Луганський бізнесмен, який на окупованих територіях збирав інформацію для СБУ, а потім провів майже 4 роки у полоні, повернувся в Україну під час останнього передноворічного обміну.
Він розповів Цензор.НЕТ про те, як його на місяць прикували до стіни у Ростові, про вимагання грошей за можливість обміну у “ЛНР”, про могильники у штольнях, громадян РФ, які опинилися у “республіканських” СІЗО та про українців, які досі залишаються у полоні.
“СПІВРОБІТНИКИ ФСБ ОДЯГНУЛИ НА МЕНЕ НАРУЧНИКИ – І Я ЗНИК НА 141 ДЕНЬ”
Я жив у Луганську, у мене був свій бізнес, і життя до війни було прекрасним. Але 1 вересня 2014 року я з Луганська виїхав, тому що все закінчилося. Не справдилися мої очікування – адже наші зайшли у Луганськ, а потім відійшли. А у моєму дворі в мене на очах вбили родину. Зробив це п’яний “ополченець”. Люди, які до війни, грубо кажучи, лежали обісцяні, почали ходити містом зі зброєю та вважати себе богами. Я більше не витримував цього морально.
Я поїхав спочатку у Сєверодонецьк, потім у Суми, потім у Харків, а згодом знову повернувся у Сєверодонецьк. Почав потрохи вивозити свій бізнес. Від самого початку я прагнув якогось співробітництва з українськими спецслужбами, але мені сказали, що “на даний момент нам не до вас”. Питання про якусь партизанську війну всередині навіть не порушувалося, ніхто нічого не потребував, все було чудово…
Так минув 2014 рік. У 2015 я все ж таки познайомився зі службою, точніше з людьми, з якими ми знайшли спільну мову – і робота пішла.
Російськими “гумконвоями” на окуповані території привозили, звичайно, не харчування, а озброєння. Техніка заходила не через Довжанку (село Довжанське у Луганській області на кордоні з Росією, – Ред) або Ізварине, а шляхами контрабандистів. Хто місцевий або має якийсь стосунок до прикордонних міст – знає всі ці дороги. Знав всі ці дороги і я. І все це ми фіксували – як з боку “ЛНР”, так і з боку Росії. Фіксували колони, які йшли на Луганськ з РФ. Техніку російську, яку перефарбовували, з якої знімали російські номери, ми знімали коли вона ще тільки входила до нас під номерами російських частин. Збирали дані про людей, які служать з того боку. Фіксували військові бази та військові частини на території самопроголошених “республік”. До однієї з військових частин я пройшов просто підкупивши ворога – домовився з військовим, дав йому грошей, щоб він мене поводив і я познімав. Потім думав – а якби він відмовився і здав мене? Мене б тоді точно не знайшли, адже це був 2015 рік – фаза, коли багато людей зникало назавжди.
Мене затримали, коли я виїжджав через Довжанку, щоб не чекати довго на Зайцевому, де стояти можна було днями. На новошахтинській митниці засвітився мій громадянський паспорт – і о 7 ранку мене відвели у ізолятор при митниці, а о 8 вечора до мене приїхав слідчий з прокуратури Ростова. Мене вивели для “розмови”, наділи мені на голову каністру і вивезли за межі митниці. Далі співробітники ФСБ одягнули на мене наручники – і я зник. Це було 15 квітня 2016 року. Рівно 141 день з того моменту я був у всеукраїнському, федеральному і “республіканському” розшуках. Я був зниклим безвісти, ніхто не знав, де я.
Ввечері 15 квітня мене почали катувати. Закінчилося це все приблизно 24 числа. Коли катування закінчилися, мене викликали до слідчого і дали вивчити документ про те, чим я, за їхньою версією, займався. Поки я був у Росії – я два місяці був прикутий до стіни. Це було у будівлі ФСБ у Ростові, і документально це ніяк не було зафіксовано. За цей час я схуд на 30 кг – зі 100 до 70.
За два місяці мене передали у “ЛНР”. Там зі мною взагалі ніхто не працював, це просто не потрібно було – адже ще у Росії я все підписав. Зізнався у роботі проти “республік” і проти Росії, у тероризмі також, у перевезенні вибухових речовин з території України на територію нової “республіки”, у сприянні СБУ, у державній зраді. Болотов прийняв закон, згідно з яким люди з підконтрольних “ЛНР” територій автоматично стають громадянами цієї “республіки” – і саме на основі цієї резолюції мені дали “державну зраду”, а не “шпигунство”. Якби я був прописаний у Сєверодонецьку, наприклад, і приїхав у Луганськ – був би “шпигуном”. Але суть однакова, це просто різні статті. У кримінальній справі проти мене було 18 епізодів. Це мало бути від 12 до 20 років. Якщо ти підписуєш усе – тобі можуть дати по мінімуму і без конфіскації. Мені дали 12 років.
До мого затримання родичі гадки не мали, на кого я працюю – адже ми підписували документи про нерозголошення, коли починали роботу з СБУ. За 141 день після мого затримання батьки вперше приїхали до мене на побачення – коли МГБ (“Министерство государственной безопасности” терористів, – Ред.) вирішило показати мене живим. Я тоді вже сказав родичам звернутися до служби у Львові, пояснив, що там мене мають знати, тому що всі, з ким я працював, – звідти.
“У КОГО Є ГРОШІ, ТИХ МІНЯЮТЬ. А У КОГО НЕМАЄ – ВИХОДИТЬ, ЗАЛИШАТЬСЯ ТАМ?”
22 липня минулого року нас усіх вивезли у табір, де утримувалися довічно ув’язнені – тобто, за рівнем ми були як вони. Вивезли туди і солдатів. Раніше судимих серед нас не було взагалі, тому навіть за законами “ЛНР” вони не мали права нас запроторювати у такі місця. Це був особливий режим з камерним утриманням.
“Червоний хрест” я у нас не бачив. Бувало ОБСЄ, один раз приїхав Фішер. Я намагався ставити їм запитання при Копцевій (Ольга Копцева – керівник робочої групи з питань обміну військовополонених у “ЛНР”, – Ред.) – тому що я за свою свободу платив гроші. Тобто, вони вимагали з мене викуп – за те, щоб мене не вбили, щоб підтвердили, щоб внесли мене до списків на обмін з боку “ЛНР”. Приїжджали люди, і віддавали гроші через мого адвоката… Я не один такий був. Можливо, я єдиний, хто говорить про це, але більше половини з нас заплатили за те, щоб виїхати. Найважчий з наших досі лежить у Феофанії, у нього операція за операцією проходить. Він за свою свободу заплатив майже 80 тис. доларів. А якби цих грошей не було?.. Його б просто не віддали. Або і вбили б там. Однак він був комерсантом, як і я, у нас було що брати – хоч і зняли з нас все повністю. Але я знаю хлопців, батьки яких не знали, де взяти 5 тис. доларів, або навіть тисячу доларів.
Військових це нібито не стосувалося. Їм пощастило – принаймні, тим хлопцям, які з нами з Луганська приїхали. Тому що про них одразу дізналися журналісти, про них згадували у новинах – і вони були недоторканними. Так, їх також утримували у нелюдських умовах. Але про них всі знали одразу, і замилити їх неможливо було, неможливо було сказати, що їх немає. Це нас можна було приховувати, не показувати, сказати, що нас ніколи не було. Я особисто був “зниклим без вісти” 5 місяців.
Коли нас тільки поміняли тут, я підходив до Сергія Сивохо. Кажу: “Я заплатив за свою свободу 32 тис. доларів – крім того, що у мене забрали під час затримання. Хто за це буде відповідати? Кого питати? Адже там займалися вимаганням, по суті… У кого є гроші, тих міняють. А у кого немає – виходить, залишаться там?” Ми дуже вдячні президентові за те, що нас обміняли, ми дуже втомилися, надії вже не було ніякої. Але наших там ще дуже багато!
Я бачив чимало людей, які були нормальними, а після 4-5 місяців за ґратами перетворювалися на овочі. Така людина не розмовляє, не дивиться телевізор, практично не їсть. І вже ні у що не вірить. З тих, кого я знаю, таких у Луганську на даний момент залишилося двоє (але у мене була обмежена можливість спілкуватися з іншими в’язнями через мою статтю). Одного з них і у списках не було. Тих, кого ми знали, з ким перетиналися у місцях позбавлення волі та під час судів – ми всі вже у списки внесли. Щоб усі знали про те, що ці люди є.
До речі, є у нас легендарне угруповання “Тіні”, які працювали по Луганську, про них чули усі. Але з них поміняли наразі лише 4 з 16…
Як представники будь-якої спецслужби, співробітники ФСБ знають межу людських можливостей – у тих таки уколах, шокотерапії, воді. Вони знають, коли потрібно зупинитися, їх цього вчать. Місцеві терористи цих норм не знають. Про що можна говорити, якщо він був двірником і став “дізнавачем”?.. А якщо людину вбивають у полоні – цього не визнають, і її тіло не віддадуть.
У нас вивозили мертвих у штольні. У воздуховідвідники шахт скидали тіла. У копанки скидали. Я думаю, що коли Україна туди зайде – там знайдуть цілі могильники. У 2014 році людей спалювали у Луганську просто на ремонтному заводі. Поховань дуже багато… Я, до речі, майже всі можу показати – ті, які я знаю по Луганську, по 2014 року. Зникло дуже багато людей. Офіційні цифри суттєво применшені.
“КОЛИ ВИВОДИЛИ НАС, ХЛОПЦІ МАХАЛИ З ВІКНА. ЦЕ НЕМОЖЛИВО ПЕРЕДАТИ”
Знаю, що до тих, хто сидів у “ДНР”, волонтери пробивалися, їм допомагали. У нас нічого цього не було. Те, що “Червоний хрест” передавав нібито для нас, – я про це чув – до нас не доходило. Все розбирали співробітники – мабуть, привозили нормальні речі, стокові або непоганий секонд-хенд. А до нас, тим часом, привозили пацанів з поля бою. Вони були голі і босі. Когось взимку привезли у літньому одязі, у капцях – і йому не було, що одягнути. Добре, що хлопці, які сиділи, входили у ситуацію і допомагали, мені також батьки передавали речі для того, щоб можна було того ж військового одягнути… Я у таборі сиджу, він приїхав у літній куртці, а зимової у нього немає – і ніхто не допомагає. Навіть їм, навіть бійцям ЗСУ не було допомоги! Якби “Червоний хрест” чи ОБСЄ приїхали і сказали “Ось вам речі, одягніться при нас” – тоді все було б добре. Це ж не проблема! Та ж Копцева розповідала, що військові ледь не щотижня дзвонили родичам. Це неправда. Бійці так само сиділи у режимних камерах, і над ними так само знущалися. Одному угробили шлунок, бо давали йому сиру кашу їсти – “сєчку”, розмішану просто з водою. І родичі до вояків не могли приїхати… Усім нам доводилося чекати. Просто чекати.
До речі, у СІЗО “республік” на даний момент сидить відсотків 20 росіян. Вони ж приїхали сюди не просто воювати – вони приїхали заробляти – і вони такі самі люди, і так само сидять. Я сидів з хлопцями зі спецпідрозділу російського МВД. Майже весь їхній підрозділ зараз у СІЗО. Вони вбивали валютчиків, віджимали гроші, і навіть у “ЛНР” на це не заплющили очі.
Але до будь-яких зеків, вбивць, маніяків там ставилися краще, ніж до нас. Це також тиснуло на психіку. До того ж, ти у камері, ти завжди у чотирьох стінах. І добре, що у камері зі своїми, з одного боку… Однак з іншого боку – всі розмови лише про обмін. Про те, коли він буде. Лише про це…
24 грудня 2017 року нас зібрали і оголосили, що ми їдемо на обмін. 3 вересня 2016 року я вперше після затримання бачив своїх батьків, а наступного разу я їх побачив лише 26 грудня 2017 року – за 18 місяців. Вони знали, де я – але навідувати до мене їм не дозволяли. І ось я бачу батька за добу до обміну. І він мені також каже: “Синку, ти їдеш на обмін”. Радіє, звичайно. Нас всіх попередили, що вранці ми маємо вирушати. Ми всі сидимо на сумках і… дивимося, як наших хлопців виводять, а ми залишаємося. Це дуже важко морально.
Те саме зараз, наприкінці 2019 року, відбувалося з хлопцями, коли виводили нас. Вони махали нам у вікно. Це неможливо передати.
Водночас серед тих, кого зараз обміняли, не всі хороші. Є і погані… Люди спочатку працювали з одними, а потім, коли стало погано та їх затримали, – пішли на обмін. Виникає питання: на якій підставі обміняли людей, які завідомо були зрадниками? Чому вони зараз лікуються у Феофанії, у “Лісовій поляні”? Чому очікують на соцвиплати?
До речі, було зроблено все, щоб ці соцвиплати, допомогу звільненим з полону максимально довго не виплачувати. Хоча – що таке для держави 100 тис. грн.? Поки ми всі були на Феофанії – можна було організовано всім зробити громадянські паспорти, адже це не так важко. А ми зараз всі десь незрозуміло де… У половини немає паспортів. Без паспорту тобі не дадуть кредитну картку, без картки ти не отримаєш соціальну виплату. Після того, як кожен з нас отримає довідку з СБУ, після того, як ті, у кого немає паспортів, зроблять і їх, і кредитну карту для соцвиплат – ми маємо заповнити формуляр від Міністерства ветеранів про те, що ми потребуємо допомоги і що нам належить отримати виплату. Коли ця форма з’явиться, коли її можна буде заповнювати – люди вже будуть по всій Україні. І лише коли зберуться документи від усіх (не рахуємо військових, військові окремо йдуть) – збереться комісія, яка прийме рішення про виплату. У нас колективна відповідальність! Це правило в’язниці: накосячив один – відповідають усі. Тут те саме. Для чого це робиться? І для чого було обіцяти нам житло?..
У полоні я провів 3 роки та 8 місяців. Зараз я хочу… повернутися. Маю на увазі, повернутися до життя. І хочу, щоб люди почули нас, щоб почули про нас. Це не те, що 29 грудня в Україну привезли незрозуміло кого… Знаю, що були противники обміну, що казали, що серед нас є “просто перевізники”. Так, є перевізники! Але перевізники, які знали, що вони везуть і з якою метою – це не “просто перевізники”. А люди, які ризикували не тільки собою, а і своїми родинами. Багато хлопців з нашого обміну, хлопців з Луганська, брали активну участь у боротьбі за нашу державу. Вони заслуговують на інше ставлення. Ці люди робили такі речі, від однієї думки про які руки починають тремтіти. Щоб піти на таке, треба мати всередині сталевий стрижень. Але люди не розуміють цього. Знати не хочуть. І не розуміють, навіщо всі ці обміни.
Нам теж важко. Ми теж громадяни України. Ми від неї не відмовлялися. Ми за неї билися, терпіли, мучилися.
Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини