«Я не хоті в би, щоб в моєму рідному місті нівечили українські прапори. Тому,коли оголосили мобілізацію, вважав за обов’язок піти захищати батьківщину».
Ось так уродженець Харківщини Вадим говорить про те, чому пішов до війська.
Залишивши роботу слюсаря на заводі «Електротяжмаш», свій бойовий шлях військовослужбовець почав у 2015-му. Тоді потрапив до 17 танкової бригади, а вже з 2017-го поповнив лави 92 ОМБр імені кошового отамана Івана Сірка. І досі залишається відданим захисником своєї землі.
– Родина мене всіляко підтримує. А я не можу просто все кинути і піти. Відчуваю відповідальність. Хоча, маю зізнатися, коли йшов на війну, було дуже страшно. Втім одразу на передову нас не відправляли. Готували поетапно. Тож про перші бої та обстріли можу сказати: було моторошно, проте потім адаптувався. Тут вже моя друга родина. Усі хлопці – друзі. Чимало пережито та написано…
Несподівано в розмові виявилось, що Вадим пише вірші та музику. Непросто уявити, як йому це вдається, перебуваючи на передньому краї. Та, захисник зізнається, що творчість є своєрідним заспокійливим для нього. Так він і відпочиває, і намагається самовиразитись,при чому з юності, з 16 років. І в свої 53 має неабияку добірку поетичних творів. Усе, як-то кажуть, в шухляді стола. Однак для побратимів час від часу відкриває потаємні закутки душі. Тематика поезій за останні кілька років змінилася. Армієць пише про те, що болить – про війну. А під час інтерв’ю погодився прочитати одну з останніх поезій. Просить не судити його прискіпливо, адже це – поклик душі. Ми щиро бажаємо нашому побратиму творчих успіхів та дякуємо за захист рідної країни.”
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини