Цікаві традиції, звичаї та обряди українців, які пов’язані з житлом

Зараз у селах планова забудова, а раніше вільно обиралося місце, де будуватися

За матеріалами архівів чи згадок старих людей знаємо, що були певні традиції вибору місця для житла. За деякими уявленнями, його повинна була вибрати свійська тварина, яка, зазвичай, лягає тільки в гарних місцях.

Окрім того, місце обирали за допомогою покладених на ніч речей, перевіряючи чи з’явиться на них роса. Ніколи не будували хату на перехресті, бо там могли “діяти” відьми, туди кидали “погані” гроші, тобто це було “нечисте” місце.

Не рекомендували зводити житло там, де було кладовище, де був зруйнований храм, де в дерево влучила блискавка.

Будівництво житла

Сам процес зведення житла відбувався за участі майстрів та толокою, завдяки взаємодопомозі громади. Для всіх помічників господарі готували велике частування. Були й винятки. Наприклад, на півночі Чернігівщини, де переважала зрубна хата з нештукатуреними стінами, толоки не робили, обходились власними силами або роботою найманих спеціалістів.

Існувала традиція на кутах майбутньої хати закопувати монети, певні предмети побуту, щоб господарі жили щасливо, завжди мали гроші. Великого значення надавали такому етапу будівництва, як вкладання сволоку. На цій великій балці трималася фактично вся стеля. З метою охорони будинку, на сволоках зображували хрести. Крили хату або самі господарі, або ж запрошували умільців. Кінець будівництва знаменувало обрядове деревце, що встановлювалося на горищі.

Ставлення до майстрів-будівельників

Майстрів дуже шанували, у процесі зведення старалися їх не нервувати, обов’язково пригощали обідом, а увечері після закінчення робіт могли і чарку налити.

Уявлення про домовиків

Коли входили у новобудову, то хорошого домовика зі старого житла прагнули перевести сюди. Дехто вважав, що він сам переходить за господарями, а деякі спеціально брали певні речі зі старої хати, запрошували домовика.

Ставлення до домовика було двояким, бо цей дух міг робити або щось хороше, або й зашкодити. Коли у хаті творилося щось неладне, то ставили на порозі мисочку з молоком, щоб задобрити і підгодувати домового. Коли у житлі щось загубилося, то господарі прив’язували до ніжки стільця шматочок тканини, примовляючи: “Ти цю річ забери собі, а оту поверни мені”. Та, переважно, люди вважали домового добрим. Щоб побачити домовика, необхідно було у Страсну п’ятницю принести у дім з церкви запалену свічку.

Інші духи хати

У хаті могли жити й інші духи, квартируючись, найперше, у просторі печі. Це було місце домашнього вогнища, що наділялося сакральністю ще з прадавніх часів. Люди вірили, що якщо кидають у вогонь їжу, то вони віддають цей харч своїм предкам. Відголоски таких уявлень зберігалися і в ХІХ, і в ХХ ст. Наприклад, біля печі господарі залишали страви на Різдво, віддаючи данину померлим родичам. Деякі старожили казали, що за піччю живе спеціальний дух – “запічник”. Щоб його не прогнівити, піч старанно доглядали, обов’язково білили.

“Правила поведінки” у домі

Щоб у домі добре жилося, необхідно було, по-перше, задобрити усіх духів, котрі там проживають, і, по-друге, треба за будинком дуже слідкувати. Вважалося, якщо у хаті неохайно, то й життя буде неохайним. Стежити за порядком у домі було обов’язком жінок. Щотижня (деякі рідше) вони натирали долівку, часто підмазували стіни, особливо перед святами.

Освітлення житла

Раніше житло освітлювалося за допомогою світоча чи каганця. Світоч – це дерев’яна труба чотирикутної форми, що опускалась до середини кімнати, і на неї чіпляли решітку, де вкладався вогник.

Речі-обереги у хаті

Візерунки на рушниках (Дерево Життя, солярні знаки) мали оберегову функцію, захищали людину від всілякого зла. Хата була мікрокосмом людини, де та робила все, щоб їй добре жилося. На божнику, окрім ікон, зберігалося освячене зілля, складалися свічки. Злі сили проникали у цей внутрішній простір із зовнішнього, “чужого” світу, з вулиці.

Захист від них – обходи обійстя зі свічкою, підкова на щастя. Прорізи для дверей та вікон – це найбільші “зони ризику”, через які могло просочуватися щось нехороше, і тому їх слід найбільше охороняти. Звідси й заборона передавати будь-що через поріг. Прорізи дверей прикрашалися різними символами, оберегові знаки мала й різьблена лиштва над вікнами.

Прощання з домом

Коли людина помирала, то рідні були зобов’язані допомогти душі успішно покинути свій дім. Адже за певних обставин вона могла повернутися туди злим духом. Щоб убезпечитися від цього, у хаті, де був покійник, закривали всі дзеркала. Мерця виносили з хати вперед ногами, щоб той більше не повернувся. Коли тіло винесли, у хаті необхідно було символічно прибрати.

Отже, оселя для українців значила досить багато. Щоб у хаті гарно і в достатку жилося, вони дотримуватися низки звичаїв ще під час її будівництва, постійно віддавали шану духам дому, стежили за порядком у будинку, завдяки низці оберегів захищали його від зовнішнього “злого” світу.

За матеріалми Всвіті.


6 оберегів, які мали бути в кожній українській хаті

“Українська хата — на придане багата” — так коротко та влучно можна охарактеризувати типову українську домівку. Дійсно, старі хати у різних регіонах України є справжім скарбом та дзеркалом минулого. Саме вони є унікальними пам’ятками, які зберегли в собі традиційні види укаїнських ремесел: вишивання, ткацтво, гончарство, писанкарство, ковальство, плетіння, столярство, гутництво та багато інших.

Дім захищав не лише від негоди, але й від зла, беріг чистоту людської душі. Тобто сама українська хатина вже була оберегом. Звичай прикрашати домівки оберегами — походить із сивої давнини. Наші предки виготовляли їх влсноруч із природніх матеріалів. Обереги захищали оселю від лихого ока, несли добробут, мир, любов та навіть лікували.

Універсального оберега, який би зробив все вищеперераховане реальністю – небуло. Кожен оберіг мав свою окрему, важливу функцію. Велике значення мав не лише сам оберіг, але й місце, у якому його розміщували у хатині.

Рушник

Вони захищали дім та всю родину від “лихого ока”. Рушники вішали над святими образами, які колись були у кожній хаті, над фотокартками рідних — для того, щоб вони оберігали цих людей від злої долі. Рушники розміщували над вікнами й дверима, бо вишивка на його кінцях не пускала в дім злих духів.

Особливою силою наділяються речі, які переходять від покоління до покоління. Досить часто сімейним оберегом був весільний рушник. Цей сильний та наділений любов’ю оберіг був й чудовим елементом декору. Неймовірні візерунки, розмаїття кольорів та витонченість роботи дивували гостей оселі.

Посуд

Такий звичний елемент побуту також мав силу оберега. Наші предки користувалися глиняним посудом, який, як правило, виготовляли власноруч. Не зважаючи на те, що посуд був простим, в нього вкладали найтепліші думки. Якщо ж посуд купували, то обов’язково слухали, що він “говорить”. Наприклад горщики, які є символом життя, розрізняли за тембром: “горщик” — чоловік і “горщиця” — жінка. Щоб у домі панувала злагода, потрібно мати у господарстві і горщики, і горщиці.

Кожен з нас знає повір’я, що вдома не варто зберігати надбитий посуд. Таке твердження виникло тому, що посуд вважали живим. Він, як і людина: народжувався, жив і помирав. Надщерблений, розбитий глечик чи тарілку прийнято було закопувати в землю.

Підкова

Підкова у багатьох народів має одне значення — символ удачі, щастя, достатку і оберіг від злих сил. Існувало повір’я, що злий дух ходить колами, але дійшовши до того місця, де підкова розірвана, він змушений повертати назад. Через це й підкову вішали над всіма місцями в домі, через які може проникнути злий дух: дверима, вікнами, піччю тощо.

