Ерік Берн: Бути красивою — це питання не анатомії, а батьківського дозволу

Ерік Берн — автор знаменитої концепції сценарного програмування і теорії ігор. В їх основі лежить транзакційний аналіз, який зараз вивчають у всьому світі.

Берн упевнений, що життя кожної людини програмується до п’ятирічного віку і всі ми живемо за цим сценарієм.

Пропонуємо добірку цитат цього видатного психолога про те, як програмується наш мозок.

1. Сценарій — це поступово розгорнений життєвий план, який формується ще в ранньому дитинстві в основному під впливом батьків. Цей психологічний імпульс з великою силою штовхає людину вперед, назустріч її долі і дуже часто незалежно від її опору або вільного вибору.

2. У перші два роки поведінка і думки дитини програмуються в основному матір’ю. Ця програма і формує початковий каркас її сценарію, «первинний протокол» щодо того, ким їй бути, тобто, бути її «молотом» чи «ковадлом».

3. Коли дитині виповнюється шість років, її життєвий план вже готовий. Це добре знали священики і вчителі середньовіччя, які говорили: «Залиште мені дитя до шести років, а потім беріть назад». Хороший дошкільний вихователь може навіть передбачити, яке життя чекає на дитину, буде вона щасливою чи нещасною, стане переможцем чи буде невдахою.

4. План на майбутнє складається в основному з сімейних інструкцій. Деякі з найважливіших моментів можна виявити досить швидко, вже в першій розмові, коли психотерапевт запитує: «Що батьки говорили вам про життя, коли ви були маленьким?»

5. З кожної вказівки, в якій би непрямій формі вона не була сформульована, дитина намагається витягти її імперативне ядро. Так вона програмує свій життєвий план. Ми називаємо це програмуванням, оскільки вплив вказівки набуває характер постійності.

Дитина сприймає бажання батьків як команду, такою вона може залишитися на все її життя, якщо в ньому не станеться якогось драматичного перевороту або подій. Тільки великі переживання, наприклад, війна або не схвалена батьками любов можуть дати їй миттєве звільнення.

Спостереження показують, що життєвий досвід або психотерапія може також давати звільнення, але значно повільніше.

Смерть батьків не завжди знімає закляття. Навпаки, в більшості випадків вона їх робить ще міцнішими.

6. Найчастіше дитячі рішення, а не свідоме планування в зрілому віці визначають долю людини.

Щоб люди не думали чи не говорили про своє життя, нерідко створюється враження, ніби якийсь могутній нахил  змушує їх кудись прагнути, дуже часто зовсім не у відповідності з тим, що пишеться в їх автобіографіях або трудових книжках.

Ті, хто хоче заробляти гроші, втрачають їх, тоді як інші швидко багатіють. Ті, хто заявляють, що шукають любові, пробуджують тільки ненависть навіть у тих, хто їх любить.

7. У житті людини сценарний підсумок передрікається, пропонується батьками, але він буде недійсним до тих пір, поки не буде прийнятий дитиною.

Звичайно, прийняття не супроводжується фанфарами та урочистою ходою, але тим не менш одного разу дитина може заявити про це з усією можливою відвертістю: «Коли я виросту, я буду такою ж, як матуся» (що відповідає: «Вийду заміж і народжу стільки ж дітей») або «Коли я стану великим, я буду як тато» (що може відповідати: «Буду убитий на війні.»).

8. Програмування в основному відбувається в негативній формі. Батьки забивають голови дітей обмеженнями. Але іноді дають і дозволи.

Заборони ускладнюють пристосування до обставин (вони неадекватні) в той час, як дозволи надають свободу вибору.

Дозволи не приводять дитину до біди, якщо не супроводжуються примусом. Справжній дозвіл — це просте «можна», як, наприклад, ліцензія на рибну ловлю. Хлопчика ніхто не змушує ловити рибу. Хоче він ловить, хоче — ні і йде з вудочками, коли йому подобається і коли дозволяють обставини.

9. Дозвіл не має нічого спільного з вихованням вседозволеністю. Найважливіші дозволи — це дозволи любити, змінюватися, успішно справлятися зі своїми завданнями. Людину, що володіє подібним дозволом, впізнаєш відразу, так само як і того, хто пов’язаний всілякими заборонами.

10. Потрібно ще раз підкреслити: бути красивою (так само як мати успіх) це питання не анатомії, а батьківського дозволу. Анатомія, звичайно, впливає на привабливість обличчя, але лише у відповідь на посмішку батька або матері може розквітнути справжньою красою обличчя доньки.

Якщо батьки бачили в своєму синові дурну, слабку і незграбну дитину, а в доньці — потворну і дурну дівчинку, то вони такими і будуть.

За матеріалами Тутка.


11-місячна дитина випала з 5 поверху в руки перехожих

У Луцьку посеред дня 11-місячна дитина зірвалася з вікна п’ятого поверху прямісінько в руки звичайних перехожих.

Перехожі помітили малюка, коли той вже стояв на підвіконні. Вони одразу ж підбігли під вікна у той момент, коли малюк зірвався з нього. Про це повідомило видання “Волинь UA”, – пише Канал 24.

“Вони почули крик, підбігли, стали на дашок. Як мені розповідали, один став, а інший ліг, і дитина зразу впала на них”, – розповіла мати дитини Юлія Рогак.

Однак без госпіталізації не обійшлося – хлопчик у шоковому стані і має нечисельні забиття.

Мати розповіла, що лише на хвилинку залишила дитину без уваги. Сім’я, за свідченням сусідів, забезпечена. Попри це поліція порушила справу за статтею злісного невиконання батьківських обов’язків.

Дивіться коментар мами дитини, яка випала з вікна п’ятого поверху:

 


Як мотивувати дитину до навчання?

Дізнайтеся, чому стимулювання нагородами не працює і що вибрати натомість.

Вибираємо мотивацію — внутрішню і зовнішню

Про внутрішню мотивацію ми рідко замислюємося. Це наші щирі бажання і, щоб пояснити свій стан, достатньо одного слова — «хочеться». Діти із задоволенням слухають музику улюбленої групи, майструють щось своїми руками або читають пригодницькі романи, тому що їм подобається це робити.

Зовнішня мотивація буває різною — від кишенькових грошей до оцінок у школі. Вона зводиться до фрази: «Зроби ось так — і отримаєш ось це».

Психолог Альфі Кон у книзі «Покарання нагородою» застерігає не тільки батьків, але й вчителів від різних заохочень. Одні батьки обіцяють відвести дитину в зоопарк за гарне навчання, інші купують гаджети або навіть платять гроші. Проблема в тому, що це не працює: школяр вчиться так само погано, а на додачу ще й ображається, що не отримав те, що йому обіцяли!

