В часи мого студентства я кожної неділі доїжджєв до Львова нашим рейсовим автобусом (до якого, до речі, було 3 км). Так от, якогось разу вирішив псіханути і поїхати в понеділок вранці.
Теперішнє покоління, яке їсть суші і фоткає то на айфони, мабуть, не дуже розуміє реалії початку 2000-х років – коли не було машин на польських і литовських бляхах, ЗП маленькі, власні авто мали ті, хто шось віджав або мав невеличкий бізнес, а громадський транспорт був основним способом пересування більшості українців.
Так от, в понеділок вранці я ледве запхався в наш рейсовий автобус з величезною спортивною сумкою. По класікє жанра там була літрова банка сепараторної сметани, дві півторалітрові баклажки молока, десяток яєць, пакет вареників, пару морквин, цибулин, бляшка домашнього хліба і кілограм з 10-12 бульби. Вийшов на кільці на Чорновола (тепер там МакДональдс) і почав чекати пижика (маршрутка тих часів, теперішні Богдани після них як лєксуси). А 7 година ранку, понеділок, люди прям вивалюються зі всього, шо їде в центр. Почекав з півгодини і рішив чухати в центр на трамвай 2-ку.
Десь через метрів 200 в мене відірвалась одна шлейка від сумки, а при посадці на Дорошенка в трамвай відірвалась і друга. “От с#ка” – подумав я. Але насправді с#ка була попереду, коли почулося “на лінії аварія, трамвай слідує по 7 маршруту на Погулянку”. Дуже добре пам’ятаю, шо почувався тоді як Міша Кополовець – я каждої неділі ходив до церкви, каждої!!! Каждої! Неділі! І за шо то мені?
Вийшов коло церкви Петра і Павла, постояв з півгодини, подивився як люди випадають з маршруток – і почухав в гуртожитки на Медової Печери пішки. Йшов хрін зна скільки часу, здавалося вічність. Волочив за собою сумку і думав “с#ка… с#ка…. с#ка!”
Того дня я не пішов на пари, цілий день лежав в ліжку і шось читав.
І тепер, коли мені здається, що троха тяжко, згадую того небритого чувака в куртці на розмір більшій, з повною спортивною сумкою бульби з обірваними шлейками, який йде в гору по Личаківській, потім по Пасічній, а потім по Медової Печери з тим “су#ка… с#ка…. с#ка!” – і якось троха від того легшає.
Оповів: Тарас Стадницький
Додавайте "Шляхту" у свої джерела Google Новини