Кріпити підкову над дверима повинен господар будинку разом з господинею. Потрібно позитивно налаштуватися, думати про хороше, про успіхи в справах і про таємні бажання.

Знайти підкову – було знаком, що зовсім скоро вам неабияк пощастить.

Образ

В кожній українській хаті, на почесному місці, розміщували образ. Зранку і ввечері до образів молилися, зверталися через них до Бога. Образи прикрашали вишитими рушниками, які господині вишивали власноруч. Образи берегли домівку від всього лихого, несли мир і спокій.

Покуть

За давнім звичаєм, у традиційній селянській оселі найсвятішим місцем вважався покуть (червоний або красний кут). Розміщувався він, як правило, по діагоналі від печі й обов’язково “обличчям до сонця”, тобто на схід. За первісних часів це було місце пращурів. Пізніше на покуті ставили Дідуха – духа дідів, предків роду, і кутю – ритуальну страву для померлих душ. Звідси, очевидно, й назва – покуть, тобто місце для куті; а можливо, від “по куту” (діагональне від печі, яка також виконувала важливу функціональну й обрядову роль).

Отже, покуть був своєрідним домашнім вівтарем. Біля нього вивішували писанку, котра мала оберігати родину од грозових блискавок, пожеж, злих духів. Пізніше, із запровадженням християнства, тут знайшлося місце для божниці з іконами, а сам покуть завішували спеціальним рушником, який в народі називали божником.

Дзвін

Хорошим оберегом для житла є дзвін. Він означає захисний купол небес. Дзвін може не тільки відганяти від будинку зло, але і знищувати біду що вже зайшла в будинок. Ритмічні і водночас мелодійні удари дзвону символізують час що минає, бій дзвонів пов’язують з весіллям, перемогою або молитвою.

Українська хата є невід’ємною частиною культури нашого народу. Вона є втіленням вірувань українців, укладом їхнього життя та взірцем естетичних вподобань.

За матеріалами Тутка.


Зустрілися два куми: – Куме, бачив вчора, що у Вашій хаті допізна світилося…

Зустрілися два куми:
– Куме, бачив вчора, що у Вашій хаті допізна світилося. Що робилисьте?
– Та це ми з жінкою при світлі кохалися. Тепер вся Європа так робить. І ви спробуйте!
На наступний день зустрілися знову:
– Ну що, куме, спробували? Бачив, що і у вас вчора довго світилося…
– Ой, куме, як було добре… Все видно, все зручно. А дітям яка забава!

Оповів: Любомир Коваль


Село. Вечір. Під хатою на лавці сидять мати з донькою. Мама каже доньці…

Село. Вечір. Під хатою на лавці сидять мати з донькою.
Мама каже доньці:
– Я тобі казала що всі хлопці однакові?
Донька понуривши голову:
– Казали…
– Я тобі казала, що їм всім одного треба?
– Казали…
– Я тобі казала впиратися? Ти впиралася?
– Та впиралася я…
– Та як же ти впиралася?!
– Та як-як? Головою в хату…


Про бабу, діда і двері

Полягали дідо з бабою спати…
Баба:
– Чуєш, нє? А ти двері замкнув?
Дідо, крізь сон:
– М-м-м,.. та замкнув,.. замкнув…
– На верхній ключ замкнув?
– Ая,.. і на верхній…
– А на нижній?
– І на нижній…
– А верхню зачіпку накинув?
– Ая, накинув. Спи вже…
– А нижню защіпку?
– І нижню так само. Давай вже спати. Мені зранї вставати на косовицю…
Десь за хвилину баба знову:
– Чуєш, нє?
Дідо у відповідь починає делікатно хропіти. Баба легонько штурхає діда ліктем під бік…
– А ти ключ їден раз провернув, чи два рази?
Діда, тагі-би пйорун трасьнув.
– Та ти дась ми’ сї виспати, ти,.. нендзо їдна!!! Всі ключі провернув по два рази! Спи давай, бо ми зара шляк трафит!..
– А засувку до кінцє запхав?
Дідо, знову крізь сон, миролюбиво:
– М-м-ммм,.. ая, засунув до кінцє…
– А коцюбов двері підпер?
Дідо, позіхаючи:
– Нє-а, не підпер…
Баба зривається на рівні ноги, плескає долонями так, аж ся руки вигинають:
– Ну певно, шо так!!! Заходьте всі, хто хоче,.. беріт всьо шо хочете! Робіт зі мнов всьо шо сї хоче!..