Вчителі намагаються мотивувати різними способами, які є більш шляхетними: вводять різні звання (кращий учень місяця), дають полегшення хорошим учням. Найчастіше буває так: кращим учнем місяця стає одна і та ж дитина, а полегшення отримує вузьке коло школярів, склад якого ніколи не змінюється. Решта просто відчувають себе невдахами.

Чому не працює зовнішня мотивація

Коли ми говоримо: «Зроби ось так — і отримаєш ось це», дитина спочатку сприймає обіцянку з ентузіазмом. Разом з цим у неї спрацьовує і інстинкт самозбереження.

Дитина починає шукати не творчий спосіб вирішення проблеми, а найнадійніший і найкоротший.

Вона запитує себе: «Навіщо ризикувати і здавати контрольну самому? Краще списати у відмінниці, так надійніше». Виходить, що відбувається підміна цілей: навчання не заради знань, а навчання заради отримання нагороди.

Зовнішня мотивація може відмінно працювати, але тільки разом з внутрішньою. Сама по собі вона не рухає вперед, а змушує «відбувати номер», скоріше отримати те, що хочеться, проклинаючи те, що робиш заради цього.

Що впливає на інтерес до навчання?

Кон виділяє три фактори, які впливають на мотивацію:

1. Маленькі діти готові вчитися і нічого за це не вимагають. У них сильно розвинена внутрішня мотивація: вони вчаться просто тому, що їм це цікаво.

2. Ефективно вчаться ті діти, які зберегли внутрішню мотивацію. А решту вважають неспроможними, але це не так. Деякі школярі отримують суцільні двійки, але при цьому виявляють себе в інших областях. Наприклад, знають напам’ять десятки пісень улюбленого виконавця (а на алгебрі не можуть пригадати таблицю множення). Або поглинуті читанням фантастики, а в бік класичної літератури навіть не поглянуть. Їм просто цікаво. В цьому і полягає суть внутрішньої мотивації.

3. Заохочення руйнують внутрішню мотивацію. Психологи Керол Еймс і Керол Двек з’ясували, що якщо батьки або вчителі роблять акцент на якомусь заохочення, то інтерес у дітей незмінно знижується.

З чого почати

Повернути мотивацію до навчання — процес довгий і успіх в основному залежить від батьків. Дорослим насамперед треба замислитися над змістом, співпрацею і свободою вибору.

1. Зміст. Коли дитина не виконує нашу вимогу, ми шукаємо способи впливати на її поведінку. Почніть з іншого: задумайтеся, наскільки розумна ваша вимога. Напевно, не станеться нічого страшного, якщо з фізики дитина буде отримувати не тільки четвірки і п’ятірки. І прохання «не шуміти» діти ігнорують не тому, що вони неслухняні, а з-за психологічних особливостей свого віку.

2. Співробітництво. На жаль, багатьом батькам це слово не знайоме в контексті спілкування з дитиною. Але чим старше діти, тим частіше ви повинні залучати їх до співпраці. Обговорювати, пояснювати, разом будувати плани. Спробуйте поговорити з дитиною як з дорослою людиною. Не треба сприймати в ножі бажання 15-річного хлопчика стати космонавтом. Спокійно поясніть, чому ви вважаєте це малореальним. Можливо, у ваших словах син знайде внутрішню мотивацію для зростання.

3. Свобода вибору. Дитина повинна відчувати себе частиною процесу, тоді вона буде відповідальніше підходити до вирішення проблем. Коли вона погано себе веде, запитайте її про причини. Ви можете заперечити, що і так знаєте, в чому справа, але все ж спробуйте. Можливо, відповідь вас здивує!

Шукаємо внутрішню мотивацію

Внутрішній стан дитини коригувати непросто, але все ж робота в цьому напрямку може принести плоди.

1. Навчіться приймати свою дитину. Наприклад, вам може не подобатися новий імідж дочки, але ви повинні його прийняти. Іншими словами, мова йде не про потурання, а про розуміння.

2. Поговоріть по душах. Якщо ви зі своєю дитиною досить близькі, для початку просто поговоріть. Спитаєте, що їй цікаво і які проблеми виникають у навчанні. Разом знайдіть вихід із ситуації.

3. Допоможіть дитині визначитися зі справою життя. Найчастіше внутрішньої мотивації не має, оскільки дитина не розуміє, навіщо їй взагалі потрібні ці формули, нескінченні правила та теореми. Важливо визначитися, чим хоче займатися дитина після школи. Зрозуміти це допоможуть і довгі розмови з батьками, і консультації з профорієнтації, і книги для підлітків.

4. Побудуйте навчальний процес на захопленнях дитини. У навчанні потрібно постаратися поєднати щирі інтереси дитини (внутрішню мотивацію) з шкільними предметами. Цей процес індивідуальний і вимагає великої уваги з боку батьків. Наприклад, вивчати англійську можна за допомогою улюбленого кіно (існують навіть цілі програми, присвячені культовим фільмам). А підлітка, який обожнює комп’ютерні ігри, напевно, захопить програмування і науки, які пов’язані з ним.

Витягнути з дитини цю внутрішню мотивацію — ось завдання із завдань. Але для чуйних, тих, що думають, щиро зацікавлених батьків це не має стати проблемою.

За матеріалами Тутка.


Притча про жінку, яка дуже переживала за свою дитину

Одного разу до Бога прийшла жінка. Її спина була зігнута під вагою великого мішка, голова нахилена вперед, а погляд з-під лоба був тривожним і пильним.

– Ти втомилася, люба жінко? – занепокоївся Господь. – Зніми свою ношу з плечей, присядь, відпочинь.

– Дякую, але я не можу тут розсиджуватися, я ненадовго, – відмовила жінка. – Тільки попрошу – і відразу назад! А то раптом за цей час що-небудь трапиться! Ніколи собі цього не пробачу!

– Чого ж ти не готова собі пробачити?

– Якщо з моєю дитиною щось станеться. Я як раз і прийшла попросити тебе: Господи, спаси і збережи мого сина!

– Я тільки цим і займаюся, – серйозно сказав Господь. – Хіба я дав тобі привід засумніватися в моїй турботі?

– Ні, але … У цьому житті стільки всяких небезпек, поганого впливу, крутих поворотів! А вік у нього такий – все хочеться спробувати, всюди влізти, у всьому якось самоствердитися. Я дуже боюся, що його занесе на повороті, він заб’ється і йому буде боляче.

– Що ж, наступного разу він буде обережнішим, тому що на власному досвіді переконається, що таке біль, – відповів Господь. – Це дуже хороший досвід! Чому ж ти не хочеш дати дитині навчитися?

– Тому що хочу позбавити його від цього болю! – пристрасно вигукнула мати. – Ти бачиш – я завжди ношу з собою мішок соломи, щоб підстелити йому там, де він може впасти.

– А впасти він може всюди… – задумливо відповів Господь. – Навіть з власного ліжка можна впасти, хіба ні?

– Ну так… Але ж є таке прислів’я – «знав би, де впадеш, то солому б підстелив». Ось я і намагаюся вберегти його.

– І тепер ти хочеш, щоб я обклав твого сина соломою з усіх боків? Добре. Гляди ж!

І Господь миттю створив цілу купу соломи і кинув її в світ. Солома потрапила точно в ціль: вона кільцем лягла навколо сина тієї жінки, відслонивши його від усіх небезпек, від усіх негараздів, від усіх спокус, а заодно і від життя. Жінка бачила, як її син намагається рухатися то туди, то сюди, розсунути стебла, пробратися крізь солому, але все марно: солома пересувалася разом з ним, готова, якщо впав, пом’якшити удар. Син метався, пробував розірвати солом’яне кільце, впадав то в розпач, то в лють. А в кінці кінців, він дістав звідкись сірники і підпалив солому. Спалахнув вогонь і все миттєво затягло димом.

– Синку! – закричала жінка. – Синку, я йду на допомогу!

– Хочеш підкинути в багаття ще соломи? – запитав Господь. – Май на увазі: чим більше соломи стелять батьки, тим сильніше бажання прорватися крізь неї за будь-яку ціну. Якщо ж це не вдасться, то він може і зовсім почати марнувати життя. Адже він не буде знати, що таке біль, і що таке свобода вибору – теж…

– Але я не можу цього допустити! – заплакала жінка. – Мій мішок соломи врятує його!

– Ти думаєш, що це мішок соломи, але ти помиляєшся, – відповів Господь. – Насправді це – мішок проблем. Всі жахи, які тобі ввижаються, всі побоювання, які в тобі живуть, всі страхи, якими ти наповнена, знаходяться в цьому мішку. Все, про що ти думаєш і що тебе тривожить, набирає силу і розростається, тому що ти даєш цьому енергію. Тому твоя ноша настільки обтяжлива, а твоя спина втомилася …

– Виходить, я не повинна піклуватися про сина? – замислилась жінка. – І це говориш мені ти, Господи?

– Дбати – хоч греблю гати. Це справа матері. Але ось турбуватися ти не повинна – це точно. Адже, я ж теж про нього дбаю. Дозволь і мені робити мою справу. Просто не заважай мені! Але це, як  я розумію, питання віри …

– Знаєш що, Господи? – трохи подумавши, заговорила жінка. – Ти можеш дати мені … сірники?

– Зрозуміло. А що ти хочеш зробити?

– Спалити свій мішок проблем, – посміхнулася жінка. – І навчитися, нарешті, довіряти тобі по-справжньому. Падати і підніматися. Помилятися і виправляти помилки. З вдячністю приймати і радість, і біль. І подарувати моєму синові право робити те ж саме.

– Це вірне рішення, – посміхнувся Господь.

– Ну їх, ці тривоги! Гори воно все вогнем! – шепотіла жінка, дивлячись, як палає, корчиться, розсипається і стає попелом її солома, її мішок проблем. І спина її тепер була прямою, голова високо піднятою, а погляд чистим і ясним. – Я вірю, Господи, що все, що відбувається, послано Тобою – для блага нас самих. Тепер я і справді вірю!

За матеріалами Тутка.


Дівчині запропонували вибрати дитину на усиновлення. Її відповідь вразила завідуючу дитбудинку

— Алло, це бюро знахідок? — запитав дитячий голосок.

— Так, малюк. Ти щось загубив?

— Я маму загубив. Вона, випадково, не у вас?

— А скажи, будь ласка, яка вона твоя мама?

— Вона дуже красива і добра! І ще вона любить кішок.

— У нас для тебе гарні новини! Як раз вчора ми знайшли одну маму, ймовірно, це твоя. А звідки ти дзвониш?

— З дитячого будинку №3.

— Добре, ми скоро відправимо твою маму до тебе в дитбудинок. Чекай.

І ось вона увійшла в кімнату, найкрасивіша і найдобріша, а на руках у неї муркотіла справжня жива кішка.

— Мама! — радісно закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що у неї перехопило дух. — Матуся моя!!!

…Артемко прокинувся від власного крику. Такі сни снилися йому майже щоночі. Він засунув руку під подушку і витяг фотографію дівчини. Цей знімок він знайшов рік тому під час прогулянки на вулиці. Тепер він дбайливо зберігав його у себе під подушкою. Він був впевнений, що це його мама. В темряві Артем довго вдивлявся в її ніжне обличчя і непомітно для себе засинав.

Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, за традицією обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і приголубити кожного малюка. На підлозі біля ліжечка Артема вона помітила фотографію, яка вночі випала в нього з рук. Ангеліна Іванівна підняла фотографію і запитала хлопчика:

— Артемчику, а звідки у тебе це фото?

— Я знайшов його на вулиці.

— А хто це?

— Це моя мама, — посміхнувся малюк і додав, — вона найкрасивіша і найдобріша, а ще вона любить кішок.

Завідуюча роздумувала. Справа в тому, що вона одразу впізнала дівчину на знімку. Перший раз вона прийшла в дитячий будинок у минулому році з друзями-волонтерами. Напевно, тоді вона і втратила тут фотографію. З тих пір ця дівчина приклала багато зусиль, щоб домогтися дозволу на всиновлення дитини. Але, на думку бюрократів, у неї був істотний недолік: вона була незаміжня.

— Що ж, — сказала Ангеліна Іванівна, — якщо вона твоя мама, це в корені міняє справу…

Увійшовши до себе в кабінет, завідуюча сіла за стіл і стала чекати. Десь через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:

— До вас можна, Ангеліна Іванівна? — До кабінету зазирнула та сама дівчина з фото.

— Так, звичайно, заходьте, Аліночка.

Дівчина увійшла в кабінет і поклала перед завідуючою пухку папку з документами.

— Ось, — сказала вона, — Я нарешті зібрала всі.

— Добре, Аліночка. Мені треба поставити вам декілька запитань. Так належить, розумієте… Ви розумієте, яка відповідальність зараз лежить на вас? Адже дитина — це на все життя.

— Я усвідомлюю, — тут же видихнула Аліна. — Розумієте, я просто не можу спокійно жити, знаючи, що дуже комусь потрібна, але ми не разом.

— Добре, — погодилася завідуюча. — А коли ти хочеш подивитися діток?

— Я не буду дивитися, Ангеліна Іванівна. Я візьму першу дитину, до якої ви приведете, — сказала Аліна, впевнено, подивившись в очі завідуючої.

Ангеліна Іванівна була дуже здивована.

— Я хочу, щоб все відбулося як у справжніх батьків, — почала схвильовано пояснювати Аліна, — адже мами не вибирають собі дитину… Вони не знають, якою вона народиться… гарною чи негарною, здоровою або хворою… І я теж хочу бути справжньою мамою.

— Знаєте, Аліна, я вперше бачу таку людину, яка усиновлює, — посміхнулася Ангеліна Іванівна. Але я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього у пологовому будинку. Я можу привести його зараз, якщо ви готові.

— Так, я готова, покажіть мені мого сина.

Завідуюча пішла і незабаром повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.

— Артемко, — почала Ангеліна Іванівна, — познайомся, це…

— Мама! — вигукнув Артем і кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що у неї перехопило дух. — Матуся моя!

Аліна гладила його  скуйовджене волосся і шепотіла:

— Синку мій, синку… я тепер з тобою…

Вона підняла очі на завідуючу і запитала:

— А коли можна забрати сина?

— У нас зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного. Спілкуються спочатку тут, а потім беруть на вихідні, і якщо все в порядку забирають назовсім.

— Я відразу заберу Артема, — твердо сказала Аліна.

— Добре, — махнула рукою завідувачка, — завтра ж все одно вихідні. А в понеділок прийдете, і ми оформимо всі документи.

Артем світився від щастя. Він тримав маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо заметушилися нянечки, які збирали речі, підійшли попрощатися вихователі, на очах яких з’явилися сльози.

— Ну Артемчику, будь здоров! Приходь до нас у гості, — попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.

— До побачення, прийду! — відповів Артем. І через хвилину вони з мамою опинилися на вулиці, залитій сонячним світлом.

Коли вони відійшли від дитбудинку, малюк нарешті зважився задати мамі важливе питання:

— Мама… а ти кішок любиш?

— Обожнюю! У нас з тобою вдома їх цілих дві, — засміялася Аліна, стискаючи в руці крихітну долоньку.

Артем щасливо посміхнувся і, підстрибуючи на ходу, поспішив за мамою.

Ангеліна Іванівна дивилася у вікно на Аліну з Артемом. А коли вони зникли за рогом, сіла за стіл, підняла слухавку телефону і набрала номер:

— Алло, це Небесна Канцелярія? Прийміть, будь ласка, заявку. Ім’я клієнтки: Аліна Смирнова. Категорія заслуги: найвища — подарувала щастя дитині… Надсилайте все, що належить в таких випадках: величезне щастя, взаємну любов, успіхи у всьому… Ну і, зрозуміло, ідеального чоловіка, вона ще незаміжня… Так, я розумію, що дефіцит, але ви ж розумієте, мова йде про винятковий випадок. І ще про нескінченний грошовий потік не забудьте, адже малюк повинен добре харчуватися… Вже все надіслано? Спасибі!

Крізь зелене листя дерев у дворі дитячого будинку лилося сонячне світло, на майданчиках було чути дитячі голоси. Завідуюча поклала слухавку і підійшла до відчиненого вікна. Вона любила при можливості стояти і дивитися на своїх малюків, розправивши за спиною величезні білосніжні крила…

P.S. Можливо, ви не вірите в ангелів, але ангели вірять в вас!

За матеріалами Тутка


Дитина буде такою, якою її виховали батьки

Кожному з батьків необхідно знати одну важливу річ … Будь-яка дитина є такою, якою її виховали її ж батьки. І якщо наше чадо робить щось не так, як хотілося б, то батькам необхідно сісти і добре подумати, що вони робили не так і як це можна виправити. Їм виправити, батькам.

«… я зрозуміла, що люди в Інтернеті набагато тупіші та більш відразні, ніж моя дочка. Це плюс».
З відповіді мами 11-річної дівчинки на коментар в ФБ

Перекладаємо на українську мову: «Моя дочка тупа і відразна. Слава Богу, є люди набагато тупіші та більш відразні».

Матусі, я вас всіх люблю, але дітей шкода.

Знаєте, чого ніяк не хочуть розуміти 99% батьків, які приходять до мене на консультації? Що дитина у них вийшла такою, якою вони, батьки, її виховали. Що всі комплекси, недоліки, всі «він нічого не хоче», «вона зовсім знахабніла», «він мене має за порожнє місце» – це результат їх батьківського піклування. Якщо тільки дитина не з’явилася в родині в свої 14 років.

Так ось. Заявляю впевнено і офіційно: дитина – така, якою ми її виховали.

Розмови про вплив поганої компанії, Інтернету, шкільних вчителів, обставин, неправильної генетики – це лише спроби зняти з себе відповідальність і знайти винних у власних помилках.

Так, погана компанія запропонує ВАШІЙ дитині наркотики, візьме з собою на пограбування кіоску і розповість, звідки беруться діти. Так, Інтернет розкаже ще й про те, як саме зачати цих дітей, покаже тупі іграшки і запропонує ВАШІЙ дитині кілька безболісних способів самогубства.

Так, шкільні вчителі не особливо хвилюються через те, щоб ВАША дитина отримала якісну освіту. Так, держава сьогодні анітрохи не переживає, скільки ви працюєте, щоб нагодувати ВАШУ дитину. Так, прадід чоловіка був бандитом з великої літери, а у ВАШОЇ дитини такий самий колір очей …

Побачили ключове слово? Тому що при правильному підході всі ці фактори не будуть мати ніякого впливу.

А тепер давайте поміркуємо. Помилки робили ми. Удобрювали рослину ми. Забували поливати і протирати листочки теж ми. Ми переклали її з підвіконня на книжкову полицю – ну і що, що світла не вистачає, головне – так красивіше і НАМ зручніше. Дозволили кішці ходити під неї в туалет. Під час веселих свят кидали в квітковий горщик недопалки і кісточки від курки. Рослина зів‘яла, припинила рости і з горщика погано пахне. Хто винен? Рослина?

Змушувати того, хто молодший і слабший, розплачуватися за помилки того, хто старший і сильніший – підло. Карати за те, чого самі не змогли сформувати – підло. Вішати ярлики, особливо прилюдно – підло.
Нецензурна лайка в обличчя матері – це крик про допомогу.

Аня дуже заважає своїй мамі. Тому що мама хоче вийти заміж, а Аня не подобається її обранцеві. Якщо чесно – є за що. Аня в свої 14 років вже добре знайома з алкоголем, відмовляється прибирати у своїй кімнаті, ночами сидить за комп’ютером і пащекує до мами з вітчимом такими словечками, яким позаздрив би боцман зі сорокарічним стажем. У Ані не складаються стосунки з класом, у неї немає подруг. Минулого року вона повернулася зі школи з виголенею скронею і малиновим волоссям.

Аня заплакала під час нашої розмови, коли ми торкнулися ночей «ВКонтакті». «А що мені ще робити вночі?! – кричала Аня. – Мені страшно! Мені треба, щоб хтось зі мною розмовляв! Я боюся залишатися сама, а вона з 8-ми років залишає мене ночами, тому що йде грати в більярд! А тепер до свого чолов’яги їде! »

Мене зовсім не дивує, що місяць тому Аню п’яну привели додому люди, які не пройшли повз дівча, що сиділо на лавочці.

Тому що і малинове волосся, і алкогольні коктейлі, і нецензурна лайка в обличчя матері – це крик про допомогу.

Але мама Ані щиро впевнена, що їй просто не пощастило з дочкою. Мама вважає, що 6 переїздів з міста в місто і п’ять шкіл за сім шкільних років не повинні були вплинути на нормальну дитину. Що 14-річна дівчинка повинна зрозуміти, що мама ще молода і хоче влаштувати своє життя – вийти заміж і народити малюка. З яким їй, звичайно, обов’язково пощастить… У відповідь на моє запитання про більярд вона, з інтонаціями повної впевненості в своїй правоті, сказала: «Я йду вночі, а вночі діти повинні спати!»
Мама каже, що я нечупара? Гаразд, я нею буду.

Як часто чую я від батьків претензії до дітей! І як не часто бачу розуміння того, що власні помилки необхідно виправляти самим. Вазон, який гине в горщику, можна врятувати. Змінити землю. Перекласти його туди, де йому буде вистачати світла і повітря. Поливати за графіком. Обережно відламати відмерлі листочки. Підживлювати. Не пускати до кімнати кішку … А якщо цього не робити, то краще буде пересадити його, наприклад, до лісу.

Але тоді вже не розраховуйте, що він буде тішити своїми барвами і запахами, весняним пробудженням і ошатною зеленню посеред зими. Або найняти садівника за великі гроші, нехай доглядає. Але тоді погоджуватися з тим, що перший пелюстки побачить садівник, а не господар. А з недопалками і кішкою він – так, не тішить, а заважає і дратує.

Якщо людині постійно говорити про те, що вона – свиня, вона рано чи пізно почне хрюкати. Якщо вважати, що дочка в 11 років тупа і огидна, вона обов’язково такою стане.

Багато хто, напевно, не повірять, але всі наші діти насправді дуже слухняні. Мама каже, що я нечупара? Гаразд, буду нечупарою. Тато вважає мене занудою і скиглійкою? Піду поплачу! Прислухайтеся до себе. Почуйте, що і як ви говорите дитині. Уявіть себе на її місці. Спробуйте відчути, що відчуває вона!
Вчинок можна виправити, а людина не може стати іншою.

Кілька років тому мені довелося відмовитися від послуг доглядальниці після того, як я почула її розмову з моїм трирічним сином: «Ти поганий хлопчик! Хороші хлопчики так не роблять!» Вона не розуміла головного: мій син – добрий. Так, він зробив негарний вчинок. Але він виправиться, саме тому, що він хороший!

Батькам треба взяти за правило одну дуже просту річ: ми засуджуємо не дитину, а її вчинок!

Треба навчитися розділяти ці дуже різні поняття: людина і вчинок. Вчинок завжди можна виправити. За нього можна відповісти. Наступного разу так не вчинити. А людина не може стати іншою. Відчуваєте різницю?

Ще раз. Будь-яка дитина є такою, якою виховали її батьки. І якщо вона щось робить не так, як хотілося б, то батькам необхідно сісти і подумати, що вони робили не так і як це виправити. Їм виправити, батькам. Якщо все робити поступово і з любов’ю, то рослина повільно, але все-таки видужає. І почне приносити радість. Головне – не запізнитися, поки вона остаточно не загинула.

За матеріалами Тутка.


Як батьки програмують майбутнє своїх дітей

Батьки – це авторитет для дитини

Сорокарічна жінка розповідала мені, як одного разу в дитинстві строга мама одягала її в нове платтячко і, відправляючи гуляти на вулицю, суворим голосом попередила: «Прийдеш брудна – вб’ю!»
Вона пішла у двір і спочатку дуже боялася зробити хоч один незручний рух, з жахом уявляючи, що з сукнею може щось статися. Але потім у двір вийшли діти, почалася гра.

Поступово страх відпустив її і вона почала гратися, як і всі діти. Але в процесі гри хтось штовхнув її в безглуздій дитячій сутичці. Вона спіткнулася, впала, піднімаючись, наступила на край сукні. Почувся тріск тканини, і до свого жаху вона побачила своє платтячко – вимазане, з відірваним воланом. Відчуття жаху вона запам’ятала на все життя – вона ж була абсолютно впевнена, що тепер мама її вб’є. Вона почала плакати, і плакала так відчайдушно, що інші мами, які перебували у дворі, зібралися навколо неї і навперебій почали заспокоювати. Але нічого не допомагало – тому що дитина знала, що мама її вб’є.

Уявіть собі, яке потрясіння зазнала дівчинка, який жах вона зазнала по-справжньому, якщо дорослі люди, зрозумівши, чому вона так плаче, навіть не стали її вмовляти, щоб вона заспокоїлася, а стали шукати вихід із ситуації. Її привели додому до однієї з жінок, де платтячко зняли, випрали, пропрасували, щоб висушити. Потім дівчинку повели на сусідню вулицю, де знаходилося ательє мод. Там жінки пояснили ситуацію працівникам ательє, – і відірвану обірку пришили так, що й сліду не залишилося. І тільки після того, як дівчинка переконалася, що нічого не помітно, вона заспокоїлася…

Я описала цю ситуацію, щоб показати вам, – діти сприймають усіх по-справжньому, вони нам вірять. Ми для них – значущі люди. Тому наша думка, оцінка, яким вони вірять, як безумовна правда про них, звучить для них іноді як вирок. Особливо якщо ми говоримо їм це часто, вказуючи на якісь їхні якості, вміння або невміння. Вони нам дійсно вірять. І вважають нашу думку про них – кінцевою, як діагноз, який ми їм ставимо. Одна мама говорила мені сумним голосом, приречено:

– Вірші запам’ятовує погано. Пам’яті зовсім немає!

І я в черговий раз здивувалася, – як легко і бездумно батьки ставлять свої діагнози, прирікаючи дитину саме на підтвердження цього діагнозу.

– Але через те, що ви говорите це своїй дитині, вона не стане краще запам’ятовувати, – щоразу доводилося мені говорити. – Навпаки, завдяки вам дитина вже знає, що вона погано запам’ятовує, що пам’яті у неї немає… Вона приймає це як кінцевий висновок про себе…

Ми самі позбавляємо наших дітей можливостей зростання, розкриття певних здібностей, ставлячи такі «діагнози». Я пам’ятаю, як щоразу дивувалася, бачачи малюнки онука, – тривалий час він малював справжні «каляки-маляки», які малюють малюки, а не діти його віку. Його ровесники в дитячому саду малювали вже розгорнуті картини, показуючи навіть перспективу, масштаб, відображаючи міміку осіб, – він же малював чоловічків за принципом – крапка, крапка, два кружечка, ротик, носик, огірочок… Я розуміла – якісь мозкові структури ще не сформовані, тому він так примітивно і «неправильно» для свого віку малює. І ніхто з нас, дорослих, не говорив – ти не вмієш малювати… Минув час, і якось непомітно для всіх нас, – дитина раптом почала малювати, стала передавати і перспективу, і масштаб, і вирази облич. Просто – ніхто не поставив йому «остаточний» діагноз, позбавивши його перспективи вміти малювати.

Скільки разів, пропонуючи дорослим людям намалювати щось, потрібне в процесі якихось вправ, я чула: я не вмію малювати! – «Звідки ти це знаєш? – питала я. – Хто тобі це сказав? Ти просто почни, – і ти не зможеш не вміти! Не вміють тільки ті, хто знає, що не вміє і вже не намагається…» і справді, іноді упродовж декількох днів тренінгу люди починають малювати! Тому що просто скасовують «діагноз», що був поставлений їм в дитинстві.

Часто саме наші батьківські «діагнози» призводять до більш тяжких наслідків, ніж уміння або невміння щось робити. Наші думки і оцінки іноді приводять дітей до тривожності, до невіри в себе, до опускання рук, до приреченості. Навіть наше безневинне здавалося б: «Ну, і що ти накоїв? Що ти зробив, я тебе питаю?!!» сказане трагічним голосом з приводу не такого вже значимого вчинку дитини, викликає у неї відчуття, що сталося щось страшне. Іноді, знову ж таки, навіть не бажаючи цього, ми викликаємо в дитині відчуття непоправності того, що сталося, приреченості тому, що вона скоїла те, що не можна змінити!

І це може призвести до справжньої трагедії (і такі випадки бувають!), – до самогубства дитини, коли вона не може жити під тягарем власної провини і нікчемності, що навіяні йому, нехай і несвідомо, не спеціально, такими ось караючими батьками. Ми ніби прирікали дитину до якоїсь певної поведінки, повідомляючи їй про кінцівки своїх висновків про неї та її вчинках.

Не прирікайте дітей на невпевненість у своїх силах

Я чула розповіді багатьох дорослих людей про те, як «переслідують» їх і в дорослому житті такі ось «вироки» батьків. Як мамине зауваження, яке повторили багато разів в дитинстві: «Господи! Ну що це за кара така!», – довгі роки викликало в людині почуття провини, невпевненості в собі, навіть страху будувати серйозні стосунки з партнером. Дійсно, – кому треба така кара! Навіщо собою, – таким, псувати людям життя? Як мамине «пророцтво»: «Нічого путнього з тебе не вийде!», сказане за дитячі пустощі і непослух, – переслідувало людину все життя.

І в ситуації будь-якої невдачі, такої природної для будь-якої людини, що проживає своє життя, ці слова спливали в голові як вирок, – говорила ж мама, нічого путнього з мене не вийде… Як «пророцтво»: «За таким хуліганом, як ти, в’язниця плаче!» – збувалося в самому реальному сенсі, – рано чи пізно людина потрапляла до в’язниці. (І скільки їх, таких, що потрапили до в’язниці, в дитинстві були запрограмовані батьками, що поставили своїм дітям такий страшний «діагноз»!)


Усвідомлюючи наші пророчі, «творчі» здібності, ми повинні зрозуміти, – дитина не повинна дізнаватися від нас про такі ось безперспективні сценарії її життя! Любити дитину, це означає – навчити її в будь-якій ситуації, при будь-якому неуспіху або невдачі бачити перспективу, вірити в себе, шукати і знаходити вихід з будь-якої ситуації. Погодьтеся, ви, як дорослі люди, що живете дорослим життям, знаєте, як це важливо. Як важливо не опускати руки в будь-якій ситуації. Як важливо вірити в те, що все обов’язково буде добре… Але для цього нам потрібно дати можливість дитині побачити вихід, «некінечність» будь-якого факту, вчинку.

Допомогти їй усвідомити, що все може змінитися, що у неї є сили виправити помилку, стати краще, сильніше. Адже ми, дорослі, знаємо, що все змінюється, що все «не кінцеве». Саме цим знанням нам і потрібно поділитися. Про це нам потрібно розповісти дітям. І ніхто крім нас не розповість нашим дітям, що у них є можливість залишитися хорошими навіть після поганих вчинків. Можливо, це одне з найважливіших уявлень, які ми повинні сформувати у наших дітей, які дійсно підтримають їх в життя. За які вони будуть нам по-справжньому вдячні.

А для цього, – потрібно знову ж, допомогти дитині усвідомити причину своїх вчинків, – так легше буде зрозуміти, як змінити ситуацію, де знайти вихід. А для цього, знову ж таки, нам потрібно мати свій добрий погляд на дитину. Як на хорошу дитину, а не як на злочинця, за яким уже тюрма плаче!

Ось в цих поясненнях і вірі в добру дитину, у якої, навіть якщо вона зробить поганий вчинок, залишається перспектива виправитися і залишитися хорошою людиною, – і є справжній вираз любові! Дитина кусається, – треба сказати їй, що вона скоро виросте і перестане кусатися. Що всі маленькі діти кусаються, але потім всі перестають. Дитина взяла чужу річ, – тому що ще мала і не може противитися своїм бажанням. Але вона обов’язково виросте і дізнається, що у кожної людини є свої речі і їх брати можна, тільки запитавши, чи дозволить ця людина взяти належну їй річ. І дитина обов’язково навчиться цього і виросте чесною людиною. Дитина побилася, – так відстоювала себе. Але з часом вона зрозуміє, що відстоювати себе можна не тільки бійкою. Вона навчиться домовлятися, вона навчиться вибирати собі друзів, з якими не доведеться битися. Дитина нагрубила дорослим, але вона обов’язково навчиться поводитися так, щоб не ображати інших людей, щоб не зривати на них свій настрій. Все це приходить з віком.

