Світлана Лисцева сьогодні живе та працює у Львові. Коли сталася Чорнобильська катастрофа, вона була ще малою. Її батько працював тоді дефектоскопістом на АЕС. Сім`я жила у Прип’яті. Спогади про аварію, переселення та реакцію інших на них, переселенців з Чорнобиля, Світлана зберегла на все життя. Ними вона поділилася у своєму Facebook.
“Мій Чорнобиль, моя Прип’ять, мій Львів…
26 квітня 1986 року о 1-23-44 за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства – з різницею у дві секунди відбулись два вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС, в результаті яких сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі в 1945 році.
В цей час мої батьки з двома маленькими дітьми (тобто зі мною і молодшою сестрою) перебували неподалік від вибуху… До Прип’яті від АЕС 1 км…
Мій тато почав працювати на Чорнобильській АЕС ще під часу її будівництва. Знав на реакторі кожен шов, бо працював дефектоскопістом (рентгеноприборами перевіряв якість зварювальних швів і отримував при цьому чималу дозу опромінення…). У Прип’яті тато і познайомився з мамою…
Спогади 4ри річної дитини дуже скудні про ці події. Але точно пам’ятаю, великі машини, які заливали водою усі дороги і перетворили їх просто на ріки… І якась старша дівчинка з нашого двору переносила мене на руках через цю глибоку воду…
Ще через кілька днів ми були в гостях у маминої рідні. Ми весело бавились з сестричками і раптом потрібно було вийти з дому. Мій дитячий розум чомусь запам’ятав цю картину… безліч людей стояли на вулиці… Я спитала двоюрідну сестру-однолітку, як так сталось, що всі одночасно вийшли на вулицю? На що та поважно відповіла, що хтось дуже сильно постукав палкою, щоб усі вийшли)))) так нас евакуювали…
Далі в моїй пам’яті якісь уривки безперервних переїздів та невідомих місць…
Зі слів мами відбувалось наступне. Спочатку нас вивезли у Поліське (приблизно за 40 км від Прип’яті). Усім повідомили, що евакуація лише на 3 дні!!! Тут прип’ятчан розселили по місцевим сім’ям. Все було добре організовано. Звісно, через 3 дні додому ніхто не повернувся… Відвезли у Київ. Тут у банях нас всіх «відмивали», переодягали і перевіряли на радіацію…
Тата направили на роботу на АЕС в Енергодар. Ми з мамою якийсь час були у родичів на Полтавщині. Потім нас направили на оздоровлення на 2 місяці в санаторій в Бердянськ.
Поживши трошки в Енергодарі, мама зрозуміла, що залишатись там не хоче… Було складно… У мами були постійні головні болі (клімат не підходив), тато знову працював на АЕС, що дуже лякало… Але найгірше, каже, було морально… Іншим дітям на площадці забороняли з нами бавитись, в поліклініці нас шарахались і казали, що ми навезли їм хвороби… Але, як і всюди, знаходились добрі люди. Нас поселили на 1му поверсі. Мама закривала вікно якимось одіялом, замість штори… Каже, одного разу в це вікно постукала чужа жінка і принесла їм мішок різних речей… Це виявилась сусідка. Потім ця сусідка ще й ключі від власної квартири дала і мама ходила до них шити на швейній машинці, поки та була на роботі… Дуже б хотілось подякувати цій жіночці…
Коли батьки вирішили все ж таки не залишатись в Енергодарі, ми мали можливість переїхати у будь-яке місто СССР. Звичайно, батьки хотіли у Київ, тому що там опинилась уся мамина родина. Але для цього була обов’язкова умова – тато мав і надалі працювати на Чорнобильській АЕС… Відмовились. Для переїзду, звичайно, треба було звертатись у певні органи. Тут мама і вирішила переїжджати у Львів! Тому що у списках випадково побачила знайомі прізвища тих, хто переселився у Львів! Ще й таке велике гарне місто!
Так ми і опинились у Львові) Чорнобильців тут поселили у новобудови. Мій будинок до цих пір називаюсь чорнобильським)) Ніхто на це ніколи не ображався)) бо він і справді був заселений чорнобильцями)
З розповіді мами, від самого початку чорнобильців у Львові прийняли дуже добре. Забезпечували одягом, харчами і навіть меблями.
Львів став нашою другою домівкою) Вдячна цьому місту за все… Що так тепло прийняв нас… Що дарував усе життя найкращих вчителів, де б я не навчалась! За моїх близьких друзів і просто хороших знайомих! Звичайно, за мою кохану сім’ю – чоловіка і діток! За можливість реалізуватись! За моє щасливе життя! Вдячна батькам, які у зовсім молоді роки з двома маленькими дітьми на руках, зуміли прийняти стільки правильних рішень!!!
У Львові я завжди почувала себе, як вдома…
Хоча до цих пір при знайомстві мені інколи кажуть «Ви, мабуть, не місцева…?» Це завжди в мене викликає посмішку))Видає мене не «львівська» мова)) Частинка маленької батьківщини таки залишилась в мені назавжди…”
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини