених будівель. Казала “от в момент, коли я побачила біле світло від вибуху і мене відкинуло, то було трішки страшно”. Та навіть після такого вона залишилася служити.
Цьогоріч її перевели у Херсон. Руся розповідала, що місто перебуває під обстрілами постійно, і вона в шоці, як там живуть люди. Я знову питала, чи страшно їй, але вона запевняла, що це її місія – бути там.
Також вона ділилась тим, як в Запоріжжі кожного дня було чути вибухи, а в Херсоні вона бачила, як помирають люди. Часто бувало, коли проїжджала якусь вулицю, а потім через 15 хвилин туди міг влучити снаряд.
Повернімося у день трагедії. Як Ви про неї дізналися і якою була Ваша перша зустріч?
10 лютого. Масштабна повітряна тривога по всій країні з самого ранку. Ми з чоловіком були вдвох, коли Руся нам написала “в нас попало” і надіслала відео з місця подій. В нас просто був шок. Ми не могли повірити своїм очам. Далі вона вже не відповідала на наші повідомлення. Згодом зняв слухавку хлопець і сказав, що вже ампутували ногу, і вона на операції.
Операція з ампутації пройшла у Чорнобаївці. Коли Руслана прийшла до тями, сказала, що зняла це відео для брата, щоб він знав, що з нею трапилось, бо не знала, виживе чи ні. До речі, коли вона розплющила очі, то одразу запитала: “я що, не зможу служити?”
З подібною травмою дуже важливо своєчасно надати медичну допомогу. Хто її врятував?
Вже потім нам сказали, що її життя було на волоску. Пощастило, що в момент вибуху поряд проїжджали медпрацівники, які перев’язали рану та допомогли з транспортуванням в лікарню. Руся втратила дуже багато крові та отримала больовий шок. Хірург казав, що якби секунд на 10 пізніше її привезли, то вона б не вижила.
До речі, як і після прильоту в Запоріжжі, знову вціліла її кішка. Ще одна військовослужбовиця. Її звати Пуля. Цю кішку вона підібрала з вулиці та всю війну вони разом. На момент трагедії вона була в машині. Кішка вже навідувала малу в Миколаєві у госпіталі. Віримо в їх якнайшвидше возз’єднання.
Поділіться, будь ласка, як зараз Руслана? Насамперед, чи вплинуло це на її моральний стан та внутрішні переконання?
Після такої травми важко оговтатись та взяти себе в руки, але наша мала змогла. Попри шалений біль та шок від втрати ноги, вона сказала, що зробить все, щоб бути прикладом для інших. А я пообіцяла, що допоможу їй в тому, що про неї та її героїзм в такі юні роки дізнаються всі. Весь світ буде знати, що вона – героїня. Маленька дівчинка 19 років, яка захищала нашу країну. Ми зробимо все, щоб вона знову бігала на двох ніжках.
Зараз складний етап. Все болить. У моральному стані ми її підтримуємо. Підтримують і люди, пишуть їй, дякують.
Кажуть, що пишаються. І це дає їй сили боротись! Вона сказала, що як тільки навчиться ходити знову, то повернеться в ЗСУ і особисто наковиляє Путіну новою ногою.
Ви називаєте сестру “незламною”. Тож, чи має Руслана вже плани на найближче майбутнє? Про що мріє?
Руслана мріє своїм прикладом довести всім, хто постраждав на війні як вона, що можливо все. Я зіткнулась з багатьма історіями про те, що люди мовчать, бо соромляться свого нового статусу. Проте Руся хоче показати, що навіть втративши частинку себе, можна жити, досягати, любити, насолоджуватись та мотивувати.
Людям потрібен той, хто ламатиме стереотипи щодо маломобільних людей.
Цим вона і займатиметься, як тільки трішки набереться сил після операцій. Вона буде прикладом для багатьох. А зараз їй потрібна підтримка людей. Щоб кожен знав про її сміливість. Щоб кожен знав, хто така маленька захисниця Руся з Одеси.
З часом, під впливом воєнних реалій, люди починають до них звикати, втрачаючи жагу до життя. Чи є слова Руслани, які можуть стати своєрідною мотивацією для українців?
Вона сказала, що – з ногою чи без – все одно буде боротися з окупантами і допомагати захищати країну. Руслана звертається до хлопців та дівчат, щоб вони тримали оборону, бо хвилюється за них.
Вона завжди повторює: “Ми сильні і вистоїмо до кінця, незважаючи ні на що”. Коли одужає, то хоче довести всім, що вона змогла, і інші зможуть. Вона вже це потроху робить, відверто мовлячи про свій досвід на широку аудиторію. Також в її мріях відвідувати та допомагати морально людям, які втратили частинку себе. Показувати приклад, щоб не втрачали надію. Бо то є потужна сила.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини