Він став першим і наразі залишається єдиним кіноактором українського походження, який здобув престижну кінопремію «Оскар». І таке твердження – далеко не спроба притягнути за вуха до України ще одне титуловане ім’я – навіть у Голлівуді, космополітичній за своєю суттю структурі, при згадці його прізвища додавали: «Голлівудський актор українського походження», а це зовсім не типово для американської кіноіндустрії – зазначати національну приналежність своїх зірок.
2004 року на фестивалі російського кіно «Русские ночи» у Голлівуді, організованому міністерством культури Росії, Джеку Пеленсу і Дастіну Гоффману вирішили вручити почесні дипломи народних артистів Росії. Гоффман, приймаючи нагороду, виголосив промову, у якій згадав, що його предки «походять із російського міста Києва», розсипав компліменти російському народу і висловив вдячність російському уряду за нагороду. Натомість Пеленс почувався чужим на цьому святі.
Вийшовши на сцену, він сказав, що не має нічого спільного ні з Росією, ні з російською культурою.
«Тут хтось щось наплутав. Я – українець, а не росіянин. І почуваюся на цих урочистостях трохи не у своїй тарілці. Тому краще покину дійство разом зі своїми друзями».
Зійшов зі сцени і подався до виходу. Організаторів така поведінка голлівудського актора неабияк шокувала…
Хтось може сказати, що це був вивірений і заздалегідь обдуманий PR-хід літнього і підзабутого в кіносвіті актора, спроба бодай таким чином привернути до себе увагу… Але це не так – це була життєва, національна і громадянська позиція українця Володимира Палагнюка!
Володимир Палагнюк народився 18 лютого 1919 року в містечку Латтімер Майнз (штат Пенсильванія) у родині українських емігрантів. Його батьки – Іван та Ганна Палагнюки – приїхали до США 1906 року зі села Іване-Золоте (Тернопільщина).
Батько одразу після переїзду подався до копальні і працював шахтарем, а у вільний від роботи час виконував обов’язки секретаря відділення Українського товариства.
Володимир був третьою із п’ятьох дітей у родині Палагнюків.
Майбутнє Володимира не заповідалося зірковим: на нього чекала та сама копальня, де працював батько (Палагнюк-старший помер від раку легенів), вугільний пил і важкий заробіток. Така перспектива не дуже подобалося юнакові, якому значно більше подобалося грати в бейсбол, баскетбол, футбол чи займатися боксом. Утім, доросле життя розпочав саме із професії вуглекопа. Проте надра американської землі Володимир краяв недовго: серйозно захопившись боксом, він досягнув чималих успіхів у професійному спорті. Історія американського боксу пам’ятає боксера Джека Браззо (псевдонім Палагнюка-спортсмена), який у 30-х роках тріумфально пронісся по рингу.
Браззо навіть встановив рекорд за кількістю виграних поспіль боїв, більшість із яких завершував достроково – відправляючи суперників у нокаут (він переміг у 15 поєдинках поспіль, із них 12 завершив достроково ще до початку 4 раунду).
В одному з поєдинків пропустив удар у горло, від чого аж до смерті мав хрипкий голос.
Але це не вплинуло на фізичну форму Володимира: від його ударів падали провідні зірки тогочасного боксу.
Пеленс-боксер згодом не раз з’являтиметься на екранах. На фото – епізод з драматичної антології «Playhouse 90» під назвою «Реквієм для важкоатлета» (1956).
Друга світова війна перервала його тріумфальний хід боксерським рингом. Володимир вирушив на військову службу у ВПС США. Доля й тут одразу ж випробувала його на міцність: під час навчального польоту на бомбардувальнику B-24 літак несподівано спалахнув. Пілот не розгубився і встиг вистрибнути з парашутом. Життя врятував доволі легко, проте із зовнішністю було значно важче – обличчя обгоріло до невпізнання. Але це не зламало духу Палагнюка.
Він витримав довге і складне лікування, витерпів кілька пластичних операцій і пересадок шкіри. Шрами, які залишилися на його обличчі назавжди, згодом додаватимуть його кіногероям такої мужності, якої не вдалося б досягнути навіть завдяки найдосконалішому гриму, бо крізь обличчя ці сліди пролягали до глибини серця…
Після закінчення лікування не захотів відсиджуватися у тилу, а попросився на фронт. Брав участь у воєнних діях, отримав нагороди за мужність і героїзм… З армії демобілізувався 1944 року.
Скориставшись пільгами для ветеранів війни, вступив у Стенфордський університет на факультет акторського мистецтва.
Таким чином, на противагу багатьом іншим акторам, яким зовнішніх даних цілком вистачало для того, щоб робити успішну кар’єру, а знань треба було рівно стільки, скільки знадобилося б для прочитання сценарію й підпису під контрактом на зйомки, Володимир Палагнюк прагнув здобути академічну освіту. І згодом, коли в цьому виникала потреба, міг похизуватися дипломами Університету штату Північна Кароліна й Стенфордського університету. Навчаючись, підробляв на прожиття посудомийником у ресторанах, охоронцем і фотомоделлю…
Закінчивши навчання 1947 року, якийсь час працював репортером у газеті й на радіо. Але цього було замало для його бентежної душі. Позичивши сотню доларів, Палагнюк вирушив до Нью-Йорка, аби спробувати свої сили в театрі.
Здобуття освіти, як засвідчили реалії, не було даремною тратою часу: молодий актор одразу дебютував на Бродвеї. І хоча перша риба (точніше вистава, у якій зіграв Палагнюк) зазвичай не ловиться, критики схвально сприйняли дебютанта і відзначили його особливу сценічну динаміку. Невдовзі прийшов успіх: Палагнюк зіграв у постановці відомої п’єси «Трамвай бажань» разом із уславленим згодом Марлоном Брандо. Не за горами був і перший кінодебют – образ злочинця у фільмі «Паніка на вулиці». Дебют був доволі успішним, але зробив Палагнюка (який після виходу на екрани першої кінострічки зі своєю участю почав використовувати сценічний псевдонім Джек Пеленс) заручником певного образу. Через це у кіно йому доводилося грати ролі переважно жорстоких злочинців, суворих ковбоїв, страхітливих монстрів, розбійників.
Актор втілив у життя складні й неоднозначні образи Дракули, Аттіли, Фіделя Кастро, сина Чингісхана. І це при тому, що в житті, згідно зі спогадами сучасників (зокрема друзів), він був надзвичайно м’якою, делікатною і чуйною людиною. Він був настільки безпосереднім, щирим і наївним, що навіть у Голлівуді з його інтригами, плітками і скандалами Джека любили всі.
Його мрією було зіграти Тараса Бульбу, але Володимир не належав до тих акторів, які випрошують ролі.
Відтак цю роль в однойменному фільмі зіграв Юл Бріннер, а Джеку продовжували підсувати ролі негативних персонажів…
«Я не завжди грав негідників. Проте негативні ролі зазвичай є найбільш змістовними, вони надають виконавцю більше простору, та й люди схильні краще запам’ятовувати “поганих хлопців”», – виправдовувався актор. Аби розірвати це замкнене коло, на початку 60-х років він покинув Голлівуд і переїхав до Європи, де зміг грати більш приємні й людяні ролі. Він знявся у фільмах французького режисера Жана-Люка Годара, а його партнерами були Бріжіт Бардо й Мішель Пікколі. На думку кінокритиків, найкраща роль, зіграна Пеленсом у Європі, – це персонаж фільму «Презирство».
За свою акторську кар’єру Джек Пеленс знявся у 125 фільмах і телесеріалах. Серед зіграних ролей варто відзначити участь українського актора у таких фільмах, як «Професіонали» (1966), «Дракула» (1973), «Танго і Кеш» (1989), «Бетмен» (1989), «Міські піжони» (1991), «Острів скарбів» (1992).
Був лауреатом престижних кінопремій «Золотий Глобус» та «Еммі». За життя його тричі номінували на здобуття найпрестижнішої кінопремії «Оскар», але почесну нагороду вдалося вибороти лише з третьої спроби – 1992 року в номінації «Найкращий актор другого плану» у кінострічці «Міські піжони».
Відзначившись на врученні нагороди неординарною і бравурною поведінкою (під час нагородження Джек приголомшив аудиторію відтисканням на одній руці, чим викликав бурю захоплення своїми гімнастичними здібностями в 72-річному віці), Пеленс знову привернув увагу відомих режисерів до своєї персони і зіграв ще кілька цікавих ролей.
На запитання, звідки в нього стільки сил та енергії, Джек жартома відповідав: «Дуже люблю бараболю і щодня її їм. А ще готую голубці й вареники»…
У нього були особливі, лише йому притаманні шарм і загадковість. Прихильники таланту Пеленса стверджують, що обличчя цього актора притягує глядача, як ковток холодної води у спекотний день.
Пеленс шкодував, що найчастіше грав негативних персонажів, і критично висловлювався про свої ролі в Голлівуді, називаючи більшість із них «сміттям», а режисерів, які знімали ці фільми, – бездарними. Йому подобалися не бойовики, у яких переважно знімався, а комедії. Саме комедійна роль і принесла йому єдиного в кар’єрі «Оскара».
Мерседес Рул, Ентоні Хопкінс, Джоді Фостер і Джек Пеленс позують зі своїми Оскарами за лаштунками 64-ї щорічної церемонії вручення премії «Оскар» в Лос-Анджелесі в ніч на понеділок, 31 березня 1992 року.
Сповна продемонструвати багатогранність свого таланту в Голлівуді Пеленсу так і не вдалося – його просто не розгледіли. Коли продюсер Джек Хейлі-молодший, провівши відбір на місце ведучого в популярній програмі «Хочете – вірте, хочете – ні!», зупинився на кандидатурі Джека, та не приховував свого захоплення:
«Джек Пеленс – це абсолютно унікальна постать. Він надзвичайно привабливий, володіє таємничою і водночас серйозною манерою триматися, яка подобається усім. Але що в нього насправді чудово – це якість, яку мають тільки лічені виконавці. Джек розповідає так, що змушує вас відчути, мовби ви сидите поряд із ним біля багаття. Він має неймовірну здатність бути оповідачем».
Завдяки Пеленсу телепередача витримала два надуспішних сезони…
Незважаючи на зайнятість у кіно, театрі й на телебаченні, у Джека непогано склалося і сімейне життя. Він був двічі одруженим. Уперше – із театральною актрисою Вірджинією Бейкер, із якою прожив майже два десятки років (від 1949 до 1966) і виховав трьох дітей – дочок Голі й Брук та сина Коді. Син, як і батько, обрав професію актора, але передчасно помер 1998 року. Рано пішла зі світу й Вірджинія…
Удруге Джек одружився 1987 року зі стюардесою Елейн Роджерс, яка була з ним до останніх днів.
Окрім зйомок у кіно та участі в театральних постановках, Джек Пеленс у вільні від основної роботи години писав вірші. Він тонко відчував поезію і навіть видав власну збірку поезій «Сад любові». Цю збірку супроводжують малюнки, створені автором: Пеленс захоплювався живописом і любив малювати пейзажі. Займатися цим хобі почав ще наприкінці 50-х.
Зоряна хвороба, перед якою голлівудські небожителі особливо вразливі, Джека не підкосила.
До кінця життя він залишався скромним і відкритим як для друзів, так і для шанувальників своєї творчості. Він максимально дистанціювався від шоу-бізнесу і його проявів. Мав кілька ранчо і навіть ферму із сотнею корів та коней, хоча більше любив жити в місті.
Звідки в успішного американського кіноактора, кар’єра якого сягнула зеніту в космопополітичному Голлівуді, так міцно вкоренилося українство? Для того, щоб відповісти на це запитання, треба знову повернутися у дитячі роки Володимира. Його батько гарував у пенсильванських шахтах, але, коли наставав довгоочікуваний вихідний, не ніжився в ліжку, а садив дітей довкола себе і прочитував їм свіжий випуск української газети від першої до останньої сторінки…
Джек Пеленс був громадянином США, але українство жило в ньому змалечку. Про Україну знав із розповідей батьків та з творчості Гоголя, твори якого дуже любив, а ще з пісень, які завжди міг наспівати навіть тоді, коли не вистачало слів для спілкування українською.
Не цурався українських справ навіть у ті роки, коли про Україну згадували хіба що в емігрантських колах. 1964 року брав участь у відкритті пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні.
Відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні в 1964 році. Фото з газети «Свобода».
Він цікавився українською історією, причому намагався не вершки стригти, а докопуватися до глибин істини. Був закоханим в український кінематограф, глибоко шанував доробки Довженка, Параджанова, Іллєнка. Серед англомовної публіки не цурався спілкуватися з українцями рідною мовою. У середині 90-х років збирався зіграти роль Мазепи в спільному американсько-українському проекті, але не склалося…
Уперше на рідній землі своїх батьків Палагнюк побував 1996 року – на десятиріччя Чорнобильської катастрофи. Того ж року взяв участь у роботі кінофестивалю «Молодість».
2002 року заснував Голлівудську фундацію «Тризуб» у Лос-Анжелесі, завданням якої була популяризація українського внеску у світову культуру, передусім у царині кіно, та сприяння молодим акторам українського походження.
Ще через рік, коли Українсько-канадський дослідницько-документаційний центр у Торонто зняв фільм «Між Гітлером і Сталіним: Україна в Другій світовій війні», Пеленс успішно впорався з роллю диктора україномовного тексту.
Він був відданим жителем міста, проте останні роки доживав на своїх ранчо у Каліфорнії й Пенсильванії. В останні місяці життя Джек не вставав із ліжка. У нього не було страшних і смертельних хвороб, просто давався взнаки вік, а організм намагався довести душі, що своє уже відпрацював. Душа з цим не погоджувалася. У помешканні, де збігали останні дні актора, притишено лунала українська музика, і хворий, будучи при світлій пам’яті, намагався підспівувати. Робив це не для камер і піару: зі світом прощався правдивий українець…
З останніх сил хотів зіграти в українському кінофільмі. Спеціально під Джека український кінорежисер Олесь Санін розробляв сценарій фільму з робочою назвою «Кобзарі», де Пеленс мав зіграти роль людини, яка повернулася в Україну з Америки, пройшла всі кола більшовицького пекла, пережила страждання, злидні, розлуку з близькими, розпач і розчарування, але не втратила духовного піднесення і радості від життя. Зйомки мали розпочатися 2007 року.
Але смерть вихопила його з життя 10 листопада 2006-го, запланувавши для актора інші ролі в інших світах, де сценарії пише Всевишній.
Відійшовши у вічність, Джек Пеленс назавжди залишив нам свій образ: чоловік майже два метри заввишки, із карими очима, які випромінюють доброту, і густим сивим волоссям. Знаний як кінематографічний негідник, він, проте, вражав упевненістю й самоповагою, зосередивши в погляді глибоку внутрішню філософію і знання життя. Він нікому не заздрив і всім щиро бажав найкращого.
Було в нього й окреме побажання українцям: «Я бажаю вам такого щастя, якого тільки можна побажати. Я вірю, що Україна стане однією з наймогутніших націй у світі…».
Рано чи пізно ці слова мають здійснитися!
Фото з відкритих джерел
Джерело: lysty.net.ua
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини