Оксана Забужко, публічна інтелектуалка, письменниця, поетеса, лауреатка Шевченківської премії в ефірі програми телеканалу Еспресо “Студія Захід з Антоном Борковським” про матричного табачника в українській освіті, політичний критерій В’ятровича і специфіку Зеленського
“Солома вигоряє дуже швидко, якщо в неї не підкидати дров”
Україна стрімко входить зону турбулентності, лише політичної, чи й соціальної, важко розібратися. Ми входимо в зону невідомого. Є певні маркери, які мене особисто дуже сильно непокоять. Вертаються сили, які ще буквально кілька років тому були відсутні в політичному дискурсі, ми бачимо, як політичний дискурс намагаються ламати через коліно, маніпулювати ним і так далі. Це роблять сили, наприклад, зав’язані на Кремль. Наше суспільство не до кінця має якусь опірність до цього. Можливо, щось зламалося, можливо, щось не відродилося.
Засновок, що Україна входить в зону турбулентності, в зону невідомості, але що значить входить!? Вона з неї не виходила, вибачте. Нагадувати, що у нас війна людям, які переконані, що війна — це десь там на Сході, а їх це не стосується, я особисто втомилася. Про те, що у нас війна і зона турбулентності, я нон-стоп кричу, говорю, пишу, як мінімум із серпня 2008 року, із грузинської війни, коли у зону турбулентності увійшов регіон. Сьогодні у зону турбулентності увійшла не Україна, а людство, ціла наша цивілізація в цій самій зоні турбулентності. Україна могла б і звикнути. Україна за цей час, періодично, різними частинами, різними підгрупами, певними соціальними групами десь прокидалася, мобілізувалася, потім її приколихували чи, зрештою, психологічні механізми мобілізації довго не працювали. Є такий феномен “солом’яний вогонь”.
Деталізуйте про “солом’яний вогонь”.
Солом’яний вогонь, коли, зрозуміло, що тривога – і всі негайно мобілізуються, і всі з однієї сторожової вежі передають на другу, що треба негайно щось робити, мобілізуватися і так далі. Тож створюються заслони, зокрема і вогняні. Що таке вогняна заслона? Розкидали солому і підпалили. Все, є вогняна стіна і ворог не прийде. Але солома вигоріла… Солома вигоряє дуже швидко, якщо в неї дров не підкидати. От і все, зібрались на Майдан, ніби все, подіяло, відстояли якусь конкретну мету. Але слід робити довші стратегеми, плекати розуміння, де ми і хто. Пристібати ремені треба не зараз, їх треба було пристебнути позавчора і поза поза вчора.
“У вас лишилися школярі без підручників сьогодні, то будьте готові, що завтра ці випускники, підуть і проголосують за Вову, тому що їм Вова з екрана у сім’ях і родинах заміняв підручники”
Це як з аналізом залізничних катастроф. Всі намагаються вирахувати, що сталося, а, насправді, треба розуміти чи був п’яний, чи з бодуна той чи інший стрілочник, чи залізничні рейки витримували і так далі.
Тому я невтомно кажу, пишу тупо і нудно: освіта, реформа освіти. Все. От поки я не повірю ні в які, абсолютно, ще раз, абсолютно ні в які зміни… Говорю це цілому українському народу: люди – вам брешуть. Вам брешуть доти, доки не було реформи освіти і реформи права, тотальної і наскрізної. Все. Доки освіта за залишковим принципом. От ми трошки ще підлатали те, що лишилося ще з Радянського Союзу, от лишилися ті самі викладачі і хай тепер кожен із них сам пише свій підручник і, взагалі, у нас демократія, нехай кожен вибирає свою думку. З чого, холєра ясна, вибирає свою думку? Базова матриця, базова закладка взагалі от якихось речей, оцінки світу, картини світу – над цим хтось колись думав? Хто над цим працював, хто-небудь, коли-небудь? Зараз усі: “Ой, какой кашмар, какой ужас”, значить прийшов Зеленський, що ж нам тепер робити? Коли, перепрошую, у нас три роки тому, школярі лишилися без підручників, ніхто не кричав: “Ой, Боже ж мій, що нам робити?”. У вас лишилися школярі без підручників сьогодні, то будьте готові, що завтра ці випускники, які от були без підручників підуть і проголосують за Вову, тому що їм Вова з екрана у сім’ях і родинах заміняв підручники. Але те, що немає підручників — це нікого, перепрошую, не турбувало, не трясло, ніхто не влаштовував майданів і так далі. Вибачте, Ви мене завели. Реакція у нас, у суспільства йде от тільки за тим самим вершечком айсберга, який видно в новинах.
Як у собаки Павлова, реакція на щось.
Так, от тільки в новинах видно, що український народ проголосував під впливом тих чи тих технологій, аналіз яких у нас іще попереду. Я не вірю, що невдовзі на українських телеекранах з’явиться такий фільм, як “Brexit”, який з’явився на британському Четвертому каналі, де, справді, проаналізовано, яким чином оця сама Кембриджська аналітика змогла задурити британське суспільство таким чином, що…
…Чечетов казав: “Розвєсті, как котят”?
“Розвесті, как котят”. Це робилося не один рік, робилося навіть не лише починаючи від цього жахливого серіалу “Слуга народу”. Це окрема тема, яким чином. От, але це стало можливим, насправді, тільки за попередньої деградації освіти до того рівня, коли люди починають приймати розважальні програми, – всі ці шоу, даруйте, теж московського продюсування – як частину своєї власної ідентичності, домашнього затишку, гумору, сміху, вся сім’я збирається перед екраном і так далі.
“Ми посвістім, а ви попляшетє” – це називається, тому що ми розуміємо, що подібні речі конструюються свідомо, цинічно і маніпулятивно…
Так, конструюються. Але для того, щоб вони конструювалися, розумієте, то має бути країна без підручників. Має бути країна з так само некомпетентними політиками, некомпетентними урядовцями, які теж вийшли і з того самого Радянського Союзу, де “будєт хлеб, будет і пєсня”, мовляв, коли економіка, то все буде добре. Та ні! Спершу в головах, а тоді вже робиться економіка. Голови роблять економіку! Якщо є голови, то буде хліб. Якщо немає голів, то не буде хліба, навіть на найбагатших у світі чорноземах. Економічні реформи теж мають бути зорієнтовані на думаючий прошарок, на пріоритети думаючих.
Наразі ж ми бачимо такі от сигнали, що люди Табачника повертаються. Була інформація про те, що вони хочуть змінювати концепцію того, що відбувається в Україні у новітніх підручниках. Мовляв, внутрішній конфлікт громадянський, а не російсько-українська війна і так далі. Це вже в нас на очах відбувається.
Свого часу, у минулому десятилітті, до програми з української літератури середньої школи, було впроваджено сучасну українську літературу, щоб елементарно випускник середньої школи, громадянин України знав, що література не скінчилася в СРСР, що література продовжує творитися сьогодні, що в країні існують книжки, видавництва, що це живий процес, який триває, що українська література є частиною європейської. Елементарна орієнтація, те, що має знати випускник середньої школи, якісь базові речі. Табачник викреслив Забужко, Андруховича, хто там іще був. Табачник викреслив всю ту сучасну літературу.
Тому що “ви – УБН, українські буржуазні націоналісти”. Ви ж вороги, ви формуєте ворожий дискурс для нього. Їм потрібен інший дискурс.
Все значно тонше. Йдеться про те, коли ви почуєте від українців, від патріотів, мовляв, “а що вони створили за ці самі 28 років незалежності?Українська література закінчилась на Ліні Костенко”. І те, що Ліна Костенко останніх 40 років, м’яко кажучи, зовсім не є найактивнішою постаттю української літератури, і те, що вивчають у школі – це написане 40 років тому, все це створює враження, що радянська влада дбала про українську літературу. А от як тільки Незалежність, так зразу все: писати перестали, книжок немає, читати нічого, якісь от там з матюками, танцюють, скачуть, якісь там придурки …
Постмодерністи.
.. якісь там карпи, дереши, ну все, нема серйозної української літератури. Розумієте!? І оскільки українська книжка обслуговує реально по факту меншість, ми навіть не знаємо, але на око десь так приблизно 10 мільйонів українського населення знає, що таке українська книжка, тобто, десь вона до них теоретично доходить, чи через Інтернет, чи через інші ресурси дистрибуції, – втричі більше тих, для яких українська література закінчилася підручником в школі, закінчилась Ліною Костенко. А що є живі письменники, вони поняття не мають. І це справді так! Були ж великі виїзди, знаєте, письменницькі десанти в райцентри, де абсолютно здивовані діти, десятикласники, – молоді люди – вперше відкрили для себе, “а що? є живі письменники? Так? “. Так от – книжки, і як ця книжка робиться, як вона пишеться, що, звідки береться, що це все справді є, це все справді існує – ось все це море має єдиний культурний ресурс – телевізор. А з телевізора йому розказують, що незалежна Україна – лайно, розумієте, як у нас тут все погано, ганебно, смішно, хі-хі-ха-ха …
“От ніби “в нас тепер не януковицькі, в нас тепер хороші, патріотичні міністри”, а виявляється, що як не було Забужко у шкільній програмі, так її ніхто і не вернув”
…що Україна – це вигадка австрійських імперіалістів.
Так, і так далі. До чого я це все? Це все був вступ. Знаєте, є таке довге забужківське речення? Так ось, я до того, що Табачник в 2010-у чи в 2011-у році викреслив – особисто про себе знаю – сучасну українську літературу з програми. А ви знаєте, що за минулі п’ять років, коли нам розповідали типу “все харашо, можна розслабитися” ніхто її не вернув в програму. Ви кажете, Табачник повертається. Ні. От як Табачник сформував, сформатував підручник, отак ці роки – із міністром Квітом, із міністром Гриневич… От ніби “в нас тепер не януковицькі, в нас тепер хороші міністри, в нас тепер патріотичні міністри”, а виявляється, що як не було Забужко у шкільній програмі, так її ніхто і не вернув.
Даруйте, наївне дитяче питання – в чому їхня сила!?
Ви кажете, Табачник повертається. А я вам кажу, що, з моєї точки зору, він – оцей умовний, духовний Табачник, от він і не дівався нікуди! Розумієте? Ось, а все це присипляння, що “ось давайте, тут в нас шось порвалося, давайте ми пофарбуємо”…
Паліативні методи. Підмалюємо, підфарбуємо.
“…а тут в нас поламалося – тут ми підфарбуємо, а тут ми щось підклеїмо, а тут ми, значить, підлатаємо, а тут воно якось буде, бо ще ніколи не було, щоб ніяк не було”. Розумієте? Оце життя в режимі тимчасовості… Скажімо, я можу зрозуміти політиків, і я можу зрозуміти оце буремне торжество популізму, яке захлиснуло сьогодні цілу західну цивілізацію, від якого вона врешті-решт має шанс просто завалитися, бо ця сама турбулентність, про яку Ви кажете, принцип “пристебніть ремені”, про це слід говорити в усіх країнах.
“Для мене політичним критерієм стало те, а “хто не побоїться взяти В’ятровича у свої списки”
Але наші політики втрачають наш народ. В мене є таке відчуття. Наші національно-демократичні сили зужили певні смисли.
Питання із кризою цього ледь-ледь зародженого в 90-і українського політикуму, в якому один час справді більшість в парламенті становили націонал-демократи, і там були пристойні люди, і там були, зрештою, люди, яким ми завдячуємо сьогоднішньою Конституцією. Так, ми маємо Конституцію! І ми маємо цей самий основний закон. І так, це робота якраз націонал-демократичного крила. В який момент відбулася підміна націонал-демократії цим самим рядженим націоналізмом, який удає з себе правих і який насправді є такою версією, я б сказала, цього самого більшовизму, перерядженого під бандерівців з совєтських фільмів?Яким чином, як це відбувалося? І як відбувалося розчинення, власне, націонал-демократії, отих самих націонал-демократичних сил, якщо вже про це хочете, якщо вже згадали про всі ці політичні розклади, Так, у нас вибори. От я собі була сказала так: “для мене є один критерій голосування, – яка партія не побоїться взяти у свій список Володимира В’ятровича”. Тобто, ось цю саму його проваджену послідовну, до речі, і концептуальну політику, можна говорити про те, що щось можна було зробити краще, щось можна було зробити продуктивніше і так далі, але з врахуванням того, які в цього Інституту національної пам’яті убогі ресурси, тобто, взагалі ніяких ресурсів, скажімо так, “стінгазети клеять” що називається. От вони постійно якісь виставки роблять, знаєте, їздять з ними по цілій Україні,а треба було би зробити їх центром координації кількох гуманітарних інституцій нашої догниваючої і теж потребуючої реформи Академії наук.
В’ятрович це – символ для тих, кого безумно дратувала взагалі від самого початку і навіть з зародження сама ідея декомунізації, для тих, кого тіпало від зміни символічної власності на українські міста, на українські вулиці, на українські селища міського типу і так далі, особливо на сході, особливо на тій території, в тих одинадцяти областях, які вони були приготували під Росію, і які їм в 2014-у році таку свиню, розумієте, підклали, бо виявилось, що вони зовсім не хочуть іти під Росію, хоча все від Харкова до Одеси вже нібито було приготовлене. Тобто, їх безумовно нервує, вони все ще чекають, вони все ще вірять, що вони повернуться і що 2014-й рік можна буде відіграти вже по-іншому, іншим способом, іншим підходом. І, звичайно, що їх дуже нервувала декомунізація навіть на рівні табличок і пам’ятників, бо це те, з чого починала завжди російська влада, куди не приходила. Вона маркувала територію, мітила територію своїми гіві, своїми моторолами, своїми нападниками і катами, і ким завгодно. І відповідно В’ятрович зразу стає таким от “мальчікам для бітья”, і у В’ятровича летять усі стріли усіх тих, хто чекає і продовжує чекати отого самого поділу України. І в мене була така думка – “цікаво, хто не побоїться взяти В’ятровича у свої списки”. Ось критерій. От якщо не побоїться, значить – у людей це серйозно. За збігом це виявилась “Європейська Солідарність”.
Ну все, тоді питань немає. Це закриває для мене тему, за кого я голосуватиму. Але це також дає певну надію на те, що, можливо, в нас почнеться на майбутнє, можливо, не зараз, якщо ми протримаємося довше, нам зараз, знаєте, передихати оцей турбулентний період треба, можливо, це – шанс на зародження ось цієї самої націонал-демократії, якій не дали відбутися в 90-і. Тобто, реальної політичної сили з певними переконаннями. Не клубу того чи іншого, грошового мішка, який організований для вигравання виборів від виборів до виборів, а певної справді політсили, де важать принципи, погляди, ідеї і переконання. Ви бачили фільм Сарантіно?
“У Зеленського ні освіти, ні підготовки, ні компетентності, ні відчуття своєї приналежності до країни”
Який саме?
Останній. Він у нас в прокаті йшов під назвою “Сільвіо та інші”, а в оригіналі називається “Loro”, тобто “Вони”. “Вони” на матеріалі Берлусконі, бо ж Берлусконі дає прекрасний матеріал. В цьому сенсі він колоритніший ніж Путін, бо в них все це виходить по-передковому, він швидко навчився у Путіна, перейняв, перехопив ті методи управління країною через телевізор. Він всі ці роки блискавично це реалізовував, перехопив телевізійні медіа-холдинги і за нього знову голосують, бо він забезпечує перманентне шоу, перманентний карнавал. Насправді він попередник Вови Зеленського в сенсі, що голосують за того, хто забезпечує карнавал, хто забезпечує розвагу і це саме “за Зеленського хоч поржемо”, тобто реакція на розчарування в політичному класі, як такому. От зауважте “Loro” – вони, поділ на вони і ми. Вони, як деградація політичного класу в масштабах усієї цивілізації. З цією самою метою він це знімав – попередити, сказати, вдарити в якийсь дзвін, викликати реакцію, розмову, що: “Дивіться люди що робиться. Давайте якось думайте”. А воно так зійшло ніби, непомітно, і насправді це фільм-діагноз цілому політичному класу і діагноз, на загал, якимось серйозним помилкам нинішньої системи демократії , куди ось цей черв’як нового тоталітаризму вліз. Він може бути з обличчям Путіна, з обличчям Берлусконі, з обличчям Трампа, може бути з якимось невідомим, зрештою може бути і з обличчям Зеленського, хоч ми про цю особу нічого не знаємо, крім того, що він абсолютно непридатний до виконання професійних функцій президента нашої країни. В нього ні освіти, ні підготовки, ні компетентності, ні відчуття своєї приналежності до