Оповів: Любомир Коваль


Гуцулка приходе до хати, а гуцул вже готовий…

Гуцулка приходе до хати, а гуцул вже готовий. На столи слоїк з паленков, іно на дни трохи ся лишило.
– Та ти ж, курва, до дохтура їздив!
– Не рипи! Дохтур дав пігулок, приписов тепло і сказов жи маю багато пити. Я хтів запарити гарбати, а у видри ні каплі
– І, що треба було горівку дудлити?
– А нє, мав ім такий слабий до кірниці бічи?!

Оповів Олег Ущенко


Пізно ввечері батьки збираються в кіно. Вдома залишається п’ятирічний син…

Пізно ввечері батьки збираються в кіно. Вдома залишається п’ятирічний син. Перед тим як піти батько інструктує:
– Двері нікому не відкривай і взагалі не підходь до них! У нас з мамою ключі є! Зрозумів?
Син:
– Ага!
Йдуть, але мати продовжує хвилюватися. Батько каже:
– Зараз я підійду перевірю…
Підходить до дверей своєї квартири, стукає…
За дверима:
– Хто там?
Татко:
– Київ Газ, відкрийте!
За дверима:
– Ідіть в сраку, ми дровами палимо!


Про зрадливу жінку і хитрого чоловіка

Запідозрив чоловік жінку у тому, що вона завела коханця. Сказав їй, що їде у відрядження, а сам заліз у шафу.
Сидить і слухає, що ж робитиме жінка. А вона тим часом телефон в руки і дзвонить до кума: “Васильку, приходь, мій поїхав з хати”.
Прийшов кум, катуляються вони з жінкою, чоловік вже ледве сидить в шафі. Тут кум каже жінці:
– А давай ми з тобою побавимося, що я дитина, а ти моя мама.
Жінка погодилася, запеленала кума в простирадло, а сама вийшла на хвильку на кухню. Чоловік тим часом виліз розлючений з шафи і до кума:
– Ну шо, куме, – АГУ, АГУ!
А потім іде до жінки на кухню і каже:
– Іди перепеленай, бо обісрався!!!


Про Оксану, Серьожу та Різдвяні свята

Одружилися колись Оксана та Серьожа – московит із-за поребрика.
Жили собі “за порєбріком”, але на Різдвяні свята Оксана вмовила коханого поїхати до свого села, що в Карпатах, відпочити, хотіла показати свої традиції, фольклор. Та цей Серьожа боїться відходити далеко від хати. Йому ж на родінє казали, що «бандєровци тєбя уб’ют»!
Оксана нервує, каже: – От тобі пляшка горілки, пампушки, сало, іди в село, до людей, скажеш “Христос народився!” та й приймуть тебе, люди у нас мирні, все буде гаразд. Дурні оці твої друзі-московити, що таке тобі намололи, в нас тут нормальні люди, ніхто тебе не чіпатиме, послухаєш, як колядують, може, й з ними спробуєш!
Наледве відправила. Минає півгодини, той Сєрожа як увірветься до хати, мов навіжений, двері на замок, очі великі, слина з писка, шапку загубив.
– Та що ж таке сталося, любий, невже вовки знову до села підійшли? – запитує Оксана.
– Да я… к нім… с откритой душой! Пріхожу, бутилку на стол ставлю, ґоворю їм, как ти мєня учіла: “Христос нараділся!” А оні все хором как заорут “Славімо його!” А хрен ви мєня словіте!!!