Дитина повинна дізнатися, що вона – нормальна. Що вона – «така». Просто, – вона чогось ще не навчилася, щось зробила необдумано. Але у неї є можливість виправити всі свої помилки. У неї є можливість змін. Ми повинні допомогти дітям усвідомити, що все змінюється. Що її сором’язливість з часом мине, що друзі у неї обов’язково з’являться, що «двійку» вона обов’язково виправить, що після «нерозділеного» кохання – обов’язково прийде інше, що життя ніколи не кінчається, допоки ти живий…

Ось чому, знову ж таки, нам, дорослим, – так важливо пам’ятати себе маленькими. Нам потрібно сказати нашим дітям, що ми розуміємо їх, тому що самі в дитинстві – іноді брали чуже або обманювали, билися або отримували двійки. Але з нас виросли хороші, нормальні люди. Ми для наших дітей повинні бути зразками перспективи в житті. Ось чому нам потрібно пам’ятати своє дитинство і говорити з нашими дітьми про своє дитинство. Про кохання, яке скінчилося у тебе так сумно, про твої переживання, які минули з часом. Про твою боязкості, яка минула з часом. Про твої сварки з однолітками, з якими ти потім помирився. Завжди є місце змінам на краще!

За матеріалами Блискавка.


Одна навичка, яка допоможе вашій дитині в майбутньому. Вгадаєте, яка?

Існує лише одна навичка, яка допоможе вашій дитині в майбутньому. Вгадаєте, яка?

Кожну дитину природа наділяє унікальним потенціалом: творчим мисленням і невичерпною цікавістю, пише World Economic Forum. Світ і самих себе діти пізнають через гру.

Однак, дитяча цікавість часто знищується ще в школі – традиційними методами навчання.

Результати відомого тесту Torrance Test of Creative Thinking підтверджують: 98% дітей в дитячому садку – творчі генії, вони здатні придумати тисячі варіантів застосування для звичайної паперової скріпки.

Ця здатність різко знижується в процесі навчання в школі. А тільки 3% 25-ти річних зберігають творчу геніальність.

Більшість з нас здатні перерахувати не більш як 5-ть застосувань тієї ж скріпки.

Неправильні акценти.

У звіті Всесвітнього Економічного Форуму підкреслюється: «Багато сучасних освітніх систем не розвивають тих навичок, які необхідні для успішної інтеграції на сучасному світовому ринку праці».

Сучасні школи зосереджені на тому, щоб запхати якомога більше знань в голову учня. Мало хто з вчителів вчить дітей, як вирішувати комплексні завдання, розвивають креативність, критичне мислення.

Але ж ці три ключові вміння – головні вимоги нинішньої Епохи Четвертої Технічної Революції.

До 2020 року для працівників є потрібними наявність емоційного інтелекту і когнітивної гнучкості.

Такі навички ігноруються сучасною системою освіти. Нормою досі залишається підхід «повторюйте за мною і записуйте». Він домінує вже протягом сотень років.

Дитина, яка грає.

Вчені з Нової Зеландії порівняли дітей, які навчилися читати в 5 років, з тими, хто набув цього вміння в семирічному віці.

До 11 років, обидві групи показали однакові здібності до читання. Однак, діти, які навчилися читати в 7 років, продемонстрували кращу здатність розуміти і аналізувати прочитане: у них було більше часу на те, щоб пізнати навколишній світ через гру.

Звичайно, вміння читати, писати і рахувати дуже важливі для розвитку дитини в процесі пізнання навколишнього світу.

Але в нинішньому динамічному світі дітям доведеться змінювати місце роботи і рід діяльності кілька разів протягом життя. Часто це будуть професії і заняття, яких на сьогодні навіть не існує.

Отож, як стимулювати розвиток зазначених навичок, а також зберегти допитливість дитини?

Насправді, цього домогтися простіше, ніж здається: за допомогою гри. Різні форми гри дозволяють малюкові розвинути соціальні, емоційні, фізичні та творчі здібності, а також когнітивні навички.

Гра тривалістю в життя.

Можливо, саме природна, вроджена здатність дітей навчатися під час гри і є найбільш маловідомим і, одночасно, найдоступнішим рішенням проблеми розвитку необхідних навичок.

Саме ця здатність допоможе не тільки нашим дітям, а й нашим країнам, досягти успіху і процвітання.

За матеріалами Тутка.


Топ найбільших помилок у вихованні доньки

Якщо ви не бажаєте зіпсувати своїм неправильним вихованням життя дочці, то просто зобов’язані прочитати, чого саме не треба робити по відношенню до дитини.

Не секрет, що відносини матері та дочки формуються дуже серйозно і є найголовнішими у побудові світосприйняття та психологічного здоров’я дівчинки. Мати відіграє дуже значну роль у цьому. Інколи, вважаючи, що вчинені дії є правильними, жінки допускаються величезних помилок,руйнуючи життя своїм улюбленим донечкам, зовсім не підозрюючи про це.

Психолог Михайло Лабковский пояснив, які помилки найчастіше допускають мами. Найстрашніше, що так чинять практично всі!

Все починається з відсутності гідного особистого прикладу

308b0db145619751c0428c7c45a22893

Замість того, щоб вказувати дитині на якусь дію чи змушувати її щось робити, краще покажіть це на власному прикладі, заохотивши її до спільної праці. Довірте їй невелику частину роботи, наприклад, по дому, наголосивш на тому, що без неї у вас нічого не вийде і вона є великою розумницею. При цьому неварто перекладати відповідальність на маленькі плечі, ви маєте залишатися авторитетом. Ініціатором задуму. Просто покажіть дочці, що, якщо це може і виконує мама, то і дівчинка нічим не гірша і здатна на ту ж справу. Головне не забувайте, робити це з натхненням, отримуючи від цього задоволення. Спільна праця і весела обстановка лише підбадьорить дівчинку і покаже їй, що найнудніша робота може приносити задоволення.

Повне засудження сексу та ставлення до нього

правильное-воспитание-детей-1024x682

Рано чи пізно дочка почне задавати незручні питання, цікавитися протилежною статтю, пізнавати зміни у своєму тілі. Зрозуміло, окрім шоку та несприйняття непідготовлена дитина нічого не отримає. Окрім цього, материнські слова про те, що «всі чоловіки козли» та «їм лише одного й треба» зовсім не заспокоюють майбутню жінку. Так формується огида до сексу, до чоловіків та зароджується стійке поняття про статеві відносини, як про насилля та знущання.

Не можна, але треба: як бути з цим протирічям

200332462-001

З часом кожна дівчина закохується, виходить заміж, народжує таких самий дітей, якою колись була сама… здавалося б, звична річ! Але у дівчини, яка ще зовсім маленька і вже «отруєна» материнськими «секс – це погано», а «всі чоловіки сво…», не може зрозуміти, як же це поєднати? Тут мама каже, що це погано, а в іншому випадку, що «колись ти теж вийдеш заміж і будеш мамою, бажано до 25»! ну і як тут збагнеш, що з цього добре, а що погано? Так зароджується страх перед відносинами. Часто, дівчата, трохи подорослішав, обирають щось одне із цього і частенько будують неправильні відносини з чоловіками, якщо взагалі допускають їх до себе.

Жінки дуже «залюблюють» своїх донечок

Fotolia_8648812_L3

«Залюблювання» та гіперопіка гарантують дівчинці безхарактерність та відсутність своєї власної думки. Такою дівчинкою легко користуватимуться всі оточуючі, в тому числі і славнозвісні «козли».

Батько – ворог

200332462-001

Коли дівчинка зростає у родині, де її тато – це особа, яку не поважають та не люблять, вона розуміє, що чоловік не має авторитету у сім’ї і не повинен його мати. Часто ці діти виростають досить самовпевненими особами, які не поважають протилежну стать. Інколи все навпаки. Дівчинка думає, що це вона винна у таких створених відносинах до батька і все життя намагається довести оточенню, що вона хороша, втрачаючи свою гідність та прислужуючи іншим.

Не «ляскайте» своїх дітей!

1346761966_mesyachnie

Ми думаємо, що наші легкі ляскання по дитячих сідничках, як прояв виховання не є насиллям та побиттям. Так – профілактика! Але це абсолютно одне і те ж саме. Фізичне покарання для дівчаток навіть ще більш небезпечне, ніж для хлопчиків. Так ви принижуєте дівчинку та зростаєте в ній комплекси та образ жертви. Такі дівчатка у дорослому житті обов’язково вийдуть заміж за агресора і вважатимуть негативне ставлення до себе нормою.

«Добре, але не занадто»

otets-so-svoej-dochkoj

Відсутність гідної похвали, або взагалі її брак забезпечить вашій дочці набір комплексів, невпевненість, занадто велику сором’язливість і невміння будувати нормальні відносини.

Ніколи не сваріться при дитині!

rol-otca-v-vospitanii-docheri

Якщо ви сваритеся при своїй дитині, неважливо – їй місяць, чи 5 років, вона все це сприймає дуже неспокійно. Її психічне здоров’я потерпає від вашої люті. Такі діти зростають залякані та недовірливі. Адже як можна комусь довіритися, якщо навіть її найрідніші люди так себе поводять! Малеча часто вважає себе винною у всіх проблемах сім’ї. Запам’ятайте! Якщо ви думаєте, що місячна дитина нічого не розуміє і не сприймає все, що відбувається довкола неї – ви дуже помиляєтеся!

Ви не спілкуєтеся з дитиною

1157

Відповідайте на абсолютно всі дівочі, нехай нерозумні, питання. Пояснюйте геть усе, що може її зацікавити. Це варто продовжувати і у підлітковому віці. В цей час формується великий зв’язок, втративши який, батьки ніколи не повернуть довіру своєї дитини до себе. Запам’ятайте, багато спілкування не буває. Краще більше, ніж менше.

Не створюйте сценарій майбутнього для дочки

2-1

Ану, хто з вас жодного разу не розповідав своїй донечці, якою вона має бути, куди піде вчитися, яка сукня їй потрібна, коли і за кого вийде заміж і так далі?.. всі! Геть усі батьки  розписують життя своїй дитині за складеним сценарієм. А якщо ця дитина бажає абсолютно іншого? У батьків це викликає відчуття непідкорення та неслухняності їхнього нащадка. А дитина сприймає це як тиск, обмеження у волі, праві вибору, неповагу до себе та своїх потреб. Також дівчинка відчуває провину за те, що її батьки так «страждають» від її непокори. Вона може абу збунтуватися, або підкоритися. І те, і інше віддалить від вас вашу донечку. А вам хто потрібен – ви штурмована дитина, яка не має свого власного щастя, чи щаслива самодостатня особистість, яка любитиме вас, за вашу підтримку у всіх її починаннях?

Ще раз подумайте і пригадайте. Які з цих помилок ви допускалися раніше і більше ніколи їх не повторюйте! Ваша донечка має бути щасливою «своїм» особистим щастям, а не вашим. Бачачи таку дитину, ви будете щасливі не менше неї!

За матеріалами Бджола.


Лист підлітка батькам: «Є речі набагато гірші, ніж погані оцінки»

Був останній навчальний день. Батько, проходячи повз кімнату сина, побачив, що все прибрано і навіть застелене ліжко. Здавалося, син зібрав свої речі і поїхав.

Підозри батька посилилися, коли він помітив лист на порожньому столі. Джерело

На ньому рукою сина було виведено «Татові». Тремтячими руками чоловік відкрив конверт і прочитав:

«Дорогий батьку,

Змушений письмово повідомити, що мені довелося піти з дому разом з моєю новою дівчиною, так як я знав, що ви з мамою влаштуєте скaндал. Я її дуже люблю. Але я знав, що ви не схвалите наші відносини через її пірcинг, тaтуювaння, байкерський одяг і те, що вона набагато старша за мене. Але справа не тільки в почуттях. Вона вaгiтна.

Її звуть Сара. Вона впевнена, що ми будемо щасливі разом. Адже у неї є трейлер в лісі і ціла гора дров, якої вистачить на всю зиму. Ми мріємо завести багато дітей. Сара відкрила мені очі на той факт, що мaрихуaна насправді не так вже й шкiдлива.

Ми плануємо вирощувати її для себе і продавати іншим, щоб у нас вистачало грошей на кoкaїн – він теж нешкідливий в помірних дозах. А тим часом ми будемо молитися про те, щоб було знайдено ліки від CНIДу, тому що треба вилікувати Сару – вона цього заслуговує!

Не хвилюйся, татy, мені вже 15, я зумію про себе подбати. Одного разу ми прийдемо в гості, щоб познайомити вас з онуками.

З любов’ю, твій син Джошуа.

PS: тату, я все це вигадав. Я у Джейсона. Просто хотів нагадати тобі, що є речі й гірше, ніж погані оцінки в шкільному табелі (він на кухонному столі). Подзвони, коли можна буде повернутися! Люблю вас!”

За матеріалами kenguru.