країни. Це не його країна, він тут на гастролях. Він – московський шоу-бізнесмен, виплеканий московським бізнесом. Він не знає цієї країни, не відчуває її. Це все величезне шоу. Ми всередині цього реаліті-шоу, з якого ми не можемо вийти, але тут є один момент, вірніше два. Є момент втоми від цього політичного класу, котрий в кожній країні грається з електоратом від виборів до виборів, в різні способи дурить, розважає, підкуповує і так далі. Ця гра вже дійшла до певного моменту “втоми матеріалу”. І це умовне протестне голосування, що “будь за кого, хоч за цього”, без страху, що обвалиться країна. Вона і так на ладан дихає, вона і так постколоніальна, вона і так ще не виплюнула з себе совка. Тобто хворіб тут безліч, і криз підшкірних, стільки гною, що нам лікуватись і лікуватись, а в цей час, як казав мені один виборець Зеленського: “Да, я ріскнул”. А я кажу: “Ви б ризикнули своє жінкою, дитиною і всім своїм майном? От ми проїжджаємо повз казино – зайдіть і поставте”. А все тому, що немає розуміння. Є це глибоке переконання, що сидить ще з совєтскої школи, що “каждая кухарка может управлять государством” і “нечего, научиться”. То скільки років треба вчитись?
Ну, хлопчик підросте.
Люди щиро переконані, що за 100 днів встигне, як на онлайн-курсах. Мовляв, запишеться на курси, стоденні курси, де вчать на президента. От ми проголосуємо, а він за 100 днів навчиться бути президентом. І ти з жахом дивишся, що починати треба було навіть не з середньої школи, а з початкової, для того щоб люди розуміли, що таке менеджмент і управління країною. І тут ми до чого приходимо?
Тут ми приходимо до того, про що попереджали розумні люди ще в XIX сторіччі, попереджав мало ким у нас читаний і не студійований в університетах Володимир Антонович. Це був один з найцікавіших, таких тихих, непомітних, риючих в кротячому режимі свою історичну роботу з думкою на сторіччя наперед, наших мислителів XIX сторіччя. Йому першому належала думка, ще тоді, коли вся Європа боролась за загальне виборче право, люди вже добре засвоїли, що є демократія, право голосу, є вибір більшості, який треба прийняти, нікуди не подінешся. Що не можна казати, що це не мій президент, можна лише сказати, що я за нього не голосувала. Нема на то ради, це – президент, за якого проголосувала більшість моїх співвітчизників.
Я можу говорити про те, чому так сталось, я можу говорити про те, як можна мінімілізувати шкоду від такого рішення, але коли у відповідь звучить, що “уважайте наш выбор”, от тут в мене волосся стає сторч, як пилососом підняте, бо це теж елементарна неграмотність на рівні середньої школи і неграмотність на рівні цього самого політичного дискурсу. Потрібно поважати не результат вибору, а право вибору! Я безумовно поважаю право тих українських виборців, що хочуть прийти на виборчу дільницю і проголосувати за тих, кого хочуть. За це право віками людство боролось, люди за це віддавали життя. Тобто поважати виборче право – безумовно, але результат цього вибору, дурню ти, результат цього вибору ніхто не зобов’язаний поважати. Вибір – так, бо за нього заплачено людськими життями. Це – виграна війна, щоб ти мав це право і міг ним скористатись, за це воювали. І от повертаючись до наших палестин і до того самого Антоновича, який теж воював за загальне виборче право, і за всіх тих старицьких і косачів, які віддавали майно, а їхні нащадки його віддавали, для того щоб ці прості мужики мали виборче право і могли висловити свою політичну волю. Тож нашому Антоновичі, ще на зорі цієї боротьби за українську демократію, належало застереження і спостереження, яке тільки зараз стає очевидним у масштабах всього людства: “Демократія може працювати і бути ефективною лише при певному рівні культури”.
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини