Відходить на той світ старший вже чоловік.
Попрощалися з ним вже всі рідні і близькі, біля ліжка залишилася тільки його жінка, сидить, бідачка, поряд, тримає його за прозору висохлу руку…
Хлоп, чи не востатний раз в життю, відкриває очі:
– Гандзю! Чуєш мене, нє?
– Ая…
– Чую, шо за хвилю душа моя покине той-во грішний сьвіт. І тебе разом з ним. Нігди тебе ні про що не питався. А зараз маю таке право. Я хочу знати правду, чи ти мені коли-небудь зраджувала?
Жінка піднімає на чоловіка заплакані очі, бо не відразу вникає, що той чоловік торочить:
– Та нє… А з ким?
– А я то знаю. Може де з їдним кумом, чи з другим. Ну з кумом, то таке, то майже то саме, шо зі мнов. А може де з якимось із сусідів? Чи, боронь Боже, з Петром, тим, шо трета хата від церкви; страх їден, як він мене злостить! Але вже можеш ніц ся не бояти, все-одно я у хвили вмру.
Жінка на якийсь час задумалася, позагинала туди-сюди пальці.
– Їване! А якщо ти не вмреш?..
Оповів: Любомир Коваль
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини