Відома письменниця Ірен Роздобудько не сприймає новообраного президента Володимира Зеленського за “свого”.
Про це вона написала на свой сторінці у Facebook
…так, можна постити котиків і кулінарні рецепти наступні 5 років…
Так, можна вірити, що «назад дороги немає», відшукувати позитив, говорити «ну, нічого, якось буде» – і заспокоюватись цим, як кількома краплями корвалолу.
Життя продовжується. Життя мусить тривати.
Але. АЛЕ.
ОСОБИСТО я не зможу забути ті шоу-дебати на стадіоні, ті риторичні КВНівські
бліц-запитання, насмикані з Інтернету від «свідомих громадян», те привселюдне рабське і показове бухкання на обидва коліна, той зухвалий «вирок» і тих «повстанців». Той сором і відчай, який відчувала – за людей, котрі нині на перше місце в опитуваннях ставлять «недоторканність», «тарифи» і «аби не стріляли». Не викреслю з пам‘яті (Інтернет допоможе)) фото і відео факти.
Ми переживемо цей понеділок – хтось з таким же соромом і відчаєм. Не через те, що «програли» (все тільки починається!)), а чисто по-людські: через неприйняття голосу, поз, висловів, хтось – з дитячим патерналістським захватом: «нарешті кінчається епоха бідності!». Ми переживемо цей понеділок, як пережили дебати. І гідно приймемо вибір своїх сусідів, співгромадян, колег і друзів.
Але. АЛЕ.
Безперечно, що це «не мій президент», навіть якщо «курс не зміниться». З «не своїм президентом» живуть багато людей у багатьох країнах світу – і це нормально.
Важко жити з не своїм народом. Президенти змінюються, народ лишається – хтось з рукою на серці, хтось – з каменем в кишені. Всі різні. Всі – поруч. В метро. В маршрутці. В магазині. В аудиторії. І всі – хороші люди, всі хочуть «якнайкраще». Хтось – для себе, хтось – для країни. Ось і вся різниця.
І… безперечно, ми продовжимо жити і робити те, що підказує робити наше сумління.
Ірен Роздобудько
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини